З ІСТОРІЇ ЛЬВІВСЬКИХ ВУЛИЦЬ

 

Львів - одне з найбагатших міст України за кількістю та цінністю історико-архітектурних пам'яток 13-20 ст., що зримо представляють нашарування всіх стильових епох від часу його заснування до наших днів. Тут збереглися не тільки чисельні пам'ятки архітектури, а планувальна структура історичного ядра міста.

Місцевість, на якій розташований сучасний Львів, була густо заселена вже у IX столітті. Вважають швидше за все,  король  Данило  звів  перші укріплення у поселенні, яке на той час вже існувало. Відважний воєначальник і мудрий політик, король Данило в період феодальних міжусобиць створив Галицько-волинську державу, до якої певний час належав і Київ. Справу короля продовжив його син Лев. За переказами, саме на його честь і був названий Львів. З цього часу лев - геральдичний символ і улюблений ску­льптурний сюжет міста. (Герб подарований Львову Папою Римським)

Хоч про вигляд княжого міста та його планувальну структуру сьогодні судити важко, все ж можна стверджувати, що його забудова хаотичною не була. Розпланування давньоруських міст було запозичене з візантійського законодавства і було внесено у “Корчмі книги”.( кожен мав право на огляд природи або пам¢ятки) Місто складалося з двох частин: укріпленого городнями дитинця (замку) і підгороддя, або посаду, також обнесеного валами і частоколами. Княжий замок знаходився на верхньому плато сучасної Замкової гори. Його будівлі були частково муровані, частково дерев¢яні. Одна з кам¢яних веж мала товщину 1,6 м.

У 14 столітті році вже існувало два замки: Високий та Низький. Близько 1362 р. ґрунтовно реконструюється Високий замок. Згідно вимог фортифікації того часу він набирає вигляду середньовічної фортеці. У плані замок став прямокутником, з круглими наріжними вежами і складався з двох частин: малого і великого подвір¢я. На малому подвір¢ї знаходились службові приміщення та криниця глибиною 175 метрів. У великому подвір¢ї знаходилась велика капличка, прикрашена “руською” зброєю. Та з боку міста стояла капличка з католицьким вівтарем. За описом Мартина Груневега князь рідко користувався замком, Бо головне життя міста вирувало внизу біля Низького Замку. Саме звідси краще за все розпочати цю захоплюючу подорож у минулі століття, коли після вгасання династії галицьких королів їх землі, в тому числі й Львів, частково за династичним правом, а частково за правом сили, переходять до польського короля Казимира III. Це сталося в 1340 році. Казимир III добудував на Замковій горі ка­м'яний замок і переніс центр Львова на місце його сучасного розташування.

У 1356 році Львів одержує Магдебурзьке право. Воно гаран­тувало широкі права самоврядування міста в цілому і його наці­ональних громад зокрема. Магдебурзьким правом були передба­чені і значні економічні привілеї, такі, як право складу.

За цим правом купці, що проїздили через Львів, повинні були виставляти свій товар на продаж і везти далі лише ті товари, які не продали у Львові. Особливо значною статтею доходів міста був дохід від продажу солі. Мандрівник Мартин Ґруневерг пи­сав: "У цьому місті, як і у Венеції, стало звичним зустрічати на ринку людей з усіх країн світу в своїх уборах... Місто віддалене понад сто миль від моря. Але коли побачиш, як на ринку при бочках мальвазії вирує натовп критян, турків, греків, італійців, одягнутих ще по-корабельному, видається, ніби порт за брамою міста". Завдяки торгівлі місто динамічно розвивалося, незважаючи на чисельні облоги, епідемії та пожежі.

Процвітали й ремесла. Вироби  львівських  мечників,  столярів, ювелірів,   кушнірів   славилися далеко за межами міста. Карбували тут і монети. Людвисари - виливники гармат з'явилися у Львові вже у 1394 році, одночасно з поширенням у Європі пороху.

Деякі з цих виробів можна побачити у Львівських музеях. З 1582 року при Міському арсеналі існувала людвисарня для відливання гармат споруджена будівничим Себастьяном Мочигембою. Відоме ім¢я одного з міделиварників того часу – Данила Кеніга. Практично 38% гармат західної Европи виплавлялось у Львові.

В 1527 році пожежа повністю знищила місто. Від готичної забудови залишилися поодинокі пам'ятки. Відбудова Львова ве­лася вже у ренесансному стилі.

Потужні міські укріплення дозволили місту витримати всі облоги, в тому числі козацьким військом Хмельницького в 1648 та 1655 роках, турецьким військом в 1672 році. За відвагу та вір­ність присязі королівським привілеєм у XVII столітті всі  львів­ські міщани були прирівняні у правах до шляхти.

У 1704 році Карл XII зумів штурмом оволодіти Львовом. На пограбування міста він дав не три дні, як було прийнято, а лише дві години. Мабуть, його солдати у цій справі мали високу ква­ліфікацію, бо й тих двох годин вистачило, аби місто надовго занепало.

В 1772 році Польща остаточно втратила незалежність і була поділена між Росією, Австрією і Прусією. Львів потрапив до во­лодінь Австрії.

Новий поштовх до розвитку міста дало відкриття у Львові у 1853 році крекінгу нафти і, відповідно, промислове використан­ня підкарпатських нафтових родовищ. Вони зробили місто наф­товою столицею краю. Не останню роль у розквіті міста відігра­ли й скасування у 1848 році панщини та аграрна реформа.

У 1918 році внаслідок І Світової війни Австрійська імперія розпалася. Українці Галичини 1 листопада 1918 року створили Західноукраїнську Народну республіку (ЗУНР) і пере­брали владу у Львові та інших міс­тах. Польське населення не змирило­ся з таким становищем. У результаті почалася українсько-польська війна, яка закінчилася загибеллю ЗУНР. Львів потрапив під владу відновленої Польщі.

Проте і в умовах бездержавності українці Львова зуміли заснувати ряд кооперативів, громадських організа­цій, видавництв, часописів.

1 вересня 1939 року нападом Ні­меччини на Польщу почалася II Сві­това війна. Склад гарнізону Львова захищався героїчно. Лише на одній з околиць міста (район П¢того парку- Левандівка) було спалено 50 німе­цьких танків (один з них досі знаходиться в болоті цього лісового масиву). Але в тил Польщі вда­рила Червона Армія. Війни на два фронти Польща не витримала.

Згідно   з   пактом   Молотова-Ріббентропа вона була розділена між Німеччиною та Радянським Союзом. Львів відійшов до СРСР. Радянська влада відзначилася особливо жорстоким терором, го­ловним чином проти інтелігенції, ліквідацією практично всіх українських культурних, економічних установ та громадських організацій.

22 червня 1941 року Німеччина напала на Радянський Союз. Львів опинився під німецькою окупацією, яка теж відзначилася терором, головним чином супроти євреїв.

28 липня 1944 року радянські війська повернулися до Львова. Повернення радянської влади знову принесло репресії. Масово нищилися і закривалися церкви, руйнувалися інші пам'ятки. З музеїв вилучалися і вивозилися найцінніші експонати. Величез­на кількість мистецьких творів була знищена як ідеологічно чужі марксизмові.(Багато були викинути на вулицю. Деяку частину дерев¢них ікон зібрав прямо з смітників директор музею “Олеський замок”.)

Відновлення української державності змінило обличчя Льво­ва, який відіграв не останню роль у її становленні. З міста було усунуто ряд пам'ятників комуністичним діячам. Багато закритих церков і дві синагоги повернуто віруючим. Відновлено історичні назви десятків вулиць міста. Встановлено пам'ятники та меморі­альні дошки визначним діячам українського, польського та єв­рейського народів. Але в наслідок реставрації загублено частково шарм польського панства. Не видно голубів, кількість яких вражала, нема дітлахів, що їх відгодовували насінням, та бабць які це насіння продавали ,розповідаючи старі польські байки та легенди. Про легенди старовинного міста можна написати окрему книжку, яка була б захоплююча та навчальна. Таємниці вулиць досі вражають людину, що прислуховується до шуму його вулиць та уважним поглядом вивчає стіни та дахи львівських подвір¢їв.

В архітектурі Львова представлені всі мистецькі стилі - від готики до конструктивізму. За багатством збірок львівські музеї не мають рівних в Україні, а у ряді напрямків і у світі. Недарма львівський поет Себастіан Кльонович ще у XVII столітті писав:

“Що по сусідніх країнах потрохи, тут теє, там сеє, В тобі, все зібране враз, радує серце і зір... “(переклад з латини Івана Франка).

Після згортання ряду металомістких та енерговитратних ви­робництв, у Львові посилено розвивається сфера обслуговуван­ня. Зростає у житті міста й роль туризму. Тому почнемо наш шлях у минуле.

 

УРИВОК З “ХРОНІКИ ЛЬВОВА “ ВАРФОЛОМІЯ ЗИМОРОВИЧА ПРО БУДІВНИЦТВО КНЯЗЕМ ЛЬВОМ ДАНИЛОВИЧЕМ ВИСОКОГО І НИЗЬКОГО ЗАМКІВ ТА ЗАСЕЛЕННЯ ТЕРИТОРІЇ МІСТА”

70-ті роки 13 ст.*

 

** Лев... ** дбаючи ретельно про власну безпеку і долю простого люду, що опинився між польським молотом  і татарським ковалдом, завжди і літом і зимою у супровід численних дружинників був готовим до бою. Оскільки жадібні до багатої здобичі татари щороку спустошували нападами Руську землю, чимало знатних панів будували на стрімких кручах або серед непрохідних боліт сховища і укріплення для безборонного люду, розуміючи, що ворожі наскоки стримуються не лише військовими загонами, але й мурами укріплень. За їх прикладом і наш Лев також вирішив побудувати фортецю. 1270 року споруджено львівський замок. Побачивши на самому кордоні своїх володінь вигідну у військовому відношенню гору, захищену знизу немовби кільцем вкритих лісом долин, і самою крутістю, яка... може стримати ворога, він  негайно наказав побудувати на вершині нашвидкоруч фортецю зі зрубаних на тому ж  місці дерев і оточити її загородами і міцним частоколом. Він наказав також розмістити у внутрішніх спорудах регалії княжої влади, замкову скарбницю, військову здобич і арсенал... вирішив перенести свою княжу резиденцію на цю гору, з вершини якої відкривався широкий краєвид...**

    Але, перезимувавши одну зиму у своєму замку серед лютого завивання невщухаючого північного вітру і відчувши незручність житла на крутому схилі, по якому ледве піднімалась, задихаючись тяглова худоба, князь був дуже незадоволеним цим місцем. Поблизу, у заболоченій місцевості, він побудував інший замок – нижній, пристосований більше для життя, ніж для оборони, а верхній замок доручив охороняти численним вартовим і охоронцям, щоб заховані там скарби, призначені на випадок війни, були надійно захищені від приїжджих чужинців. А тоді княжа свита, домашня челядь, дружинники і всі придворні , щоб завжди бути готовими до виконання волі володаря, заселили у шатрах і наспіх збитих халупах  місцевість між обома замками, по якій між іншим був постійний рух. Так без попереднього задуму вони створили першу подобу підзамчанського поселення - проїжджий гостинець, пересічене вуличками. Відтоді майже аж до наших часів це підзамче густо заселене здебільшого русинами, а також вірменами та євреями. Тут найбільше їхніх храмів, оскільки за часів панування Льва їхні предки першими зайняли своїми будовами цю частину гірських схилів. В ті часи... ** татари не  припиняли руйнувати дот кінця вже не раз спустошену ними Руську землю, плюндруючи поля і забираючи худобу. Тому селяни, втративши рідні оселі, з дня  на день стікалися юрбами до фортеці Льва, так що для їх оселення вже не було достатньо ні схилів гори, ані вибалків біля її підніжжя. Довідавшись про напливи різнорідної людності, щоб звільнити землю, Лев виділив для майбутнього міста найближчу долину під мурами обох замків, густо порослу лісом...** Це скупчення біженців, що прагнуло лише врятуватись від  пазурів скіфських гарпій і не задумувалось про майбутні небезпеки, вважаючи що будь-яка гавань краща за розбитий корабель, тим не менше негайно стала наказом князя до роботи, перш за все у густих лісах і недоторканих гаях, надзвичайно багатих на дерево, придатне до будівництва.  

 

ПЛОЩА СТАРИЙ РИНОК, ВИСОКИЙ ЗАМОК, МІСЬКІ УКРІПЛЕННЯ

 

Огляд Високого Замку найкраще починати від площі Старий ринок. Саме тут в ХІ-ХІІІ ст. був центр княжого Львова, який згодом став передмістям (яке назвали Краківським). Поблизу площі знаходиться церква Святого Миколая. У фундаменті та в основі стін збереглася кла­дка XIII століття. Мабуть церква Святого Миколая була парафі­яльною для мешканців посаду, які займалися торгівлею, що у ті часи було пов'язано з далекими і часто небезпечними мандрів­ками. Через це Святий Миколай, як покровитель всіх подорож­ніх, був особливо шанованим у купецькому середовищі. Фрески церкви виконав у XX столітті Петро Холодний. Звертає на себе увагу цікава ікона Покрови, виконана у XVII ст. в народному стилі. Віруючі спасаються, тримаючись за кінці омофору Пре­святої Покрови.

Вище, на початку вулиці Ужгородської, бачимо храм Івана Хрестителя. Історики вважають, що його побудував засновник Львова король Данило і назвав іменем свого небесного патрона, адже хрестильне ім'я Данила - Іван. Храм Івана Хрестителя про­існував без перебудов до XX століття. Зберігся навіть тиньк та фрагменти розпису з XIII ст. Після реставрації тут відкрито му­зей найдавніших пам'яток архітектури Львова, як відділ Львівсь­кої галереї мистецтв.

Близьке розташування церкви до місця, де колись був княжий замок дозволяє припустити, що вона, окрім прямого призначен­ня - придворної церкви, була й елементом оборонних споруд за­мку. Піднімаючись вгору вулицею Ужгородською, потрапляємо на гору Будельницю, туди, де за часів короля Данила був замок, чи, принаймні, сторожова вежа. Тепер тут знаходиться будино­чок садівника.

Високий замок був виключно оборонним, на відміну від жит­лового і оборонного Низького замку, який знаходився біля під­ніжжя Замкової гори. З горою Будельницею пов'язана легенда, що лицарі, які стоя­ли тут на варті, прогавили ворожий наступ. За це вони були про­кляті. Їх душі перебували в надрах гори і чорт стеріг їх. Одного разу п'яний драгун насмілився (п'яному море по коліна) грати з чортом в карти на ці душі. Драгун виграв і одну по одній відпус­тив на волю душі лицарів.

На цьому місті сьогодні можна оглянути так званий грот самогубців. У XIX ст. у зв'язку з поширенням романтичної літе­ратури зробилося модним накладати на себе руки у цьому деко­ративному гроті. З боків грот прикрашений скульптурами левів, які походять зі старої львівської Ратуші( яка відразу після підписання акту про здачу впала. Сьогодні в центрі міста стоїть 4 її екземпляр). На стінах гроту є твори сучасного українського малярства у вигляді розписів в стилі  “графіті”, що поступово розповсюджується по всьому Львову.

На східному боці нижньої тераси Високого Замку знаходить­ся оглядовий майданчик, з якого видно поля поблизу під львівського села Лисиничі, На цих полях у 1672 році король Ян III Собєський розбив турецьке військо. Про цю подію нагадує камінь з майже знищеним написом.

На верхній терасі Високого Замку можна оглянути фрагмент замкового муру та скульптуру так званого "Лева Лоренцовича". Напружені стосунки між феодалами та вільними громадянами міст часом призводили до потворних конфліктів. Один з магнатів у XVII столітті, аби помститися Львову за якусь образу, ви­крав бургомістра. Доля останнього була б сумною, якби міський радник Лоренцович не організував погоні і не звільнив бургомі­стра. На честь цієї події місто встановило пам'ятний знак у ви­гляді лева. Який був розмальований в різні кольори і стояв біля входу до міської ратуші.

В XIX столітті патріотична польська молодь вирішила пере­нести його зі звичного для нього місця на Високий Замок. Але спромогла­ся донести лева лише до середини шляху. Аби запобігти пода­льшим маніфестаціям, поліція сама доставила скульптуру на за­плановане місце.

Зі спалахом польського патріотизму пов'язане і руйнування залишків кам'яного замку. Було вирішено насипати на Високому Замку курган на честь  300 річчя Люблінської Унії. Люблінська Унія й справді була великою подією в історії Польщі, адже її на­слідком стало об'єднання в одній державі Польщі, Литви і Укра­їни. Але під час насипання пагорба були знищені рештки замку та культурного шару на його місці. Під курганом залишилася похована і оборонна башта замку. (Керував проектом Ян Смілка.)

Про курган Люблінської Унії українське населення, яке не мало ніяких підстав свят­кувати ювілей цієї події, ство­рило своєрідний переказ. Бу­цімто поміщики просили ці­саря відновити панщину. Во­ни так набридли монархові своїм скиглінням, що той по­обіцяв це зробити, коли по­міщики насиплють у Львові таку гору, щоб з неї було вид­но Відень. Через деякий час стало зрозумілим, що це марна праця. Тим не менше, з оглядового майданчика на вершині кургану відкривається прега­рний вид на Львів та його околиці.

Високий замок спорудив король Казимир 3 в 60-хроках 14 століття на фундаменті замку князя Лева. До складу фортифікації замку входило сім веж, укріплені брами і будинок, де був розташований гарнізон. Уже в 1495 році він мав артилерійське озброєння. У дворі знаходилась криниця. Але вона була постійно суха і більше використовувалась для таємного підземного ходу. Збудований на 300метровій горі, до речі, в ті часи значно крутішої, з 2-х метровими мурами висотою до 8 метрів був 300 років неприступний.

За всю свою історію Високий Замок був взятий штурмом ли­ше один раз - під час облоги Львова військом Богдана Хмельни­цького у 1648 році. Штурмом керував полковник Максим Кри­воніс. З розвитком артилерії укріплення замку втратили своє значення. У 1672 році турки зайняли його без бою.

В 1704 році Карл XII без перешкод дістався сюди і тут склав план здобуття Львова. У недавні часи тут збудовано телевізійну вежу та обласну телестудію.

Окремі приміщення Високого замку служили в¢зницєю. У 1410 році в його підземеллях сиділи лицарі Тевтонського ордену, взяті в полон у битві під Грюнвальдом. У 1559 році тут деякий час перебувала нещасна Гальшка Острозька. Про неї ми згадаємо пізніше. Дві вежі служили постійною в¢язницею для особливо небезпечних злочинців. При цьому суворо дотримувалися класового принципу: У Шляхетській вежі ув¢знювали шляхтичів, у Гультійській – осіб нешляхетного стану.

Військовий комендант Високого замку мав двох синів, які не дуже поважали закон, грабуючи перехожих  на вузьких вуличках Львова. Незважаючи на скарги, вони розгулювали по місцевих шинках, займаючись рекетом.  В одній з п’яних бійок вони були вбиті. Все награбоване було сховано в підземних печерах гори. Незважаючи на пошуки цього багатства багатьма львів’янами-успіху ця праця не принесла. І досі десь в сховищах гори є таємниця розбійницького скарбу. 

На місті нинішнього театру М.Зеньковецької був Нижній замок. З 1381 року дерев¢яний замінено у 1565 році на мурований. До нього органічно входили вежі- Суддівська (Шляхти),Ювелірів, Кутова, Гетьманська батарея. Оспівуючи середньовічний Львів, польський поет С.Кльонович писав про Низький замок, що його вежі впираються в небо, а підвали спускаються в пекло. Оскільки вежа Щляхти називалася так тому, що використовувалася як в¢зниця для шляхти, а наявність поруч Полтви приводила до надзвичайної сирості. У 1537 році король Сигізмунт 1 Старий підписав у Низькому замку документ, згідно з яким спадковість королівської влади в Польші скасовувалася.  Король став виборним і це поклало край усім спробам створити “абсолютну монархію”, відкрило дорогу  “золотій шляхетській вольності”. У 1704 році після взяття Львова тут мешкав шведський король Карл 12. Розібраний у1802 році. Укріплення Львова витримали 24 облоги.

З Високого Замку до центру Львова краще повертатися вули­цями Кривоноса і Лисенка.

 

ЗАПИС У ЛІТОПИСУ АРХЕОЛОГІЧНОГО ТОВАРИСТВА ПРО НАВЧАННЯ РУСЬКОЇ МОВИ У ЛЬВОВІ РИМОНТОМ, СИНОМ ЛИТОВСЬКОГО КНЯЗЯ ТРОЙДЕНА

між 1270-1282 рр

 

І Тройден (литовський князь) узяв собі за дружину дочку мазовецького князя і мав з нею сина, названого Римонтом. І коли син його Римонт підріс, то батько його Тройден віддав його для навчання руської мови до Льва Мсиславовича, який заснував місто в ім’я своє, Львів. І мешкаючи у князя Льва, Римонт навчився руської мови...

 

ВУЛИЦЯ ЛИСЕНКА

Ця тиха зелена вулиця пам'ятає часи князя Лева. Її трасою проходила дорога, що з'єднувала Львів з Києвом та Москвою. Пізніше дорогу закинули. Район цей довго не заселявся, світив пусткою, губився у густих лісах. Про тодішній характер місцевості красномовно свідчить назва гори, попід якою проходить вулиця, — Вовча.

Якщо уважно придивитися до траси вулиці, то легко помітити, що це — тераса на схилі гори. Гора захищає її від холодних північних вітрів. Водночас південні схили, що виходять до центру Львова, щедро відкриті сонцю. Практичні львів'яни використали цю особливість рельєфу, висадивши тут у XVII столітті виноградники. Та, як не мудруй, сонця Галичини явно не вистачало для ніжної південної ягоди, Вона не встигала набрати цукру. Тому місцевий виноград ішов на виробництво вина тільки для власного споживання. Наприкінці XVIII століття, коли вулицю почали забудовувати, виноградники вирубали.

Одним з перших на вулиці оселилося Стрілецьке братство, яке 1783 року збудувало собі тут стрільницю (тир), яка існує і нині. Тому новоутворена вулиця дістала назву Стрільницької. Пізніше їй дали ім'я св. Антонія — від костьолу, що кварталом нижче, У 1871 році вулицю назвали Курковою — від польського слова «курек», тобто півень. Півень, символ пильності, служив емблемою братства( бо малювався в центрі мішені). Тому і існує у військовиків слово- “курок”-(спусковий механізм). Сучасна назва на честь великого українського композитора надана з 1945 року.

Регулярна забудова вулиці почалася пізно — у другій половині XIX століття. А до того часу тут були лише окремі будівлі, що ховалися серед рясних садів. На місці першого з них, по лівій стороні кварталу на початку XIX століття стояв парк, а в ньому — ресторан «Барліг ветеранів». Сюди залюбки ходили чиновники — австрійці, яких у Львові було чимало...

Приблизно посередині траси вулиці — невеликий сквер. Дерева тут висадили порівняно недавно — наприкінці минулого століття. А до того це була площа, де торгували сіном. Під час революції 1848 року тут проводила навчання львівська національна гвардія. Від розташованого поруч монастиря францисканців площа називалася Францисканською. Будинок № 3. У 1916—1918 роках тут мешкала Катерина Рубчак, видатна українська актриса унікального таланту — могла з успіхом виступати і на оперній, і на драматичній сценах.

Будинок № 7. На початку нашого століття тут жив Михайло Павлик, товариш і сподвижник Івана Франка, видатний літератор і громадський діяч. У цьому будинку гостювала Леся Українка.

Будинок № 14 збудований 1907 року за проектом українського архітектора І. Левинського. Цікавий своєю архітектурою, в якій поєднані риси модерну і української народної орнаментики. Будинок належав Народному дому і призначався для бурси (гуртожитку) учнів ремісничих шкіл. Тут же містилося комерційне училище товариства «Рідна школа». Частину будинку займали музей і бібліотека Народного дому, де зберігалися рідкісні рукописи та стародруки. Нині це — кабінет рідкісної книги Наукової бібліотеки АН України.

Будинок № 15 — колишній палац графів Дзєдушинських. Збудований у другій половині ХІХ століття в стилі пізнього Відродження. На третьому поверсі містилася фамільна картинна галерея.

Будинок № 17 також належав Дзєдушинським. Тут була їхня фамільна бібліотека. Вона закладена на початку XIX століття в с. Поториці (під Сокалем), тому й називалася Поторицькою. 1857 року її перевезли у Львів. Бібліотека нараховувала близько 50 тисяч томів. У ній були інкунабули, пергаментні грамоти, документи з автографами польських королів та ще понад 2600 інших автографів.

У будинку № 22 1908 року мешкала славетна польська письменниця Г. Запольська.

Будинок № 23-а.  Однією з найбільш цікавих організацій Львова було Стрілецьке братство — напіввійськова організація міщан, що виникла ще в XV столітті. Братство мало за завдання — військову підготовку жителів міста, особливо в стрільбі з лука, а пізніше — з вогнепальної зброї. Членом братства міг стати кожен львів'янин, який мав міське право, іншими словами — повноправний громадянин міста. У суворі часи середньовіччя, коли Львів жив під постійною загрозою нападів, потреба у захисниках міста була дуже великою. А оскільки найманий гарнізон кош­тував дорого та й покластися на нього не завжди можна було, то кожен львів'янин сам мусив захищати рідне місто. Між іншим, вимоги до вправності у стрільбі були дуже високі. Невміння, погана влучність каралися великим штрафом. Для переможців натомість встановлювали чотири призи: золотий кубок, віл з позолоченими рогами, штука дорогого сукна, баран з пофарбованими рогами та шерстю, обсипаною золотим піском. Стріляли у мішень у вигляді півня. Півень — «курек» — став емблемою братства. Чемпіон оголошувався «курковим королем». Змагання проводилися щорічно. Спочатку — у міському рові на місці сучасної площі Данила Галицького, пізніше — на горбі (сучасна площа Митна).

Братство відіграло велику роль у бойовій підготовці мешканців міста. Влучність їх вогню зазнали на собі і турки, і татари, і шведи, одне слово — напасники усіх мастей.

Після захоплення Львова Австрією братство втратило своє бойове значення. Воно існувало й далі, але не як військова організація, а як спортивна. Змінило братство і своє розташування. 1783 року воно купило так званий Чечевичівський парк. Спочатку там з'явився тир, а через шість років «братчики» збудували будинок, отой, що зараз під номером 23-а. До наших днів він дійшов у значно зміненому вигляді (перебудований у 1825—1829 роках і стилізований під середньовічний замок).

Змінило братство і назву — стало називатися Стрілецьким товариством. Було воно не суто спортивною, а радше політичною організацією.

Стрільці зберігали деякі старі звичаї, наприклад, вибору «куркового короля». Стріляли тільки на Зелені свята а головним чином — пили пиво і грали в кеглі (Давня традиція братства: ще на початку XVI - століття воно домоглося визнання кегельбанів своєю виключною прерогативою).

Товариство припинило своє існування 1939 року. Тир, відповідно  реконструйований, зараз належить товариству по сприянню оборони держави. Деякий час тут орендувала приміщення академія мистецтв. У будинку Товариства займався ансамбль пісні і танцю ПрикВО. Зараз передано комерційним структурам.

Будинок № 31. У глибині двору на вершині гори стоїть будинок Охматдиту — обласної клінічної-дитячої лікарні. Збудований у 30-х, роках XX століття за проектом А. Каменобродського на кошти, зібрані робітниками Львова, і називався санаторієм Товариства соціального страхування.

У жовтні 1939-го тут створили IV поліклініку, одну з перших у Львові. Пізніше організували дитячу лікарню. "Охорона матері і дитини" - так розшифровувалася її назва, яка говорить і сама за себе.

 

ЗАПИС У ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОМУ ЛІТОПИСУ ПРО ПОХОДИ ЗОЛООРДИНСЬКИХ ВІЙСЬК, ПЕРЕБУВАННЯ ЇХ НА ЛЬВІВСЬКІЙ  ЗЕМЛІ І ОБЛОГУ ЛЬВОВА.

1287 р.

 

Року 6791від створення світу (1283р). Телебурга хотів іти на Краків, але не дійшовши до нього повернув назад у Торжку. Бо прийшла звістка до нього, що Ногай випередив його в поході на Краків. А про те була між ними велика незгода і, так й не зустрівшись з Ногаєм, пішов назад, на землю Льва, на місто Львів. І стояли  у Льовій землі два тижні, харчуючись і не воюючи. І не давали з міста вийти за харчем. Хто ж виїхав з міста, одних убивали, інших брали в неволю, а деяких пограбувавши, відпускали нагих, а ті від морозу помирали, бо була зима люта вельми... А по відході Телебурги  і Ногая князь Лев полічив, скільки загинуло у його землі людей, скільки попало в неволю, скільки було вбито і скільки волею божею померло-(всього) дванадцять з половиною тисяч.

 

ПІДВАЛЬНА

Часто можна почути: де ж той підвал, від якого назва вулиці? Спробуємо відповісти. У середні віки сучасною вулицею Підвальною проходив східний бік укріплень Львова. Звідси була найбільша небезпека, а тому був аж подвійний ряд мурів з кількома вежами, двома арсеналами, глибоким ровом та високим валом. Як виникли ці укріплення? 1445 року було споруджено підвальний ряд мурів, ще раніше — викопали рів і насипали вал. Міський арсенал завершили у 1576 році. Там не тільки зберігали зброю. Арсенал був і важливим вузлом оборони. На південно-східному розі укріплень, на валу, стояла Королівська бастея. Порохова вежа, найбільша із львівських веж, — посередині валу. У 1638 році будівництвом Королівського арсеналу було завершено систему фортифікації східного боку. Вона вдало доповнювалася укріпленим монастирем костьолу кармелітів, ставком та природним рельєфом. Треба додати, що одночасно з арсеналом було споруджено чотири невеликих земляних укріплення — белюарди. Вони стояли на валу. Один з них — на тому місці, де зараз пожежна команда. Ще до системи укріплень входило болото (на початку вулиці М. Кривоноса) і Босяцька хвіртка. До речі, її історія досить цікава.

1641 року було повністю споруджено костьол монастиря босих кармелітів. Але туди ніхто не ходив, бо не доберешся; дорогу перекривали вже згаданий ставок та болото. Монахи наполягали, щоб у Низькому мурі зробили хвіртку. Дарма протестували військові. Перемогли священнослужителі. І саме через цю хвіртку 1704 року шведи вдерлися у місто.

А коли австрійці захопили Львів, було це у 1772 році, частину оборонних споруд використали під склади, а решту — знесли. Згодом розкопали і частину валу. Земля з нього пішла на те, щоб засипати рів. Власне, по ньому зараз проходить Підвальна. Під мостовими вулиці знаходяться і далі старі захисні мури.

Через певний час тут почали виростати будинки. Так виникла вулиця “На валі”. Перша згадка про неї належить до 1801 року. Упорядкуванням вулиці зайнялися через десяток років. 1816 року в зв'язку з приїздом у Львів імператора Франца І вирівняли і засадили деревами площу. Через п'ять літ озеленили й вал. Виник сквер, який пізніше дістав назву Губернаторських валів.

Не пізніше 1841 року з'явилася нова назва вулиці — Валова вища, або Верхні Вали (на противагу Нижнім Валам — сучасному проспекту Свободи). Якщо спочатку будинки зводили на самому валу, то пізніше — під валом. Чи не тому з 1871 року вулиця вже йменувалася Подвалє.  Сучасна назва — з грудня 1944-го.

1975 року у зв'язку із спорудженням пам'ятника Івану Федорову, перестав існувати невеликий сквер перед Успенською церквою. Під час земляних робіт виявили рештки двох мурів, вежі і Босяцької хвіртки. Фрагменти цих укріплень відреставрували.

На початку вулиці Лисенка бачимо Порохову вежу - один з нечисленних збережених елементів міських укріплень. Порохова вежа знаходилася на певній відстані від центру міста з міркувань безпеки, адже в ній дійсно зберігали порох. Бульвар нижче По­рохової вежі - то залишки знесеного міського валу, а вулиця Підвальна утворилася після засипання рову. Далі йшов так зва­ний низький мур з напівкруглими вежами (бастеями). Фрагмент низького муру разом з бастеєю відкритий біля Успенської церк­ви. Ще одну бастею можна бачити у підвалі бару "Під вежею", де відразу можна покуштувати львівського пива. Ближче до центру міста знаходився високий мур. Його невели­кий фрагмент зберігся як задня стіна міського арсеналу, який знаходиться зліва від Успенської церкви. Міський арсенал збу­довано в 1576 році. Тепер тут відділ зброї львівського історич­ного музею.

Обороняти місто його мешканцям здебільшого доводилося   самотужки. без участі регулярного війська. Через це міщани приділяли значну увагу військовій справі. Особ­ливо культивувалася влу­чна стрільба. (Тому і з’явилось у Львові Стрілецьке братство).

Праворуч від Успенської церкви бачимо королівський арсе­нал. На відміну від міського арсеналу, який будувався коштом міста, королівський арсенал був зведений у 1640 році на кошти короля Володислава IV, котрий готувався до війни з Туреччи­ною. Свого часу його прикрашала металева скульптура святого Михайла. Тепер вона в експозиції відділу зброї у міському арсе­налі. Поруч з Пороховою вежею знаходиться найстаріша  в Україні шкільна будівля. У гімназії, яка діяла в цьому бу­динку, свого часу навчалися Леопольд фон Захер-Мазох (мозахізм), Маркіян Шашкевич та всесві­тньо відомий фантаст Станіс­лав Лєм.

На Підвальній є ряд цікавих будинків.

Будинок № 2. Тут стояла зовнішня частина Босяцької хвіртки, її рештки збереглися в конструкції будинку, де зараз школа № 8. Його спорудили у 1818 році. Це найстаріше шкільне приміщення Львова. Колись тут містилася так звана Домініканська гімназія.

Будинок № 4. Порохова вежа. На будову пішло каміння зі старого міського арсеналу, розібраного у 1554 році. В мирний час вежу використовували під склад зерна. За середньовічною традицією вона була прикрашена скульптурою. Що це за прикраси — ми можемо лише здогадуватися, бо їх знищили австрійці під час реставрації 1821 року. Майже двісті років вежа була просто складом. Тепер тут розмістився Будинок архітектора. Товщина стін-3,5 метра. Сьогодні 2,5 метра башти під землею. Осіла  під час перебудов.

Будинок № 5. Міський арсенал, його збудували 1576 року, правда, вже на місці старого, що існував з 1430 року. Майстер Іван Лис. Він призначався для зберігання артилерії. У 1571-му згорів і був відновлений через три роки Павлом Щасливим (Римлянином). 1587 року перед арсеналом збудували ливарню для виготовлення гармат. В 1704 році під час осади шведами був спалений і зруйнований, але за два роки відбудований. Довжина арсеналу складає 53 метри. Він був прикрашений живописними скульптурними зображеннями, що зникли з часом.

Арсенал, прибудований до Високого муру, був дуже потужним вузлом оборони. Товсті стіни з великою кількістю бійниць вежі токарів — з півночі та шевців — з півдня робили його майже неприступним.

За арсеналом була територія єврейського гетто. З тієї сторони до арсеналу прибудували ще одну вежу (зараз її немає), У ній жив міський кат зі своєю родиною та помічником. Там же піддавали тортурам. Він  відповідав з а чистоту міста і мав в своєму цілий штат помічників та 4 охоронників. Сьогодні це виглядає чимось схоже на використання на суспільних роботах осіб, затриманих під час хуліганських дій  та без постійного місця проживання. Однією з особливостей приміщень для тортур було використання окремої кімнати для зберігання мечей для відсікання голів. Меч ката міг відрубати тільки 99 голів і ні на одну більше. Тому в міського ката був їх запас, що складався з 7 мечей (один з них в історичному музеї) . Вони називалися ритуальними.  Правда було кілька виключень. Так Господар Молдовський перед стратою в якості останнього бажання замовив смерть від свого бойового меча, прикрашеного дорогоцінним камінням. По страті його дружина пришила голову до тіла своїм волоссям. І нині це тіло зберігається в криптах під Бернардинським собором. Посада ката була досить відповідальною, та прибутковою. Крім того він мав право отримувати офіційні взятки за зменшення болі під час тортур, які призначалися судом за порушення порядку на вулицях. На початку XVІІ століття, внаслідок конфлікту з єврейською громадою, катові надали інше приміщення, а вежу використовували під склад. ( В зв¢язку з тим, що земля не приймала ката після смерті, його тіло ховали у труні вище рівня землі, та й ще поперек основного напрямку поховань на цвинтарі. Така могила збереглася у м. Городок Львівської області на міському цвинтарі.)   Пізніше тут була тюрма. В ній ув'язнили гайдамаків, учасників Коліївщини — могутнього народного повстання на Правобережній Україні.

Наприкінці XVIII століття під час засипання рову, зник під землею і нижній поверх арсеналу. Натомість добудували третій. Про нижній поверх забули аж до 70-х років нашого часу — його відкрили під час реставраційних робіт.

Нині в арсеналі — експозиція музею зброї відділу історичного музею. Її було відкрито 18 травня 1981 року. Це перша є нашій країні такого роду експозиція. Потім за львівським зразком аналогічний музей створено у Вільнюсі, Москві.

Будинок № 6. У XVII столітті на цьому місці стояв белюард (іноді його називають бастіоном). 1890 року архітектор М. Шмітт збудував тут літній театр, але простояв він недовго. Через десять років звели будинок, який стоїть і досі. Збудований він у неороманському стилі. Колись і тепер у ньому — пожежна команда. Тут же з самого початку розмістилася і станція швидкої пожежної допомоги та музей пожежної техніки. На фасаді стоїть символ охорони вогнеборців.

Будинок № 11 розташований на рештках вежі мулярів, її залишки відкрили у 1975 році під час спорудження пам'ятника Івану Федорову.

Будинок № 13 Королівський арсенал був збудований на кошти короля (тому й дістав він назву Королівського ) в 1637-1646 роках під наглядом військового інженера фортифікатора Павла Гродзіцького. Портал колись завершувався скульптурною групою “Архангел Михаїл, що попирає сатану” виконану львівським ливарником Каспером Франком у 1639 році. Зараз зберігається в історичному музеї. (На площі перед Арсеналом у 1977 році споруджено пам¢ятник першодрукареві Івану Федорову.)

 Цікава внутрішня схема королівського арсеналу. У випадку захоплення двору штурмовики потрапляли в пастку: їх вражали постріли з внутрішніх вікон. При арсеналі були ливарня і ще різні майстерні. Арсенал використовували для збереження і ремонту зброї аж до 1939 року. З тих пір тут — обласний архів, один з найбільших в Україні.

Будинок № 17. Український поліграфічний інститут імені Івана Федорова. В колишньому Радянському Союзі таких вузів лише два: у Львові та Ленінграді. Наш був заснований 1930 року в Харкові, з 1945 року він переїхав у Львів. Ім'я Федорова йому присвоїли 1949 року — у зв'язку з 375-річчям книгодрукування на Україні. Зараз це академія друкарства.

Костьол Кларісок (1607рік) Його будували ті ж будівничі, що і Бернардинський костьол Бернард Авелідес та Павло Римлянин. 

Костьол Кармелітів босих (1634-1647-1717-1906) Довга добудова і неодноразова реставрація привела до часткової загибелі фрескового живопису Дж.К. Педретті та Бенедикта Мазуркевича. По вулиці Підвальній можна знайти дуже багато культурних пам¢яток історії та культури.

 

КОМПЛЕКС БЕРНАРДИНСЬКОГО МОНАСТИРЯ, ЄВРЕЙСЬКА ДІЛЬНИЦЯ, ВУЛИЦЯ РУСЬКА, УСПЕНСЬКА ЦЕРКВА, ДОМІНІКАНСЬКИЙ КОСТЬОЛ.

Чи не найцікавішою пам'яткою давнього Львова є колишній монастир ордену бернардинів. Орден виник одночасно з рицар­ськими орденами тамплієрів і госпітальєрів. Духовним батьком цих орденів була одна і та ж людина - Святий Бернар з Клерво. Після розпуску ордену тамплієрів багато з його рицарів влилася до ордену бернардинів. За традицією у монахи ордену бернар­динів постригалися відставні солдати. (замість пенсійного забезпечення) Це зумовило войовничий характер його ченців та бойовий вишкіл ордену.

Львівський монастир бернардинів був оточений стінами і ро­вами, частина з яких збереглася. Укріплення монастиря сполу­чалися з міськими укріпленнями, але становили окрему форте­цю.

Костьол бернардинів побудований в 1600-1630 роках. Його першим будівничим був монах Авіледес. Будівництво продов­жили Павло Римлянин та Амвросій Прихильний. Вежу з годин­ником спорудив Андрій Бемер. Всередині костьол прикрашений дерев'яними скульптурами, які доповнюють сюжети ікон. Біля вівтаря поховані мощі члена ордену - Свя­того Яна з Дуклі. На стінах біля його надгробка знахо­дяться темперні розписи, які становлять своєрідний каталог - ілюстрацію чуде­сних зцілень, які відбулися завдяки Яну з Дуклі. Під час облоги Львова військом Богдана   Хмельницького монахи-бернардини відзна­чилися особливою стійкіс­тю. Вартовий-монах поба­чив наближення козацького війська на 5 хвилин раніше, ніж вартовий на вежі Ра­туші. За це бернардинсь­кому монастирю був даро­ваний особливий привілей: годинник на його вежі на 5 хвилин випереджає інші міські годинники. Ця традиція зберіга­ється й досі.

 Під час облоги 1648 року образ Святого Яна начебто ширяв над містом і охороняв його від куль і ядер. На честь цієї події над альтанкою, яка увінчує криницю у дворі монастиря, а також на пам'ятній колоні перед костьолом були встановлені скульп­тури Святого Яна (остання не збереглася). Бернардини були противниками переговорів Львова з Хмельницьким. Аби запла­тити Хмельницькому астрономічну суму контрибуції в 50 тисяч1 золотих (найкращий будинок у Львові коштував 500 золотих) були обдерті  цінності всіх церков, костьолів та синагоги міста. Монастир бернардинів не дав ні копійки. В костьолі бернардинів в 1648 році польське військо обрало вождем Ярему Вишневецького. Монастирський костьол святого Андрія мав велику шану в агресивної польської шляхти. Не слід забувати, що протягом століть Львів був своєрідним плацдармом для походів на Україну, Росію, Молдавію. Ці походи завжди починались богослужінням у костьолі. Так було і в 1604 році, коли Лжедмитрій І, при підтримці польських магнатів і шляхти почав похід на Москву. Відспівали «Те deum», освятили шаблі — і рушили. Військова доблесть монахів-бернардинів рятувала місто і у пізніші часи. Наприклад, під час турецької облоги 1672 року во­ни знешкодили підкоп під мури монастиря. Монастир бернардинів був ліквідований у 1777 році указом цісаря Йосифа II. З того часу у його приміщенні знаходиться об­ласний архів - найдавніший архів України. Найдавнішими до­кументами, які зберігаються тут є папська булла XIII ст. та єдина знайдена в Україні берестяна грамота з XII століття. Тут можна побачити автографи відомих історичних діячів, у тому числі й лист, підписаний Владом Дракулою - прототипом відомого пер­сонажа Брема Стокера "Граф Дракула - вампір". Примітне, що лист Дракули написано давньоукраїнською мовою. Огляд цих раритетів можливий за попередньою домовленістю з працівни­ками архіву.

У даний час в колишньому костьолі бернардинів розташова­на греко-католицька церква Андрія Первозванного. Годинник на його вежі в 1985 році від реставрував львівський годинникар Ва­силь Котик.

Колись у цій частині, що навпроти монастиря Бернардинів, вона називалася Широкою (була й інша Широка — нинішня Коперніка). У той час вулиця доходила приблизно до початку сучасного центрального проспекту. А другий відрізок взагалі був забудований мало. Більша його частина — зовнішній обвід міських укріплень. А там, де зараз стик із вулицею М. Кривоноса, — яри та болота.

На початку XIX століття укріплення знесли, вулицю «випрямили», насадили дерев. Не пізніше 1828 року вона дістала назву Панської — бульваром любила прогулюватися місцева знать.

У 1871-му ця вулиця стала вулицею Чернецького — на честь польського полководця, організатора народної війни проти швед­ської навали в 50-х роках XVII століття. З правого боку майдану тягнеться оборонний мур монастиря бернардинів, а навпроти — будівля ко­лишнього монастиря кларисок.

Монастир бернардинів заснований ще в другій половині XV століття, довгий час був зовнішнім форпостом системи укріплень Львова. Він мав власну систему фортифікацій і в разі потреби захищав фланговим вогнем східні кордони міста.

Монастирський костьол так, як. він виглядає зараз, повстав в 1600—1630 роках на місці старого, дерев'яного. Цікаво, що старий костьол не зносили, а новий будували над ним, зводячи неначе шатро. Старий костьол розібрали тільки тоді, коли завершили будівництво. При монастирі жив монах (Ян з Дуклі) , який прославився  своїми віщуваннями. Після смерті був похований у дворі монастиря ( там був цвинтар). Через два роки на цьому місті забив холодною водою родник.  Це було як знаменіє. Тут облаштували криницю, в 19 столітті вона була прикрашена ротондою.

З криницю пов'язаний один з най похмуріших моментів історії Львова.

...1648 року, під час облоги Львова військами Богдана Хмельницького, група львів'ян-українців змовилася відкрити гетьманові ворота міста. Про це дізналися монахи. Змовників запросили на обід до монастиря. Під час застілля їх по одному почали викликати у двір. Там підводили до криниці і пропонували зазирнути у неї. Коли людина нахилялася, її били сокирою по голові і кидали в криницю (пізніше розповідали, що вона була завалена трупами до самого верху). У тих, хто ще сидів за столом, закралася підозра. вони вийшли у двір і стали свідками жахливої розправи. Виходу не було, довелося рятуватися втечею — через міські стіни до табору козаків.

У 1953 році тут знайшли тіло одного з дітей, що любили вивчати підземні таємниці Львова у післявоєнний час. Справа в тому, що криниця входить  в систему підземних комунікацій старого міста. Яка досі не вивчена в повному обсязі і тримає багато цікавих та трагічних таємниць для майбутніх істориків.

У 1672-му Львів обступила турецька армія. Напасники почали копати галерею під стіну монастиря з боку площі, майже від монастиря кларисок. Проте спроба була невдала. Хід був завалений разом з людьми внаслідок підриву боєприпасу в контрштреку. Залишками контрштреків, що знаходились по периметру оборонної стіни скористалися монахи монастирів, що знаходились поруч. Але наприкінці XIX століття, коли прокладали трамвайну лінію, виявили завалений підкоп з залишками новонароджених дітей. А в той час у всій Європі йшла запекла антиклерикальна боротьба. І тому про підкоп негайно оголосили. Цім підземним ходом, який сполучав монастирі бернардинів та кларисок і який, звичайно, монахи і монашки відрили не з благочестивою метою сьогодні скористатись неможливо.

Але повернемося до площі Митної. Після захоплення Львова австрійцями укріплення монастиря майже повністю знесли. Залишився тільки східний мур з вежею, та й то частково. Тривалий час ніхто не думав про збереження залишків старого муру. Їх засипали землею. Старі мешканці Львова, мабуть, пам'ятають , Що З5 років тому навпроти теперішнього входу у вежу стояв годинник, зроблений з... квітів. Час він показував досить точно. У 1976 році на площі було збудовано підземний перехід. Тоді ж було відкрито частину муру. Отже. зараз ми можемо хоча б уявити собі. як виглядали старі укріплення. Того ж року відкрили ворота на Глинянській вежі, закладені ще 350 років тому. Зараз через них проходить одне з відгалужень переходу.

Про найцікавіші з будинків вулиці.

Будинок № 8 збудований на початку XIX століття в стилі ампір, власність графів Зборойських. На фасаді — рельєфи міфологічної тематики, виконані львівськими скульпторами Г. Вітвером і А. Шімзером.

Будинок № 16 споруджено 1821 року в стилі класицизму. Був резиденцією губернатора Галичини. Нині — зал засідань облвиконкому.

Будинок № 18. В середні віки перед будинком був ставок, який входив до оборонної системи міста. У XVIII столітті - ділянка належала магнатам Кемеровським і називалася «Коморовщиною». У будинку, що стояв на цьому місці, була пошта, звідки диліжанси йшли на Відень. Тому сучасна вулиця Дарвіна певний час називалася Поштовою. Пізніше тут стояв будинок родини Млоцьких, в якому з 1821 року містилося губернаторство, а з 1849-го — намісництво, центр управління краєм. Цікава подробиця: саме тут у 1852 році було відкрито перше телеграфне бюро, яке з'єднало Львів з Краковом. Ця лінія мала передовсім військове значення — австрійським властям добре запам'яталися події 1848 року.

У 1877—1880 рр. для намісництва було збудовано інший будинок (автор проекту Ф. Ксенжарський). Під час першої світової війни тут містився штаб 8-ї російської армії. З 1940 року — обласний комітет Компартії України. Зараз Львівська обласна державна адміністрація.

 Будинок № 20 Монастир босих кармеліток з костьолом святого Михаїла. Збудований у 1634—1641 роках італійцем Яном Покоровичем. Входив до складу укріплень Львова. В XIX столітті тут були казарми. Нині передбачається організувати музей архітектури Львова.

Будинок № 24 збудовано у 1864-му. Належав княгині К. Любомирській. Спочатку використовувався як прибутковий житловий будинок. У 1912 році був куплений на пожертвування українців Лівобережної України і перейшов у власність Наукового Товариства імені Т. Г. Шевченка (НТШ). На перших порах Товариство мало передовсім літературні цілі. Згодом НТШ стало великим науковим центром, який прирівнювали до академії. Найбільшої уваги заслуговує та робота, яка проводилася в галузях філології, історії, етнографії. У той же час Наукове Товариство імені Т. Г. Шевченка було місцем гострої ідеологічної боротьби, на різних позиціях якої стояли Франко та Грушевський. Та імена «ентешівців» В. Щурата, В. Гнатюка, М. Возняка увійшли в золотий фонд української науки. З 1940 року НТШ увійшло до складу АН України. З 1951 року в будинку містився Інститут суспільних наук АН України.

Будинок № 26 збудований у 1867 році. Поки Наукове Товариство імені Т. Г. Шевченка не придбало будинок № 24, воно містилося саме тут. Потім залишився тільки етнографічний музей. Тут же була друкарня НТШ, Спочатку Товариство тільки орендувало будинок. У повну власність він перейшов 1898 року. У ньому були громадські організації. Частина приміщень використовувалася під житло. На одній з квартир мешкав на початку століття знаменитий український художник Іван Труш. Приблизно тоді ж тут містився один зі складів ленінської «Искры». В будинку мешкав і її агент І. Гарматій.

удинок № 28. Монастирський костьол, котрий належав босим кармеліткам. Закладений у 1642 році і будувався за зразком римської церкви св. Сусанни. У 1782-му орден кармеліток перестав існувати, а в монастирі влаштували військовий склад. В радянський час — Будинок якості. Нині тут знову можна почути голос божий.

Будинок № 32 збудовано у 1844 році за проектом архітектора Я. Зальцмана для резиденції католицького архієпископа. Тут же була католицька семінарія. Нині в будинку — один з інститутів АН УКРАЇНА.

Звідси вулицею Архівною можна пройти до колишньої єв­рейської дільниці. Євреї з'явилися у Львові одночасно із заснуванням міста. Од­нак, рівні громадянські права отримали щойно у XIX столітті. До цього їм дозволялося селитися лише у єврейських дільницях, так званих гетто. Вулицею Івана Федорова можна пройти на вулицю Руську - головний осередок української громади середньовічного Львова. Тут домінує Успенська церква.

Вона збудована у 1629 році італійськими архітекторами Пав­лом Римлянином та Амбросієм Прихильним. Значні кошти на її будівництво надав молдавський господар (тодішній титул само­держця Молдови). Через це її ще називають Волоською.

Павло Римлянин проектував Успенську церкву відповідно до вимог ренесансної архітектури, проте врахував українські тра­диції церковного будівництва. Три куполи церкви розташовані на повздовжній осі, що типово для українських церков. В інтер'єрі знаходяться цінні ікони XVII століття роботи Федора Сеньковича та Миколи Петрахновича. Вітражі у 30-х роках XX сто­ліття виконав український художник, колишній міністр освіти УНР Петро Холодний. До церкви примикає 65-метрова дзвіниця, так звана вежа Корнякта (за іменем львівського купця, який оплатив її будівництво). На ній, крім інших, знаходиться й най­більший у Львові дзвін Кирило висотою і діаметром 2 метри та вагою 3,5 тонни. (Нині в італійському дворику).

Близькість Успенської церкви та вежі Корнякта до міських му­рів робило їх дуже зручною по­зицією під час оборони міста. На горищі церкви, як і на вежі Кор­някта передбачені бійниці. Але тільки дуже уважний спостерігач зможе зауважити їх. Під час об­логи міста цю позицію обороня­ли українці, але іноді, як це, наприклад, було в 1648 році, її під­силювали євреями з розташова­ної поруч єврейської дільниці. На подвір'ї церкви знаходиться кап­лиця трьох Святителів, збудована у 1590 році Олександром Балабаном. Вона сполучається з Успен­ською церквою. Багата різьба та досконалі пропорції виводять каплицю Трьох Святителів у число шедеврів української ренеса­нсної архітектури. У 1592 році на будівництво церкви велику суму пожертвував російський цар Федір Іванович. В подяку за це будівничі розмістили в куполі церкви герби Росії та Молдовії і зробили напис: “Пресветлый царь й великий князь Москво-России бысть благодетель сего храма».

Церковне братство Успенської церкви відіграло видатну роль у згуртуванні, освіті та розвитку національної свідомості україн­ської громади Львова. Стараннями братства у Львові починає діяти друкарня Івана Федорова. Хоч Іван Федоров не був україн­ським першодрукарем, як це помилково вважає ряд авторів (пе­рші українські книги видав у Кракові в 1491 році Швайцпольт Фіоль), проте його заслуги перед Україною безперечні. Іван Фе­доров досяг надзвичайно високої якості тодішнього друкування. Розроблені і створені ним шрифти і гравюри використовувалися аж до XIX століття. У Львові він в 1547 році видав "Апостол" та "Буквар" для навчання дітей. Книги Федорова виходили солідним накладами, тобто не сотнями, а тисячами. Його "Буквар" є першим українським підручником. Не випадково біля Успенської церкви Івану Федорову встановлено пам'ятник роботи В. Борисенка і В.Подольського.

Іван Федоров помер у Львові, обтяжений боргами. Але його справу продовжили дру­карі Михайло Сльозка, Андрій Скульський, Дмитро Кульчицький, Семен Ставницький. За час свого існування братська друка­рня видала біля 160 000 примірників різних книжок. (Була розташована на площі Старий ринок).

Успенське братство утримувало також бібліотеку і школу. Членами Успенського братства у різні часи були гетьмани Ружинський, Виговський, Тетеря. Значні кошти для братської шко­ли надав гетьман Сагайдачний.

На початку XVII століття у Львові різко посилюється тиск на некатолицькі громади, що суперечило засадам Магдебурзького права. Були обмежені й права українців. Успенське братство й тут виявилося на висоті становища. Обклавши всіх українців спеціальним податком, воно почало судовий процес, який тривав 140 років і врешті-решт виграло його.

Вулиця   Руська,   на   якій знаходиться Успенська церква у середньовіччі була заселена пе­реважно українцями. Звертає на себе увагу будинок на початку вулиці.  Це єдина у Львові пам'ятка цивільного будівництва, яка збереглася від готичного міста.

З того часу збереглася і голова лева з виногроном в пащі у подвір'ї сусіднього будинку № 4. В старовину вона позначала ши­нок.

На цій же стороні вулиці знаходиться невелике приміщення мистецької   галереї   "Ґердан", відомої зі своїх виставок. Вулицю замикає будинок колишнього страхового товариства "Дністер”, виконаний Іваном Левинським із застосуванням елементів кар­патської архітектури. На цій вулиці були розташовані перші будинки розпусти.

З вулиці Руської вулицею Друкарською проходимо до Домі­ніканського костьолу і монастиря. Орден домініканців був за­снований у XIII столітті святим Домініком як противага альбі­гойській єресі. У Львові домініканці з'явилися одночасно із за­снуванням міста. Статут ордену передбачав індивідуальну бід­ність ченців, але орден у цілому накопичив чималі багатства. До виключної компетенції домініканців належали справи інквізиції. Буквальний переклад з латини слова домініканці „dominicanes" - означає „Господні пси".

Ченцям ордену подобалася ця гра слів і на своєрідному гербі домініканців зображений пес. Герб можна бачити на фасаді мо­настиря. Костьол  збудований  у 1745 році Яном де Вітте(військовим інженером, що збудував Кам¢янець-Подільську фортецю) на кшталт собору святого Петра у Римі ( на фундаменті старого монастиря). Після його смерті в 1764 році будівельними роботами керував архітектор Мартин Урбаник, який власне і реалізував будівництво до кінця. В будівництві приймали участь Криштоф Мурадович, Клеменс Фесінгер. Собор пережив пожежі 1766 1778 років. На фасаді напис ла­тиною: „Єдиному Господу честь і хвала".

Купол Домініканського костьолу підтримують вісім пар колон, які несуть на собі антаблемент з розвиненим карнизом. Підкупольний простір увінчують 18 дерев¢яних статуй святих домініканського ордену.

В інтер'єрі костьолу при­вертають увагу цікаві алебас­трові надгробки, а також ма­рмуровий         надгробок Ю.Дунін-Борковської роботи датського скульптора Торвальдсена. Це одна з нечисельних в Україні робіт цього майстра. Торвальдсенові при­святив одну зі своїх казок Андерсен. При вході під хорами - пам¢ятник губернаторові Галичини Ф.Гауеру долота Антона Шімзера, а справа - пам¢ятник художнику Артуру Гроттгеру роботи Валерія Гадомського (1880рік)

Зліва від костьолу - бра­ма, через яку можна потрапи­ти до колишньої трапезної домініканського монастиря. Тут свого часу бенкетував Петро І. Стіни трапезної прикра­шені розписами, які зобра­жають інші домініканські монастирі України.

Дзвіниця, що стоїть  при костьолі, збудована в 1865 році за проектом Юліана Захаревича.

З монастирем пов¢язані деякі історичні події, зокрема драматична історія Гальшки Острозької. Гальшка, зовсім молоденька дівчина, в середині 50-х років 16 століття була єдиною спадкоємницею частини величезних маєтностей роду Острозьких, які дісталися їй після смерті батька. Звичайно , бажаючих поправити свої фінансові справи за рахунок посагу Гальшки було багато. І хоча вона не збиралася заміж, на це ніхто не звертав уваги. Першим зробив спробу князь Д.Сагнушко, який викрав дівчину. Але скористатися цим він не встиг-його наздогнав і вбив у поєдинку далекий родич  Острозьких М.Зборовський. Більшого успіху домігся магнат Лукаш Гурка, улюбленець короля. Гальшка була обвінчана з ним силою. Але мати Гальшки, Беата, користуючись заступництвом матері короля Бони, три роки не допускала до дочки небажаного зятя. У 1559 році Бона виїхала в Італію. Гальшка, рятуючись від законного чоловіка , втекла до Львова і заховалась у монастирі домініканців. Одного дня львів¢яни прокинулися від звуків пострілів. Не домігшись нічого умовляннями, Гурка почав справжню облогу монастиря. Волиняни з особистої охорони Гальшки вперто захищалися. А король наказав львівському старості сприяти Гурці. Після того як за розпорядженням старости був перерізаний  водогін, монастир здався. Але за час облоги Гальшка встигла обвінчатися з князем Семеном Слуцьким. Князь пробрався у монастир переодягнутим у жебрака. Проте захистити дружину він не зміг. Гальшку спочатку тримали у Високому замку, а після того як король визнав її чоловіка Гурку, той відвіз нещасну в свій замок Шамотулі (Польша). Але Гальшка так і не визнала його своїм чоловіком, а через кілька років померла. Мешканці Шамотул і досі показують “вежі чорної княгині”. Так називали Гальшку, бо вона завжди ходила в чорному одязі. У 1707 році в трапезній Петро 1 підписав угоду з польською шляхтою про спільну боротьбу проти шведів.

 

З ЛИСТА ПАПИ РИМСЬКОГО БЕНЕДИКТА 12 КРАКІВСЬКОМУ ЄПИСКОПУ З ДОРУЧЕННЯМ ЗВІЛЬНИТИ ПОЛЬСКОГО КОРОЛЯ КАЗІМІРА 3 ВІД ПРИСЯГИ ШАНУВАТИ ПРАВА І ЗВИЧАЇ НАСЕЛЕННЯ ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОГО КНЯЗІВСТВА

1341 рік квітня 29

 

      Надзвичайна відданість апостольскій столиці, що її проявив найдорожчий син во Христі славний король Польщі Казімір, заслуговує того, щоб і ми були прихильні і ласкаві до нього і до всього, що стосується спасіння його душі. З поданого до нас прохання цього короля ми недавно довідались, що коли схизматицький народ русинів за допомогою отрути вбив Болеслава, князя Русі, а також деяких інших християн, які були слухняними цьому князеві за його життя, тоді король, вражений цим злочином і прагнучі помститися за кривду заподіяну християнській вірі, напав своїм військом на Руську землю, щоб завоювати цей народ, який  і йому самому завдав багато шкоди...

      Староста цього народу звернувся до татарського хана Узбека, що йому, як стало відомо, цей народ давав данину, і добився,  щоб той послав дуже велике військо для завоювання і знищення Польського королівства. Зважаючи на те, що він отримав би навколишніх католицьких монархів необхідної допомоги, якщо б навіть просив її, враховуючи наслідки цього і знаючи про готовність старости і згаданого народу виконати його доручення, король уклав договір з цим старостою і народом, які засвідчили йому послуги і підданство. За цим договором король під присягою обіцяв, що збереже за старостою і народом всі їх обряди, права і звичаї. Проте король висловлює сумнів, чи діятиме він цим самим згідно з волею бога. Тому він просив, щоб ми ласкаво звільнили його від цієї присяги.

     Дбаючи про спасіння душі згаданого короля і маючи до тебе особливе довір’я в бозі, ми доручаємо апостольською грамотою, щоб ти нашою владою звільнив короля від присяги дотримуватися хибного договору, призначивши йому відповідну спасенну покуту.

     Дано в авіньоні третього дня червневих календ у третій рік нашого понтифікату.

 

ТАМ, ДЕ БУЛО ГЕТТО

Мабуть, кожен львів'янин знає, що в часи гітлерівської окупації в місті було гетто. Та чи розповідав вам хтось, що воно існувало в середньовічному Львові? Таку назву — «гетто» — мав єврейський квартал у середньовічній - Венеції. Звідси слово помандрувало всім світом, щоправда, ніде не вживалося офіційно. І тільки у XX столітті, коли фашистська Німеччина окупувала майже всю Європу, квартали, куди силою зганяли євреїв, знову стали зватися «гетто».

У середньовічному Львові була просто єврейська дільниця середмістя. Вона займала його південно-східний кут, там, де зараз вулиці Івана Федорова та Фрунзе, та й то неповністю. У гетто входила частина вулиці Федорова (між Руською та Староєврейською), котра до 1871 року називалася Жидівською, і частина вулиці Староєврейською (між Сербською та міським арсеналом). Той другий відрізок виділився в самостійну вулицю порівняно пізно — наприкінці XVIII ст. — і називався Новою Жидівською. 1871 року вона злилася з іншими частинами у вулицю Векслярську (згодом дістала назву вул. Боїмів).

За деякими даними, євреї жили ще в давньоруському Львові у тій його частині, котру пізніше нарекли Краківським передмістям. Після 1350-го сталося деяке розмежування: багаті євреї пішли в середмістя, а біднота полишилася на окраїні. Кожна з громад мала свої права, свої привілеї, свої інституції, одне слово, своє відмінне життя. І ця різниця зберігалася аж до XX ст., так що твердження сіоністів про єдність єврейського народу і відсутність у нього класових протиріч — безпідставні. Єврей з передмістя ніколи не зміг би одружитися з дівчиною, котра мешкала в багатому кварталі.

Українці та вірмени у середньовічному Львові мали право володіти нерухомістю тільки в межах вулиць Руської та Вірменської відповідно, а мешкати — де завгодно. Євреї могли мешкати, не кажучи вже про домоволодіння, лише в межах гетто. Воно мало один вихід — з вулиці Івана Федорова. Наріжний будинок цієї вулиці (зі сторони Руської) і досі зберіг потужний контрфорс. Такий же був на будинку навпроти (знесений 1907 року). До контрфорсів кріпилися гаки, на яких висіли ворота. Це була так звана Жидівська брамка. На ніч вона замикалася з обох боків міцними засувами.

Від Сербської гетто було відгороджене муром. Таким чином, повна ізоляція. Площа гетто залишалася незмінною, а населення росло. Тож ціни на землю були височезні. Ось чому навіть у XVI ст. територія гетто ще не була, повністю забудована. Будинки росли головним чином вгору. Уже наприкінці XVI ст. тут з'являються чотири і п'ятиповерхові будівлі (чого не було в усьому Львові). Будинки будувалися, як правило, з дерева. Тому пожежі були тут частим явищем. Так, 1571 року вогонь знищив не тільки значну частину єврейського кварталу, а й деякі будівлі Руської та прилеглих вуличок. Не менше лиха завдала й пожежа 1616 року.

Згідно з середньовічними законами, чи не єдиним джерелом існування євреїв була торгівля, їм заборонялося займатися сільським господарством; їх не приймали у цехи. Євреїв-ремісників було дуже мало, адже конкуренція з потужними цеховими організаціями одиночкам не під силу. Тому вони обслуговували тільки своїх одновірців, а розбагатіти на цьому було неможливо.

Усіма справами гетто заправляв кагал, який складався з багатіїв. Орган цей був виборний. Вибори проходили щороку, участь брали всі, хто платив податки. З першого погляду може здатися, що то дуже демократична система, але насправді... В синагозі встановлювали три урни. В першу кидали папірці з іменами членів діючого кагалу, в другу — з іменами суддів, кагальних чиновників, керівників синагоги, у третю — всіх інших. Потім з першої урни витягували два папірці, а решту кидали в другу урну. З неї брали ще два імена, і знову все пересипали в третю урну. З тої останньої витягали ще один папірець. Таким чином, ставало п'ять осіб, котрі й діставали право обрати новий склад кагалу. Неважко зрозуміти, що така система гарантувала необмежену владу найбагатшим. Так чи інакше, біднота до керівництва не допускалася.

На чолі кагалу стояв бургомістр. Він мав право розподіляти розміри податку. Для боротьби з непокірними він міг вжити страшну зброю — прокляття. Воно означало громадянську смерть, зрештою, не тільки громадянську. Проклятого виганяли з міста, і його не приймала жодна громада. А поза релігійною громадою займатися якимсь ремеслом чи торгівлею було неможливо, значить — голодна смерть... Долю проклятого розділяла і його родина.

Мешканці гетто жили у постійному страху. На єврейську дільницю часто нападали зі зброєю. Як правило, нападниками ставали шляхтичі, які не хотіли платити борги, солдати, позбавлені платні, пізніше — студенти єзуїтської колегії. Погроми були у 1572, 1592, 1613, 1618, 1638 роках. Той останній започаткував щорічні напади. Особливо жахливим став погром 1664 року, коли вихованці єзуїтської колегії вдерлися у гетто і зруйнували його. Тоді загинуло 129 чоловік. Проте було б несправедливо звинувачувати у звірствах тільки католиків. 1704 року Львів захопили шведи — протестанти за віровизнанням. У дворі синагоги вони встановили шибеницю, до котрої прибили за руки «старших євреїв». Нещасні висіли, аж поки кошики під розп'яттям не наповнилися золотом та сріблом,

До участі в міському управлінні євреїв не допускали. Не довіряли їм і оборону міських укріплень, хоча територія єврейської дільниці впритул підходила до муру. Розрахунок був простий — допусти їх сьогодні до оборони міста, то назавтра вони зажадають участі в міській раді. Хай краще платять спеціальний військовий податок. А євреї у Львові платили таки за все. Ось такий тому приклад: 1518 року за вироком міського суду був спалений вірменин Івашко. На скаргу вірменської громади король визнав присуд несправедливим і наклав на магістрат штраф — 20 тисяч золотих. Магістрат відмовився сплачувати хоч якусь частку, гроші зібрали з українців та євреїв. 1610 року єзуїти почали будувати костьол. Компенсацію місту за земельну ділянку теж сплатили євреї. І таких прикладів безліч.

Не змінилося становище євреїв і після того, як Львів захопила Австрія. Декрет австрійських імператорів зафіксував існування гетто. За його межами могли мешкати тільки ті. хто мав майна на суму більше, як 300 тисяч римських.

Йосиф II значно збільшив податки. Зокрема, було введено й новий — за право вступати у шлюб. Такий дозвіл коштував до 300 дукатів. Причому, в шлюб могли вступати тільки львів'яни. Приїжджий не мав такого права. І так тривало аж до 1868 року.

А тепер — про деякі будинки. Спочатку — вулиця Івана Федорова.

Будинок № 19. На цьому місці до початку XX століття стояв інший, який вважався одним з найгарніших у Львові. Збудований у ХVII ст., він належав Сімхе Менахему, який був особистим лікарем турецького султана, а пізніше — короля Яна III.

Будинок № 27 збудований наприкінці минулого століття. Тут розміщувався кагал. І тут же був вхід в уславлену синагогу «Золота троянда». Збудована 1582 року видатним архітектором Павлом Римлянином (Щасливим), синагога подавала унікальний зразок поєднання готики і стилю Відродження. Перед другою світовою війною опис її конструкції входив у всі європейські підручники архітектури. Вона була окрасою єврейської діль­ниці. Свого часу зі всіх сторін її оточували будинки і зайти до синагоги можна було лише через браму будинку № 27 по вулиці Івана Федорова, відомого як бу­динок Ісака Нахмановича Ця особливість згодом відіграла видатну роль в історії сина­гоги "Золота роза” В 1603 році король Зигмунд передав синаго­гу ордену єзуїтів, щоб вони на цьому місці побудували свій кос­тьол.  Але несподівано вони відмовилися від подарунка. Чому? Зворушлива легенда твердить, що красуня Роза Нахманова викупила синагогу ціною своєї честі, після чого покінчила життя самогубством... Насправді, все виглядало прозаїчніше. Вхід до синагоги вів через приватний будинок. І його власник відмовився пустити туди єзуїтів. Що тут поробиш — приватна власність. Щодо Рози Нахманової, то вона мешкала навпроти, у неіснуючому нині будинку № 24. Історія свідчить, що жила вона довго (померла 1637 року), по смерті чоловіка займалася орендою старостівського мита у Львові, причому стягала його за допомогою особистого озброєного загону. Не гребувала Роза і лихварством. Величезні зв'язки при королівському дворі робили їх невразливою на дію законів.

Тодішній власник будинку Нахмановича - Мордехай Ісакович слухняно передав ключі від синагоги єзуїтам. Але відмовився пропускати їх через браму будинку, який залишався у його приватній власності. Іншого входу до синагоги не було. Відтак виник судовий процес, який тривав до 1609 року. Весь цей час синагога стояла    пустою:    євреям заходити   до   неї   було заборонено, а єзуїти могли потрапити туди, за висловом Ісаковича   "хіба   що   по повітрю".   Судовий   процес врешті-решт виграли євреї, і на честь цієї події була написана спеціальна   молитва   "Шир Пула", яку виконували лише у "Золотій розі”. Синагога була знищена під час II Світової війни німецькими націонал-соціалістами.

Збереглися лише її окремі фрагменти: основа стін, частина північної стіни з вікнами, частина західної стіни з входом, а все­редині - основа амвону, заглибина для вівтарної шафки та скар­бничка.

Примітне, що підлога храму знаходиться набагато нижче рі­вня ґрунту. Це пов'язано з тим, що у середньовіччі євреям забо­роняли будувати синагоги вищими, ніж християнські храми. Ба­жаючи зберегти об'єм приміщення, синагоги заглиблювали у зе­млю.

На одвірку будинку Нахмановича збереглися подовгаста за­глибина. Колись у ній містилася мезуза - рулон пергаменту з ви­словами із Второзаконня (Диварім). Релігійний єврей при вході і виході з дому доторкався рукою до мезузи, що дорівнювало мо­литві за благополуччя цього дому. Такі ж заглибини можна по­бачити і на деяких інших будинках єврейської дільниці.

Будинок № 31. Наріжний від вулиці Староєврейської. Зведений ще у XVIII ст., але внаслідок численних перебудов втратив свій первісний вигляд. Проте на фасаді й досі збереглася старовинна кам'яна маска, яка підтверджує те, що тут був шинок.

Щодо вулиці Староєврейської, то більшість будинків на ній належить. до XVIII ст. Звичайні собі житлові будівлі. В одному місці вулиця Староєврейска розширюється, утворюючи невелику площу Коліївщини. У XVIII ст. вона називалася площею Міняйлів, бо вся була зайнята їхніми конторами. У кінці вулиці Староєврейської — з правого боку — ще один невеликий майдан. На цьому місці аж до 1942 року стояла так звана Велика синагога. Кілька років тому під час розкопок був виявлений її фундамент. Зараз площа замощена, а між плитами постали наче цегляні стрічки, які показують контури колишніх приміщень.

На ніч єврейська дільниця закривалася брамою, яка знаходи­лася на початку вулиці Івана Федорова. Від неї залишилися ли­ше виступи стін, до яких вона була прикріплена.

Під час чисельних облог міста євреї були зобов'язані збройне захищати ті відтинки міських мурів, які прилягали до їх дільни­ці. Єврейська дільниця, як і її синагоги, пережили декілька по­громів, влаштованих студентами львівського єзуїтського колегі­уму.

Однак, знаємо і випадок набагато гіднішої поведінки львівсь­ких міщан. У 1648 році Богдан Хмельницький обложив Львів і зажадав контрибуції та видачі євреїв. Сили були нерівними, од­нак місто погодилось лише на контрибуцію. Стосовно євреїв відповідь була такою: "Євреїв видати не можемо з двох причин:

·                 по-перше вони є не нашими, а підданими короля і Речі Посполи­тої,

·                 по-друге, вони так само, як і ми, несуть весь тягар облоги і готові за нас померти." Богдан Хмельницький (також вихова­нець львівського єзуїтського колегіуму) цього разу мусів задо­вольнитися лише викупом.

Єврейська дільниця почала втрачати свої національні особ­ливості після того, як у 1867 році австрійська конституція урівняла євреїв у правах з іншими громадянами. Відтак вони одер­жали й право селитися не лише у гетто. Але остаточно єврейська дільниця перестала існувати щойно під час II Світової війни, пі­сля того, як німецькі націонал-соціалісти винищили майже всіх євреїв Львова.

 

ПЛОЩА РИНОК

Площу Ринок в центрі старого міста можна обійти за п'ять хвилин. Але не варто поспішати. Шість століть у цьому місці концентрувалось суспільне і приватне життя Львова. Кожний будинок тут - навіть не сторінка, а фоліант історії міста і його мешканців, путівник складно сплетених доль, дзеркало амбіцій.

Всі політичні, громадські, мистецькі події розпочинались з Ратуші, де урядував бургомістр і міські радці. Тут правили, тут осуджували, тут ув'язнювали, тут зберігали привілеї і скарби мі­ста та приватні дорогоцінності. Перед ратушею виконувалися й вироки. На жаль, ренесансна ратуша не вціліла. Сучасна будівля походить з 1851 року. Разом зі старим будинком зник і привид чорної труни, що з'являвся опівночі з моторошним скрипом і стогонами у коридорах ратуші після кожного несправедливого вироку. Колись львівські судді погано розібрались зі справою і засудили невинного на тортури і смерть. Відтоді і почав "гуляти" залами ратуші привид його чорної труни, лякаючи сторожу. Аби судді не забували цього випадку, на обкладинці книги судових вироків був зроблений напис великими буквами; "Пам'ятай про труну, що по сходах і залах ходила".

Щоправда, в залах старої ратуші судив і "львівській Соломон" - легендарний бургомістр, поет, автор однієї з перших хро­нік Львова, організатор його оборони у 1672 році від турецького війська, Бартоломій Зиморович. Історії про його розум і дотеп­ність львів'яни переповідають вже більше трьохсот років. На­приклад, про масні гроші. Коли різник, що торгував м'ясом, зла­пав на гарячому злодія, що витяг його гаманець, то Зиморович дуже швидко довів, що це саме різникові гроші. Він наказав вкинути їх у окріп. На поверхні з'явились масні плями, бо різник, ясна річ, не витирав рук після м'яса, коли брав з покупців гроші.

Або про загублені дукати. Коли один львівський хлопчина знайшов на Ринку гаманець з грішми і повернув їх купцеві, який їх загубив, тому стало шкода виплачувати винагороду. Замість подяки купець звинуватив хлопця у крадіжці, ніби то в гаманці було не сто дукатів, а сто п'ятдесят. Обидва, і купець, і хлопець, поклялись на Біблії, що кажуть правду. Тоді хитромудрий Зиморович наказав віддати гаманця зі ста дукатами хлопцеві, а ку­пець мусив чекати, поки знайдуть саме його гаманець зі ста п'ят­десятьма дукатами. Коли ж розгублений купець, що таким чи­ном втрачав всі свої гроші, признався в своєму ошуканстві, то Зиморович запропонував йому на вибір: або він за свою брехню дарує чесному хлопцеві тих сто дукатів, або отримує за ламання клятви п'ятдесят нагаїв на площі. Ясно, що купець вирішив за ліпше втратити гроші. Сьогодні в залах нової (ще й двохсот літ їй не виповнилось) ратуші засідають міська рада і міські урядовці, що мають мож­ливість заслужити або славу Зиморовича або переслідування чо­рної труни. Над входом до ратуші помітний стародавній герб Львова - лев з восьмикутною зіркою і трьома гірками - елементами пап­ського герба. Їх дарував місту папа Сикст V. У вестибюлі на збе­ріганні знаходиться гармата „Василь Стус". Вона є власністю товариства „Кіш", яке відтворило також козацьку чайку, на кот­рій члени товариства допливли до Лондона. Гармату за старода­вніми зразками виконав львівський митець Василь Качмар. Вона витримує подвійний заряд пороху.

Обстановка кабінету міського голови і кімнати засідань пре­зидії збереглася з XIX століття.

Два дзвони годинника розміщені на вершині ратушної вежі.  На більшому дзвоні напис німецькою мовою: „Спіть спокійно, ми вас розбудимо". Він відбиває години. Чверть та півгодинні проміжки часу відбиває менший дзвін.

А для гостей міста тепер є атракційна нагода піднятись на вежу аж під сам прапор, щоби з висоти 74 метрів побачити зліп­лені львів'янами впродовж семисот останніх років кам'яні щіль­ники старого міста. Підйом триває всього 15 хвилин . Це дуже зручно для тих, хто не має часу для довшої прогулянки до оглядового майдан­чика Високого замку. Та і місто з ратуші можна роздивитись значно краще. Особливо ті з його пам'яток, огляду яких з землі заважають сусідні споруди. Це, в першу чергу, костьол Єзуїтів, італійське подвір'я і Успенська церква.

Як відомо, центром Львова, збудованого Данилом Галицьким, була площа, що нині називається Старий Ринок. Після захоплення міста польським королем Казимиром III у 1349 році центр Льво­ва перенесли трохи на південь. Брусчатка з¢вилася лиш наприкінці 18 століття, а електричне освітлювання у 1952 році (реконструкція 1976 року), замінивши газове(1858року),(раніше олійне). Тут були найширші тротуари Європи. Могло розминутися дві пари. (ширина вулиць-ширина лицарського списа). У 1894 році через Ринок пройшла колія електричного трамваю. Саме тут виступали артисти клоуни пересувних труп. Продовжуючи традиції 21 вересня 1986 року на площі відбулася велика святкова вистава присвячена 730 річчю міста. ) .

Забудовували це місце ремісники, запрошені королем з Німеччини. У Польщі майстрів відповідної кваліфікації не було, а місяцевому населенню Казимир не довіряв. Німці будували за звичним для себе зразком: центральна площа, оточена житловими кварталами, лінія укріплень. Площа дістала назву Рінг (кільце, замкнений простір). У місцевій вимові це слово трансформувалося у «Ринок». Таким чином площа дала назву базару, а не навпаки. Протягом багатьох століть площа Ринок була центром жвавого життя Львова — економічного, політичного, культурного. Тут вирував базар. На ньому зустрічалися перси і англійці, турки і голландці, росіяни і французи. Тут розташувалося міське управління. На площі виконували судові вироки, влаштовували різні урочистості. Не було, мабуть, такої події в історії середньовічного Львова, яка оминала б Ринок. 1410 року у Львів привезли 52 прапори військ Тевтонського ордену, захоплені під Грюнвальдом. На Ринку їх кинули у болото — за давнім звичаєм переможців. Бачив він і російське посольство, яке підписало тут у 1686 році Вічний мир, вітав могутню постать Петра I, славив героїв-гайдамаків.

Ринок нерідко ставав місцем виступів Львівської бідноти. Камені площі щедро политі кров'ю злидарів.У 1848 року старий майдан став центром революційних подій. Другого листопада його зайняли ремісники і студенти. Повстання було жорстоко придушене.

У 1890 році на Ринку вперше в історії нашої країни пройшло святкування Дня міжнародної солідарності трудящих — 1 Травня. За панської Польщі площа постійно ставала місцем виступів безробітних, котрі домагалися роботи.1944-го на Ринку точилися запеклі бої радянських воїнів із гітлерівськими окупантами. По нинішній день площа не втратила свого значення. Тут розташовані міськрада, культурні установи. Пам'ятки старовини приваблюють численних туристів. Львівський Ринок — унікальне явище в містобудуванні. Його вирізняють дві особливості. Перша полягає в тому, що від майдану відходить вісім вулиць, по дві з кожного кута. Таке зустрічається дуже рідко. Як правило, від середньовічних площ відходить по дві-три вулиці. Друга   особливість     на   площі   були...   вулиці.   Із   північного І східного боків ратуші стояло 11 будинків так званих «серед-ринкових кам'яниць», які утворювали три вулиці Це місце зараз займають газони. Якщо уважно придивитися до будинків Ринку, то впадає в око що більшість з них має на фасаді по три вікна на поверсі. Є будинки І з чотирма та шістьма вікнами. У чому ж річ? Протягом сторіч на Ринку селилася міська верхівка. Головним чином купці котрі хотіли мешкати якомога ближче до місць своїх торговельних інтересів. Уже в XIV ст. у Львові діяло правило, за яким представники не шляхетських станів — купці, ремісники, лікарі — могли будуватися на Ринку тільки на три вікна. Причиною служило те, що кожне вікно використовувалося під крамницю чи майстерню. Дотримуючись принципу рівних можливостей, характерного для раннього капіталізму (хоча, звичайно, до капіталізму було ще далеко), й встановили це правило. А шляхта та духовенство мали право будуватися І в шість вікон Щодо 4- І 5-віконних забудов — це пізніші переробки, десь з XVIIIXIX століть коли правило “рівних можливостей “ втратило свій економічний сенс.

Довший час будинки Ринку були дерев’яними зведеними v готичному стилі Конфігурація їх визначалася розмірами земельної ділянки. Тому споруди були вузькими та довгими У XIV — першій половині XV! століття багато будинків — одноповерхові взагалі треба зазначити, що поняття “поверх” з’являється тільки и в період Відродження. А до того часу розчленування будинку у горизонтальній площині на однакових рівнях не використовували. Усілякий великий середньовічний будинок мав вигляд лабіринту з коридорів, сходів, переходів тощо, що з’єднували різні частини, розташовані на різних рівнях. У кожному з будинків були глибокі підвали, де зберігали товари. Як показали недавні дослідження, підвали деяких будинків використовувалися для влаштування гіпокауста — системи повітряного огрівання.

На початку червня 1527 року Львів знищила страшна пожежа. Від усього міста (разом з передмістям) залишилися тільки ратуша і один будинок. Він, за переконанням деяких львів'ян, зберігся лише завдяки заступництву богородиці. Не дивно, що бу­динок глибоко шанували релігійні вірники і дозволили його розібрати тільки 1786 року.

Вогонь знищив і кам'яні укріплення. На храмах оплавилися дзвони. Вітер заніс палаючі головешки на Високий Замок — так згоріла одна із веж. Звідси полум'я перекинулось на Знесіння: воно згоріло дотла. Поступово місто відбудовувалося. 1540 року міська рада спеціальною постановою заборонила зводити в передмісті дерев’яні будинки. А через деякий час до Львова прийшов новий архітектурний стиль — Відродження. Місцеві патриції замовляли проекти будинків іноземним зодчим — переважно італійцям. Так, протягом XVIXVII століть утворився  унікальний ансамбль площі Ринок — єдиний у нашій країні. Його особливістю є те, що ці будинки й досі використовують за прямим призначенням, тобто для житла. Щоправда, як у них мешкати — це вже інше питання. Кожен   будинок   споруджувався   не   тільки     за     індивідуальним проектом  (це було своєрідною формою реклами для  господаря).

     Він  ще   й   мав   свій,   неповторний  колір.  Ту  львівську  поліхромію  Було   відновлено   лише   кілька  років   тому  — завдяки величезній  праці   співробітників   історико-архітектурного  заповідника.    Як уже згадувалося, на Ринку зосереджувалося міське управління, тому числі й комунальні служби. Не секрет, що однією з найболючіших проблем сьогоднішнього Львова е водопостачання. А між тим, ця проблема має вже 600 років. Попри те, що передмістя Львова стоїть на воді (в XV ст. на Ринку був ставок). уже документами 1407 року згадується перший водогін, по якому йшла джерельна вода з-за міста. Річ у тім, що вода середмістя непридатна для вживання.

Поступово кількість водогонів зростала. Але й досі не знаємо місця отих джерел, звідки вони пролягали. Це було сімейною таємницею цеху водоносів. Щоб під час облоги воду не змогли отруїти. Так ця таємниця і померла , разом з останнім водоносом.  Водогони сходилися на Ринку в крамницю зі східного боку ратуші,  яка була  прикрашена величезною бронзовою статуєю німфи Мелюзіни називалася її  іменем.  А вже звідти дерев'яними трубами    вода    подавалася  в будинки. Та місто росло, однієї криниці стало замало. 1697 року спорудили ще одну, на південно-західному розі площі. ЇЇ прикрашала статуя Нептуна. 1744 року з'явилася третя криниця — на південно-східному розі. Воду з цих криниць брали не всі, а лише найзаможніші домовласники. Решта ж пила воду з криниць, викопаних на території міста, тобто погану.

1793 року на Ринку спорудили чотири фонтани. Для двох з них використали старі криниці (нині — «Діана» і «Нептун»). Кожен фонтан дістав восьмигранну чашу, увінчану статуєю персонажа давньогрецької міфології (Мелюзіна-Амфітрита  - дружина Нептуна, герой Адоніс). І кожен з них був розташований у центрі зірки, викладеної червоним І чорним каменем Фонтани робив відомий скульптор Гартман Вітвер

3 південного боку ратуші стояло велике кам'яне корито — мірка для зерна Пам'ятаймо, що до початку XIX ст. в усій Європі тільки Росія мала єдину для всієї країни систему мір і ваги. В інших державах кожне місто мало свої власні одиниці міри довжини, об’єму і ваги. А у Львові еталоном служило оте "Корито”, що з'явилося на площі 1598 року. Базар тут проіснував до 1944року.

На західному боці Ринку, де зараз квітник, 6уло місце страт, яке часто неправильно називають Лобним місцем .Тут же з 1564 року стояв так званий «стовп ганьби» — спочатку дерев’яний а згодом — кам'яний, він мав чотири грані і вгорі вінчався скульптурною групою кат і богиня правосуддя Феміда — спина до спини Цей стовп дуже постраждав, коли впала вежа ратуші у 1826 році .Зараз він — в італійському дворику ( на площі Ринок №6). До нижньої частини стовпа були прикріплені залізні кільця На кілька днів до них приковували, «виставляючи на ганьбу», дрібних крадіїв, п'яниць, хуліганів. Тут же виконувалися І смертні вироки. Для цього біля стовпа споруджували тимчасовий поміст. Але смертю карали тут тільки дворян Так були страчені молдавські господарі (князі) Томжа і Янкула. «Стовп ганьби» не був єдиним місцем покарання 1594 року до стіни однієї з серед ринкових кам’яниць прибили довгий ланцюг з обручем .До нього припинали сварливих жінок. Характерна риса Ринку — тротуари, що, за твердженням відомого мандрівника Груневега, були найширшими у всій Європі ними могли йти навпроти одна одній аж дві пари Проте всю площу не спромоглися замостити. Бруд був жахливий, адже каналізації як такої місто не знало — усе сміття викидали просто на вулицю Розповідали, що Імператор Йосиф II, коли приїхав до Львова, то на Ринку його карета, запряжена шестіркою коней, загрузла. Імператора вийняли з карети на руки, а карету витягали волами.

Упорядковувати Ринок почали тільки наприкінці XVIII ст. Замостили, поставили, як уже згадувалося, фонтани Десь у 60-х роках XIX ст. Ринок дістав газове освітлення, аж в 1952-му його замінили електричним.

Навколо   ратуші   по периметру вишикувались 44 будинки. Після найбільшої в історії Львова пожежі 1527 року старе, готичне, місто було  вщент зруйноване. Тому практично всі будинки "на Ринку" побудовані у XVI та на початку XVII століття. У Львові - це розквіт Ренесансу, Вузький фасад, брама, три вікна що поверху - якби не декор, будинки важко було б розрізнити. Дорога земля у місті; обмеженому мурами, і суворі правила будівництва не дозволяли будувати щось інакше навіть тим, хто міг собі це дозволити. Як не дивно, гроші нічого не вирішували. Тільки за видатні заслуги місто могло зробити виняток. Так, один з найславніших львів'ян, Костянтин Корнякт здобув від короля право побудувати не трьох, а шестивіконний будинок (Площа Ринок, 6). Це справжній ренесансний палац, в середині котрого знаходиться одне з найчарівніших місць старо­го Львова - італійське подвір'я.

У XVII столітті будинок Корнякта придбав Якуб Собєський батько майбутнього короля Яна III Собєського. Над входом до будинку поміщено родинний герб Собєських, на якому зображено щит. Вже у ранньому дитинстві Яну Собєському, показуючи родинний герб, казали „З ним, або на ньому (фраза знаменитого девізу спартанців „Зі щитом або на щиті", тобто перемогти, або загинути). Ян III Собєський добре засвоїв ці уроки. Він уславився як переможець у багатьох битвах, у тому числі й таких визначних як битва з турками під Віднем і Хотином. Після хотинської битви Ян ІІІ з тріумфом повернувся до родинного будинку, який дуже любив. З перемогою Собєського під Віднем пов'язана поява у Західній Європі кави. Українець, уродженець села Кульчиці   на   Львівщині,   Юрій Кульчицький у нагороду за подвиги у цій битві ( як розвідник, що передягнувшись в турка розкрив план турецького нападу) одержав трофейні кавові зерна ( нібито корм для верблюдів) і відкрив у Відні першу кав'ярню ( яка і досі там стоїть на вулиці Кульчицького). Відтак кава по-віденськи поширилась і в інших містах. У Відні Юрію Кульчицькому встановлено пам'ятник. Його па­м'ять шанують і львів'яни. На вулиці Винниченка находиться кав'ярня „У Юрія Кульчицького".

Найвидатніші предки Яна III Собєського з походження і за переконаннями були українцями. Через це король був позбавлений національної нетерпимості і високо цінував козацьке військо. Все життя Ян ІІІ кохав лише одну жінку - королеву Марисеньку. У королівській кам'яниці вони провели найщасливіші роки свого життя. В ній король Ян зі сльозами на очах підписав невигідний для Польщі "Вічний мир" з Росією.

Отже, будинок № 1 — львівська ратуша, серце міста 1356 ро­ку Львів дістав самоуправління за так званим «магдебурзьким правом». Це означало підпорядкування Львова безпосередньо королю і керівництво містом виборними органами — Радою І Лавою (судом). Рада І Лава обиралися львів'янами. Ззовні все виглядало дуже гарно І демократично Та дійсність була не такою Ідилічною Бо Львів, як І всі інші міста Польщі, за винятком Гданська, ніколи не мав достатньої економічної і політичної сили, аби повністю бути незалежним від втручання феодалів у справи міста.

Щодо «демократичної» системи виборів, то вона виглядала так. Жінок, які на той час становили приблизно 65 відсотків населення, до участі у виборах не допускали. Позбавлені «голосів» були й не католики: українці, вірмени, євреї. А з тої невеликої решти населення могли брати участь у виборах тільки домовласники середмістя. Таким чином влада зосереджувалася в руках 50 родин (або ж одного процента мешканців Львова). Вони безконтрольно розпоряджалися величезними прибутками міста, нікому не звітуючи.

Магістрат засідав у ратуші (слово походить від німецького «ратхауз», що означає «будинок ради»).

Про найстарішу ратушу Львова знаємо дуже мало — тільки те, що вона була дерев'яною і згоріла у 1381 році. Тоді ж згоріли всі документи — втрата для історії Львова, яку компенсувати неможливо.

Невдовзі ратушу відновили. 1404 року на ній з'явився годинник. Наприкінці XV століття були проведені деякі реставраційні роботи, що до певної міри змінило вигляд ратуші. У 1617—1619 роках її взагалі перебудували. Стару вежу частково знесли і на цьому ж фундаменті встановили нову, восьмигранну, з чотирма циферблатами годинників. Вежа була обведена балконом, по якому ходив сторож. Консолі балкона виконали у вигляді левів. Висота вежі дорівнювала 58 метрам. На її шпилі красувався флюгер з позолоченого металу у вигляді лева — емблеми міста (нині зберігається у Львівському історичному музеї).

Зал Ради був обвішаний портретами королів і полководців; всюди милували око дорогі килими. До речі, в них цікава історія. Тогочасний закон вимагав, аби торгівля між іноземними купцями у Львові велася тільки через перекладача. Існував звичай, за яким кожний тлумач повинен був щороку дарувати місту один чи два килими. Ясна річ, якість килима була своєрідною оцінкою професійних якостей перекладача — не тільки щодо знання мов, але й щодо дипломатичних здібностей. Поступово виникла так звана «львівська консулярна колекція килимів», що славилася на всю Європу. До наших днів вона не дійшла, напевно, її захопили шведи в 1704 році разом з 49 кг міського золотого запасу. Поруч    із    залом    Ради    була    скарбниця,    де    зберігалося    найцінніше   майно   Львова      документи   про   його   привілеї. Біля входу в ратушу на високому кам'яному стовпі стояв кам’яний лев (Лев Лонцеровича нині на горі Високий Замок. Про це було раніше).

Ратуша будувалася за розпорядженням бургомістра Львова М. Кампіана (похований у Латинській катедрі) і на його кошти. Оскільки з робочою силою було сутужно (М. Кампіан не любив багато платити), то до будівництва залучали різного роду асоціальні елементи — п'яниць, волоцюг, інший набрід. Далеко ходити не треба було — у підземеллях ратуші розташувалися в'язниці...

Як ми вже згадували, в ратуші засідав міський суд. Він мав право засудити людину до смерті. На знак цього, за спиною війта — голови суду — висів величезний меч. Зараз він, як і «мечі правосуддя», якими виконували вироки, — у Львівському істо­ричному музеї. Давня легенда розповідає, що якось суд виніс несправедливий вирок. 3 того часу в ніч перед стратою коридорами ратуші літала чорна труна. От книга вироків львівського суду — і на першій сторінці запис: «Пам'ятай про чорну труну...».

3 часом до цоколя ратуші були зроблені прибудови. Згодом їх почали розбирати, і з таким азартом, що пошкодили сам цоколь. 14 липня 1826 року вежа завалилася, загинуло восьмеро людей. Цікаво, що, попри явний аварійний стан, спеціальна комісія визнала вежу цілком придатною. Якраз під час складання цього акта вежа й завалилася — комісія ледь встигла врятуватися. Сам акт зберігається нині у Львівському центральному історичному архіві. Закладання нової ратуші відбулося 21 жовтня 1827 року з великою урочистістю, в присутності губернатора та архієпископа. Пролунав навіть артилерійський салют.

Ратушу звели в 1830—1835 роках у стилі віденського класицизму. Оцей четвертий варіант й дійшов до наших днів. Тільки не цілком у первісному вигляді. Колись вежа ратуші мала завершення у вигляді купола. Але... 1 листопада, 1848 року у Львові спалахнуло повстання. Ремісники і студенти захопили Ринок, спорудили тут барикади. За наказом генерала Гамерштейна, почалося бомбардування міста — з гармат і бойовими ракетами. Одна з ракет влучила у вежу ратуші. Вона загорілася. Спалахнув і провалився всередину купол. Військо не допускало до гасіння пожежі. Будинок відновили 1851 року. Тільки завершення зробили не купольним, а бланковим, подібним до середньовічного замку. У 1852 році вежу прикрасив новий годинник. А 1883 року тут було встановлено перший у Львові телефон, який з’єднав магістрат з деякими установами і пожежною командою.

У ратуші засідав магістрат, тут же мешкав мер міста. Ми вже розповідали, що у 1890 році на Ринку, вперше в історії нашої країни, відзначався День міжнародної солідарності трудящих — 1 Травня. На мітинг, який відбувся у дворі ратуші, зібралося близько п'яти тисяч робітників — кількість для того ча­су рекордна. У пам'ять про цю подію 1977 року на стіні будинку встановлено меморіальну дошку (автор М. Посікіра). Магістрат містився у ратуші й за часів буржуазної Польщі. Щороку безробітні приходили сюди (традиційно, мабуть,) і вимагали роботи. їм, теж традиційно, відмовляли. I тоді безробіт­ні, знову ж за традицією, били в ратуші вікна. Про це розповідають архівні документи.

23 липня 1944 року танкіст О. Марченко підняв на вежі рату­ші червоний прапор. Гітлерівці відкрили вогонь. Осколок снаряда обірвав життя героя... На вежі височить флагшток. Прапор на ньому піднімають раз у рік — 27 липня, в день визволення Львова.

Будинок № 2. Але "крутитись" навколо Ринку варто все ж починати з номера другого: кам'яниці Бандінеллі.

Запальний Бандінеллі якось посварився з міською владою викликав на дуель одночасно всіх міських райців (12 чоловік). Ніхто з них на дуель не з'явився, адже у ті часи італійці славилися як неперевершені фехтувальники.

У даний час будинок реставрується і тут буде відкрито музей пошти.

На цьому місці до 1589 року стояв інший будинок, який звався “Мордохайовським”. Теперішній поставлений на початку XVI! століття аптекарем Ярошем Ведельським. Трохи пізніше він перейшов у власність італійця Роберто Бандінеллі. Пам’ятаймо, що до 1871 року у Львові не було звичної для нас системи нумерації будинків. Вони називалися за прізвищем власника або мали номер земельної ділянки.

Р.Бандінеллі 1629 року удосконалив львівську пошту, організовану свого часу іншим італійцем — Монтелуппі; в будинку містилася поштова контора. Звідси спеціальні кур’єри везли листи до Варшави, Кракова, Любліна, Гданська. У 1737—1739 роках будинок перебудували, про що свідчить» напис на бічному фасаді. Головний вхід було перенесено на сучасну вулицю Ставропігійську. У середині XIX століття тут містилася відома книгарня Карла Вільда, який був не тільки торговцем, але й видавцем. У той же час в будинку мешкав видатний польський поет К. Уєйський. Нині будинок ґрунтовно реставрують. Тут відкрито музей пошти.

Будинок № 3. У сучасному вигляді збудований 1772 року з проектом П. Полейовського. Статуї лицарів на фасаді, скульптурні групи «Слава» на аттику та «Генії» на балконі — роботи скульптора Ф. Олендзького. Художнє оформлення будинку повністю
завершене у 1775 році. В оформленні інтер’єру брали участь найвидатніші львівські художники того часу, в тому числі й С. Строїнський. Решітку балкона зробили львівські майстри П. Сенковацький та Я. Зайка. Тривалий час історія будинку залишалася в тіні.
I тільки за останні роки, завдяки клопіткій роботі відомого львівського дослідника  В. Вуйцика, вона стала знана широкому загалу. Саме тут у 1850 році у Львові стався кривавий скандал, героїнею якого була 18-річна красуня Ганна Вільчек, єдина спадкоємиця майна родини. Претедентів на її руку ( і посяг) не бракувало. Особливо ж її домогалися поляк П.Єльонек і флорентієць Урбан делла Ріппа Убальдіні. І якщо неодруженого італійця можна було зрозуміти, то одруженого поляка, який до того ж мав двійко дітей, зрозуміти важко. Так от, усі троє були на весіллі у будинку Ганни Лонцької. Коли почалися танці, обидва зальотники наввипередки кинулися запрошувати Вільчеківну. Хто збагне дівоче серце. Та віддала перевагу італійцеві. Єльонек образився і дав суперникові ляпасу. Суперник теж образився і відповів ударом кинджала який виявився смертельним. Убивця був одразу заарештований, жертва в наявності, свідків повно, смертельний вирок гарантований, можна страчувати... Але здійснити вирок виявилося не так легко. По –перше, Убальдіні був родичем папи римського Григорія 13, що відповідно вплинуло на суддів. По друге, за нього заступилася дуже впливова італійська колонія Львова. По третє…  Оце “по-третє”, мабуть стало вирішальним фактором. У справу втрутилося львівське жіноцтво. Як згадували сучасники, дружини суддів не давали чоловікам спокою ні вдень, ні вночі. Ще б пак, таке кохання! Таке романтичне вбивство! Те що загинула людина, якось випадало з поля зору. Та й Єлонек на смертельному одрі визнав себе винним і просив покарати не карати вбивцю. І не покарали! Убальдіні одружився з Ганною, але мешкав на сусідній вулиці Божого тіла(нині вул. Ставропігійська), а пізніше на вулиці Краківській.

Будинок № 4. Унікальна пам'ятка архітектури XVI століття — «Чорна кам'яниця». Датою її побудови вважають 1558 рік. Питання про авторство проекту остаточно ще не досліджене — його приписують П. Красовському, Павлові Римлянину, Петрові з Барбони.

Будинок має чотири поверхи, причому останній зроблено з горища у 1884 році. Виразно простежується характерний для ар­хітектури XVI століття нерівномірний поділ по поздовжній осі« Кам'яниця, як і більшість будинків Ринку, збудована у три вікна,  її власники не належали до шляхетського стану. Весь фасад вкритий так званим «брильянтовим рустуванням» (русти — накладні блоки на фасаді — мають форму брильянта, одного з варіантів органки алмаза). Будинок будувався для поляка італійським архітектором. В оформленні фасаду вжито суто український рослинний орнамент, різьблений у камені. Що цікаво, рустування, як і весь фасад, колись було білим, але з часом під дією атмосфери почорніло. Адже протягом століть будинки опалювали вугіллям та дровами. М'який камінь зовнішнього оздоблення поглинав сажу і з часом почорнів. Цьому кам'яниця і завдячує своєю назвою, яка з'явилася в середині XIX століття. Будинок досить часто міняв господарів, кожен щось додавав до його оформлення. Остаточно воно було завершене в 1675 - 1677 роках архітектором М. Градовським. Тоді будинок належав лікареві М. Анчевському. На його замовлення, фасад прикрасили скульптурні зображення святих — особистих та професійних покровителів лікаря. Над дверима з’явився гмерк — особистий знак М. Анчевського: лев з мечем на фортечній стіні. В інтер’єрі збереглися стелі — з поперечними дерев’яними балками. Між вікнами другого поверху стоять могутні колони суцільно вкриті різьбленим у камені рослинним орнаментом. Одне з підвіконь — кам'яне, широке — служило, по суті, лавкою, сидячи на якій можна було спостерігати за життям Ринку. В глибині будинку збереглося алебастрове обрамлення входу в молільник, перенесене свого часу з приміщення, яке містилося у дворі.

Ще одна цікава деталь: біля входу, на зовнішній стіні — кам’яний виступ. Це лавочка для сторожа. Сидіти на ній зручно, а от заснути — неможливо. Таким чином, бачимо, що практичні вимоги до робочого місця беруть свій початок ще з тих далеких часів.

Протягом століть будинок служив для житла, а нижній поверх використовували під крамницю. Один з перших власників, Ян Лоренцович, тримав тут аптеку.

1926 року будинок купило місто, І через три роки тут було відкрито музей історії Львова. Як І сусідній музей імені Яна III, він мав виразне Ідеологічне спрямування — доводити споконвічну належність галицьких земель Польщі.

Із 1940 року — це база Історичного музею.

Будинок № 5 зведений у 1571—1577 роках за проектом П. Красовського для багатої міщанської родини Ганлів. На думку деяких дослідників, це був перший триповерховий будинок на Ринку, дуже красивий, з внутрішньою верандою. Але численні перебудови не полишили нічого ні від фасаду, ні від інтер’єру. Наприкінці XVI століття власницею будинку була С. Ганль Овдовівши у порівняно молодому віці, вона стала релігійною фанатичкою. Усі свої матеріальні кошти, а вони були чималими, С. Ганль використала на релігійні справи. Вона фінансувала будівництво костьолу на сучасній вулиці Івана Франка Саме у неї, в будинку № 5, зупинилися перші у Львові єзуїти Звідси почалося те, що сучасники назвали «єзуїтською неволею». Коли єзуїти прийшли до Львова, вони не мали нічого, крім одягу, який був на них. Але уже через двадцять років приступили до будівництва свого величезного костьолу Ще через кілька літ місто Львів заборгувало їм 14 тисяч червонців А коли 1773 року орден був розпущений, то майно єзуїтів оцінювалося більш як у мільйон злотих.

Будинок  № 6 — один  з  не багатьох  у  нашій   країні   зразків архітектури    Відродження. 1569 року у Львові з'явився Костянтин Корнякт, за походженням — грек з Кріту. Приїхав він з Молдавії, де був боярином , керівником митної служби. Про причини його переїзду до Льво­ва судити важко, можливо, вони криються у політичному кліматі тогочасної Молдавії. Але жаданого спокою Корнякт не знайшов навіть у нашому місті Знання східних мов, політична й економічна ерудиція, зв'язки і знайомства на Сході — усе це призвело до того, що він став особистим секретарем короля Сигізмунда II Августа. Не слід забувати, що в ті часи відносини з Туреччиною І Кримом були для Польщі питанням життя і смерті. Напевне, Кор­някт настільки прислужився, що в 1571 році король надав йому дворянство. Через п'ять літ Інший король, С Баторій, це дворянство підтвердив і дозволив Корнякту збудувати на Ринку будинок у шість вікон.

Корнякт купив дві кам'яниці і замовив архітекторові Петрові з Барбони новий будинок. А в ті часи, на відміну від сучасних, архітектор 6ув одночасно І будівничим, тобто де тільки створював проект, а й керував будівництвом Можливо, це одна з причин того, що ці будинки стоять й досі?

Корняктівський будинок вийшов дуже гарний, але, на жаль, до нашого часу він не дійшов таким, яким був у 1580-му Тоді він мав красивий багато колонний портал, який доходив до середини теперішнього тротуару (знесений у 1806 році). На першому поверсі зберігся так званий «готичний зал» — єдина пам'ятка світської готики у Львові. На верхніх поверхах збереглися стелі XVI століття

Будинок не має пишного оздоблення фасаду, за винятком фігур короля і рицарів на аттику, доданих 1678 року. I все ж таки він владно притягує зір. Чим? Важко сказати. Можливо, строгою пропорційністю усіх деталей, їх чіткою спів розмірністю.

Окрасою будинку є його двір, так званий венеціанський, або італійський. Він — єдиний у нашій країні. Тільки в Лівадії, у колишньому царському палаці, е щось подібне. Але між ними різниця в триста років. I у дворі, як і на фасаді, вражає спів розмірність усіх деталей. Він замкнений по периметру трьома рядами галерей. Колони нижнього ряду — несучі, тому вони важкі, міцні. Колони другого поверху — тонші і легші, а третього — взагалі тонкі. Тому створюється враження надзвичайної легкості, майже невагомості конструкцій. Якщо розглядати двір у другій половині сонячного дня, то здається, що колони просто повисають у повітрі.

 Корнякт попри те, що став шляхтичем і одружився із шляхтянкою Дзедушицькою, комерційної діяльності не покинув. Він орендував королівські мита І торгував вином. Над вхідними дверима висіла гілка ялини, яка сповіщала, що у цьому будинку — винарня. Вона розміщувалася у двох залах першого поверху. На забитих у стелю кільцях висіли олійні світильники. У винарню впускали тільки людей з товстими гаманцями і приємно, мабуть, було морозного зимового вечора посидіти біля вогнища з кухлем гарячого вина з цукром і прянощами. Вино зберігалося у просторих підвалах, нагору його подавали ліфтом.

К.Корнякт був дуже багатою людиною. Він фінансував будівництво каплиці Трьох святителів у дворі Успенської церкви. Для самої церкви він купив дзвін “Кирило”, який мав два метри у діаметрі, важив близько чотирьох тонн і вважався найголовнішим у всій Галичині (на превелике невдоволення католицького духовенства). Корнякт — один з фундаторів Ставропігійського братства. Але водночас він давав гроші на будівництво єзуїтського костьолу. Помер К.Корнякт 1бОЗ року. Його багату спадщину нащадки досить швидко пустили за вітром. Уже в 1623 році будинок був проданий ченцям-кармелітам. Через 19 літ він перейшов у власність магната Якуба Собєського, батька майбутнього короля Польщі Яна III. Ось чому кам'яниця згодом стала називатися Королівською. Попри гучний титул, її здавали в оренду ремісникам. У колишній винарні розташували кордегардію — приміщення караулу. 1686 року в будинку був підписаний так званий вічний мир між Росією та Польщею. Відповідно до умов цього пакту Польща відмовлялася від претензій на Лівобережжя, Київ, Чернігів та Смоленськ, дістаючи взамін військову допомогу у боротьбі проти Туреччини і Криму.

У 1723 році будинок перейшов у власність магнатів Жевуських. Наприкінці XVIII століття його від реставрували, а згодом продали О. Ходкевичу. 1816 року власником став Понінський. Саме в цей час була проведена часткова перебудова кам'яниці, Дещо змінилося планування, — круглий Тронний зал переробили на прямокутний. У так званих королівських покоях з'явилася ліпка на стелі та на стінах, оздоблення мармуром. Напевно, в той час знесли частину галерей двору, замінивши їх потворною коробкою. Ясна річ, від галерей прибуток невеликий, а коробку можна ж здати в оренду. Князь К. Понінський ретельно слідкував за станом королівських покоїв, не звертаючи уваги на двір. Як видно з фотографії того часу, частина двору була забудована різного роду коробками та складами. Галереї засклили і теж перетворили у комори.

1908 року останній власник будинку князь Любомирський продав його місту — для влаштування тут музею. Коли приводили у порядок двір, вивезли сто (!) возів сміття. Реставраційні роботи тривали аж до 1930 року. Музей було відкрито 12 вересня 1908 року, у 225-у річницю розгрому Яном III турків під Віднем. і дістав він назву «Національний музей імені Яна III». За Австрії, за часів буржуазної Польщі музей вів жалюгідне існування. Його річний бюджет становив п'ять тисяч злотих. Сюди входили витрати господарські, платня персоналу, кошти на закупівлю експонатів, Поповнення фондів ішло, головним чином, за рахунок пожертвувань. Директор, охоронець фондів, сторож — оце і весь штат музею. До речі, його відкривали тричі на тиждень по чотири години.

Справжнє життя музей почав тільки за Радянської влади. Постановою Ради Народних Комісарів УКРАЇНА від 23 травня 1940 року, у Львові створено історичний, музей. Але роботи з його організації перервала війна. Гітлерівці розікрали колекції музею. Особливо постраждали збірники зброї та нумізматики. Тоді ж зник і знаменитий Михалківський скарб — сім кілограмів золота. Музей відновив свою роботу одразу після визволення міста від німецько-фашистських загарбників — наказ № 1 по музею датується 27 липня 1944 року. Працювати у той час доводилося в дуже нелегких умовах. Не було коштів, матеріалів і, найголовніше, — кадрів. Але всі ці труднощі подолали завдяки і населенню міста.

Нині Львівський історичний музей за обсягом експозиції і кількістю експонатів займає друге місце в країні, поступаючись лише Київському (головним чином, за. рахунок археологічної колекції). У фондах Львівського історичного зберігається близько 300 тисяч експонатів. Понад 400 тисяч чоловік щороку відвідує його експозиції. Велику популярність має «італійський дворик». Тут знімали фільми «Салют, Маріє!», «Помилка Оноре де Бальзака», деякі інші.

Будинок № 8 у XVII столітті належав багатій вірменській родині Бернатовичів. Перебудований у XIX столітті, від старого будинку залишився тільки цоколь. Майже сорок років (з 1946 р.) тут містився уславлений Львівський шаховий клуб, який виховав Леоніда Штейна, Олександра Білявського, Марту Шуль та багатьох інших. У клубі було усього три кімнати. У двох стояли довжелезні столи та лави — тут грав загал. У третій кімнаті — кабінеті директора — грали вибрані, уже на маленьких столиках, на кожному з яких лежала картонна дошка. Але любителів старовинної гри не лякали незручності — клуб тішився великою популярністю.

Будинок № 9. 1376 року правитель Галичини Владислав Опольський віддав ділянку, на якій споруджено будинок, католицьким архієпископам. Вона належала їм аж до 1939 року. Якими були будинки, що стояли тут до XVII століття, сказати важко. Та коли зважити, що під час візитів до Львова, в них зупинялися польські королі, то можна з повним правом зарахувати ці будинки до найкращих у місті.

Кам'яниця № 9 (у сучасному вигляді) збудована 1634 року архітектором Яном Покоровичем для архієпископа С. Гроховського. Вона мала 68 кімнат. Особливою розкішшю вирізнялися спальня і зал, викладений плоскою золотавою цеглою та кахлями (так званий Фарфоровий, або Золотий зали). Колись тут розміщалась резиденція    литовських князів Свидригайлів, а по­тім впродовж 400 років - резиденція львівських ар­хієпископів. У ньому по­мер король Михайло Вишневецький - син найгрізнішого ворога Богдана Хмельницького - Яреми Вишневецького.

Тут теж зупинялися польські королі. 1844 року кам'яницю передали католицькій семінарії. Була проведена реконструкція, в ході якої зник Золотий зал і виріс 4-й поверх. Увесь будинок здавали в оренду — частково під друкарні. Із 1957 року — тут була міська бібліотека для молоді і юнацтва імені 40-річчя ВЛКСМ, до речі, одна з найкращих у Львові.

Будинок № 1О У наступному будинку, № 10, відомо­му як палац Любомирських. знаходиться сьогодні один з найпривабливіших львівських музеїв - музей меблів.

Будинок №10 нагадує про свого будівничого військового інженера Яна де Вітте своєю військовою арматурою на розі. Саме тут з балкону  30 червня 1941 року проголосили Акт відновлення Української держави. У сучасному вигляді збудований у 50-х роках XVIII століття на місці семи кам'яниць: двох від Ринку, трьох — від вулиці Руської і двох — від вулиці Івана Федорова. На порталі від вулиці Івана Федорова збереглася дата «1695». Характерною деталлю будинку є наріжник з декоративними зображеннями зброї. Наріжник заважає перехожим, та нічого не поробиш, він — опора усієї споруди Зробив його за проектом архітектора С Фесінгера скульптор С. Кодецький. В одній з кам'яниць, що увійшли у цілісний будинок, жив відомий львівський поет початку XVII століття Шимон Шимонович. Сам же будинок належав князям Любомирським У 1767 році тут зупинявся на постій, командуючий російськими військами генерал Кречетников. Із 1772 по 1821 роки в 6удинку містилася резиденція австрійських губернаторів Галичини Із 1895-го кам'яниця належала «Просвіті», яка розмістила тут кільканадцять своїх організацій і друкарню. На першому поверсі була книгарня Наукового Товариства імені Т. Г. Шевченка.У 1941 році звідси було оголошено про утворення незалежної України. Сьогодні тут комп¢ютерний магазин. Тут можна побачити музей меблів.

Будинок № 13. Цей номер з'явився тільки за Радянської влади. Раніше кам'яниця нумерувалася «12 а» У XVII столітті вона належала родині Алембеків (правильно — Альнпеків), один з представників якої — автор першого опису Львова(1618 року). Другої половини XVIII ст. будинок перейшов у власність родини Сіньйї (пишеться Сігні), їй же належав маєток під Львовом, який дістав назву Сигнівка (така вулиця існує й досі) Тут  влаштовувались міські бали. У1775 році губернатор заборонив тут розваги, бо вони закінчувались бійками. Тут ввели до львівського пейзажу вулиць триногі столики.

Будинок № 14 — кам'яниця Массарівська, або Венеціанська Назва пішла від далматинця Антонію Массарі, котрому будинок належав наприкінці XVI століття. Антонію Массарі приїхав до Львова, прийняв міське громадянство, одружився з багатою місцевою нареченою. Займався торгівлею, а ще виконував функції консула Венеції. Ось чому над входом герб Венеції — крилатий лев св. Марка. У 1589-му кам'яницю перебудував уславлений архітектор Павло Римлянин. А дата «1600», що на гербі, вказує рік реставрації будинку.

Будинок № 18 — кам'яниця Гутетерівська — збудована в середині XVI століття. Мала великі зали, тому її часто використовували для бенкетів і прийомів. У 1672 році, під час облоги Львова турками, тут жив турецький казначей, котрий прибув за викупом. Аптека, що є у цьому будинку на першому поверсі, існувала уже в першій половині XIX століття і називалася «Під золотим оленем», її власником була родина Зенткевичів — аптекарською справою вона займалася ще з XVI століття. У Львівському історичному музеї зберігається аптекарська ступа з прізвищем Зенткевичів і датою — „1776”.

Будинок № 19 — кам'яниця Пелчинська, збудована в XVI столітті. Належала родині Пелків. Від цього прізвища пішла й назва Пелчинського ставу, якого вже немає і який був на сучасній вулиці Сахарова.

Будинок № 20 — кам’яниця Кайзерівська, або Кральовська. Скульптурне оздоблення виконане близько 1786 року Ф. Олендзьким. У другій половині XIX століття тут містилася крамниця М. Димета, в якій 1864 року вперше у Львові продавався «Кобзар».

Будинок № 23 — кам'яниця Шольцвольфовичівська. На Ринок виходить її бічний фасад. Збудована у 1630-му. На Ринок виходить три вікна — так, як вимагали тодішні закони. I зламати їх, ці закони, не могли й величезні статки Шольцвольфовичів, найбагатших людей Львова. 12 синів і 12 дочок мав Вольф Шольц. Вони у спадок дістали 25 тисяч червінців, і це окрім земель, крамниць, товарів, рухомого майна.

На куті будинку можна побачити скульптурну групу “Крещення”, а знизу фасаду –“сходинку сторожа”.

Будинок № 14 ще в XVI столітті звався Гібльовським, або Массарівським. Фактично він належав Шольцам, зятем яких був А. Массарі (власник будинку № 14). Як пам'ять про нього, у XX столітті на сходах встановили зображення крилатого лева — герба Венеції. Наприкінці XVII — на початку XVIII століття кам'яницю придбав міський радник Гордон (будинок почали називати Гордонівським), 1707 року тут тричі зупинявся Петро I.. На початку XX століття тут добудували четвертий поверх, встановили барельєф (автор 3. Курчинський). Фрагменти старої конструкції, що збереглися після перебудови, свідчать: 6удинок мав колись дуже гарний інтер’єр. У цій кам'яниці знайдено залишки гіпокауста — середньовічної системи повітряного огрівання. Із 1947року в будинку розмістилася експозиція історичного музею.

Будинки № 25 і № 26 належали братам згаданого вище Вольфа Шольца — Якубу та Яну. У дворах збереглися фрагменти середньовічної забудови. У будинку №26 зупинявся в кращі часи козацький полковник Іван Підкова. Довгий час існувала легенда , що саме звідси він пішов на страту. Але це просто красива легенда.

Будинок № 28 збудований для лікаря Д. Гепнера у 1570 році.

Ділянка, що її займає будинок № 29, склалася з двох частин, одна з яких належала Кампіанам (після них — Острогорським, Гросваерам). У будинку, що стояв на ній, у другій половині XVII століття мешкав бургомістр і історик Львова Зіморович. Друга ж ділянка належала С. Дибовицькому. 1767 року обидві вони перейшли у власність Ф. Коритовського, тодішнього коменданта міста. Землю він купив, але коштів для спорудження будинку Коритовському забракло. А якраз тоді, у 1768 році, до Львова привезли на страту 400 гайдамаків, учасників Коліївщини. Ф. Коритовський вирішив зі стратою почекати, а повстанців використати як безплатну робочу силу. Будинок вийшов дуже гарний, і по завершенні робіт, у 1770-му, будівничих стратили — частину у Львові, решту — в містах Львівщини. 1803 року будинок придбав швейцарець Д. Андріоллі, який через двадцять літ, а точніше в 1825-му, відкрив у дворі першу у Львові кондитерську. Цей будинок має прохідний двір-пасаж, звідки й назва — «пасаж Андріоллі». (Досі на Галичині фалі називають  андрути)

Однією з дійсних легенд є кохання короля Владіслава 4 Вази до Ядвішки Лушковської, дочки збіднілого купця, що проживала у кам¢яниці під №30. У 1634 році молодий король, проізжаючи площею підняв свої очі на вікно цього будинку і зустрівся з очами красивої шляхтички. Любов була з першого погляду і назавжди. Король забрав львів¢янку до Варшави. Їхній син Констянтин дістав призвище батька –Ваза. Їхне кохання викликало подив та обурення. Ядвішка не мала королівської крові. У 1637 році король був змушений одружитись з австрійською принцесою Цецилінєю Ренатою. Їй було в той же час розказано про любов короля. За її вимогою Ядвішка була видана заміж за шляхтича Яна Виписького, який дістав стороство у Литві неподалік від Тракая. У цих місцях чудове полювання. А король був чудовим мисливцем. Пів року  він проводив у Меречі. Король овдовів, одружився вдруге. Але помер на руках Ядвішки в Меречів квітні 1648 року. Вона залишилася на самоті. Подальша її доля невідома.

Будинок №, 32 поставлений на місці семи давніх будинків у 1912 році. Називався «будинком Ціпперів» і служив першим у Львові універмагом. Саме звідси починалася історія Львівської реклами (панчіх та шкарпеток, на яких вказував своє зброєю середньовічний рицар)

Будинок № 16 у сучасному вигляді збудований 1778 року. Наприкінці XVIII століття тут мешкав Ю. Понятовський, національний герой Польщі. 3 початку XX століття будинок належав «Народній торгівлі» — кооперативній організації українців.

На розі будинку № 34 колись було вмуроване залізне кільце. До нього при­ковували сварливих жінок. У цьому ж будинку з XIX століття знаходилася винарня Штадмюллера. Бар під іншою назвою  працює тут і тепер.  Це найстаріший  з діючих безперервно закладів такого типу у Львові. Від старої винарні добре збереглися вітражі банкетного залу.

З північної сторони площі на брамі будинку № 36 зберігся справжній дверний молоток, що за доби ренесансу заміняв горо­дянам дзвоник. Його стукіт стане для туристів дуже смачною атракцією з тих часів, коли цією самою бруківкою походжали відчайдушні кондотьєри, відважні купці, гонорові шляхтичі, за­гадкові красуні...

Будинок № 38 — кам'яниця Вільчковська. Кілька років тому 37-й і 38-й будинки об’єднали і створили оглядовий зал Будинку моделей. Під час реставрації у підвалах виявлено чудові розписи XVII століття.

Будинок № 39 — кам'яниця Толочковська. У 1656—1657 та 1660—1663 роках тут містився державний монетний двір. Тоді будинок належав уже згадуваним аптекарям Зенкевичам.

Будинок № 40. Мабуть, немає у Львові людини, котра не знала б каплиці Боїмів — фамільної гробниці цієї родини купців, чудової пам'ятки архітектури XVII століття. До нашого часу вона дійшла у перебудованому вигляді. Остання реконструкція, під час якої фасад прикрасили фігурами атлантів, здійснена 1773 року. На задній стіні каплички збереглися портрети засновників цієї династії.

Замкнути коло навколо ратуші можна аптекою-музеєм. В аптеці-музеї, крім антикварного начиння, бажаючі зможуть помандрувати вглиб приміщення сторінками історії аптечної справи. Серед родзинок музею - кімната алхіміка і пивниці з діжками вражаючих розмірів. Саме тут можна придбати залізне вино.

Загалом, середньовічне місто мало дві найголовніші споруди - ратушу та собор. - Отой останній завжди був предметом особливої гордості кожного мешканця міста. Зі східців собору проголошувалися найважливіші державні укази; тут, у храмі, зберігали воєнні трофеї. На собор ніколи не шкодували коштів — його краса була своєрідним виявом місцевого патріотизму.

Кафедральний собор у Львові — не виняток. Усе сказане вище стосується і його. Він заснований, за одними даними, 1360 року, його заклав піс­ля захоплення Львова Казимир Великий, за іншими — на десять літ пізніше, на місці православної Успенської церкви, яку перенесли на вулицю Руську. Будувався кафедральний собор довго, 138 років, та так і залишився незавершеним. Кафедральний костьол - найстаріший костьол України, і мабуть, її най триваліший довгобуд. Його першим зод­чим був Павло Римлянин.

За задумом архітекторів, повинно було постати дві вежі, але збудували тільки одну, а другу вивели лише наполовину. Стара львівська легенда твердить, що їх будівництво вели двоє братів. Молодший брат був талановитішим, ніж старший. Останній, очевидно, стражда­ючи комплексом Сальєрі, отруїв свого брата-суперника. Відтак загиблий не встиг закінчити будівництва своєї вежі.

 Зводили собор у готичному стилі, і на сьогодні це єдина пам’ятка церковної готики у нашому місті.

1765 року, з розпорядження архієпископа Сераковського, проведено часткову перебудову собору. Він дістав барокове завершення вежі; було знесено багато каплиць, які оточували храм. Відбулися зміни і в інтер’єрі. Як ми уже говорили, найважливіші події міського життя так чи інакше пов'язувалися з собором. Ось чому після облоги Львова турками у 1672 році львів'яни повісили на стіни храму турецькі гарматні ядра. А 1772-го на знак протесту проти окупації Галичини Австрією, мешканці міста замурували парадні входи собору. Так вони стоять й нині — стрілчасті, готичні арки закладені червоною цеглою.

1910 року на стіні собору встановили меморіальну дошку — на відзначення 500-річчя перемоги під Грюнвальдом, де об’єднанні війська слов'янських народів завдали нищівної поразки Тевтонському ордену. У 1941-му дошку знищили гітлерівці.

Як відомо, у Львові (зрештою, і у всій Європі) до кінця XVIII століття не було кладовища в нашому розумінні цього слова, тобто спеціально відведеної ділянки землі, що розташована на певній відстані від житлових кварталів. Померлих ховали біля храмів, кожен з яких ніби мав свій цвинтар. Причому багатих хоронили у підземеллях храму, бідних — довкола нього. Один філософ сказав, що обов¢зковими ознаками цивілізації є шинок, тюрма та кладовище. За середньовічними поглядами, покійника треба було ховати в освяченій землі. Саме тут дозволялося просити милостиню.  Ховали за класовими та релігійними ознаками. Зараз важко судити про зовнішній вигляд львівських кладовищ. Надмогильного горбка не було. Кам¢яні плити великого розміру клали на засипану могилу., щільно притуляючи одна до одної. Плити виготовлялися переважно з пісковику, іноді з мармуру. На них вирізьбували ім¢я небіжчика, епітафію та рельєфне зображення хреста на Голгофі, череп та схрещені кістки. У храмі труну опускали у підземелля, не закопуючи. Над цим містом ставили пам¢ятник, який звичайно зображував сплячу людину.  У ті часи в усій Європі існував звичай прибивати до торця домовини портрет небіжчика, так званий натрунний. Після похорону його вішали в храмі. Портрети досі вражають своїм виконанням. У середмісті Львова, на 36-гектарній площі таких кладовищ було сім. Подібне сусідство, ясна річ, не до добра. Статистика свідчить, що упродовж п'яти століть у Львові зафіксовано 51 епідемію. Кладовище біля кафедрального собору було нижче рівня Ринку, і до нього спускалися сходами. Його оточували стіни. Тут ховали архієпископів, вищу аристократію, найбагатших людей міста. До собору були прибудовані каплиці; ще шість їх стояло на терені кладовища.

1783 року за розпорядженням імператора Йосифа 11 всі церковні кладовища у Львові ліквідували. Від цвинтаря кафедрального собору залишилося кілька статуй, які й зараз стоять під стінами храму, та каплиця Боїмів та Кампаніанів.

 В цілому костьол зберіг готичні риси і є найвеличнішою па­м'яткою готики у Львові. Однак, його вівтарі, каплиці та надгро­бки походять з пізніших часів. Про рицарські романи нагадують хіба що надгробки Миколи Гербурта та Станіслава Жолксвського з XVI століття, які знаходяться біля вівтарної частини храму. Надгробки зображають рицарів у повних обладунках. По-богатирському простодушні, але відважні обличчя та важкі мечі добре характеризують часи, коли сміливість і сила важили біль­ше, ніж освіта і влучне перо.

Найвишуканішою з ренесансних каплиць костьолу є каплиця Кампіанів. Вона славиться як досконалими, запозиченими в Іта­лії пропорціями, так і талановитим використанням місцевих ма­теріалів - різнокольорового кристалічного алебастру та піскови­ку. В інтер'єрі знаходяться скульптурні портрети її власників Павла Кампіана і його сина Мартина.

Павло Камніан - колишній селянин гетьмана Конєцпольського, правдами і не правдами добився громадянства Львова. Закін­чив Падуанський університет і одержав ступінь доктора меди­цини. Розбагатівши як лікар і як купець, став бургомістром Львова. Але його деспотична вдача викликала спротив міщан.

Павло  Кампіан позбувся посади бургомістра і навіть громадянства Львова. Його син   Мартин   -   теж випускник    Падуанського університету, у певній мірі повторив життєвий шлях батька. Розумне, вольове і жорстке обличчя Мартина Кампіана - то обличчя людини, яка за американ­ським висловом „зробила сама себе". Обабіч  багатьох  ікон костьолу знаходяться так звані воти - срібні сердечка, кінцівки, вуха, а також намисто і навіть ордени. Це дари віруючих, які молилися до ікон, прохаючи зцілення. Коли воно приходило, дарували іконі воту, найчастіше у формі вилікуваного органу. Відповідно, чим більше вот - тим шанованіша ікона.

На католицьке Різдво у костьолі обладнують шопку, а по-українськи вертеп. Фігурки топки зображають сцену народжен­ня Ісуса Христа.

Шопка кафедрального костьолу - найкраща у Львові. Фігур­ки її персонажів виготовлені з фаянсу у XIX столітті. Особливо дотепно зроблені скарбнички у вигляді ангелів. Коли кидаєш до них монету, ангели дякують, киваючи головою.

Ззовні костьолу на ланцюгах висять ядра - пам'ять про туре­цьку облогу Львова в 1672 році. На одному з контрофорсів - імі­тація снаряда, який випадково влучив у нього в 1918 році під час українсько-польської війни.

Поруч з костьолом бачимо каплицю Боїмів. Вона є усипаль­ницею одного з найбагатших львівських купців початку XVII століття Георга Боїма та його родини, а також родинним храмом.

Каплиця славна не так досконалістю пропорцій, як щедрістю кам'яної різьби.

На фасаді каплиці - зображення біблійних пророків та цитати з їх пророцтв, які перед­бачали прихід Ісуса Христа. Вище - сцени пристрастей Христових. На північній стіні - скуль­птурне зображення Юрія Змієборця -- небесного патрона Георгія Боїма. Всередині каплиця бага­то декорована скульп­турами, маскаронами, розетками, в основному алебастровими.

Будівельні прийоми, які застосовувалися при спорудженні каплиці Боїмів, а також народні типи скульптур виказують ґрунтовне знайомство її зодчих з тогочасним українським мистецтвом. Тепер конкретно про кращі будинки серця Львова.

 

ТРОХИ ІСТОРІЇ МАГДЕБУРСЬКОГО ПРАВА У ЛЬВОВІ

У середньовіччі починає формуватися міщанство як окре­мий стан. Цьому сприяє запровадження самоврядування в містах на основі так званого магдебурзького права. Існують скупі уривчасті відомості в архівних документах, які дозво­ляють твердити, що магдебургія на Русі існувала вже в XIII ст. Але остаточно юна утвердилась у Львові після 1356 року, коли король Казимир III офіційно надав місту магдебурзьке право. Львівський магістратський устрій був досить близький до автен­тичного німецького права. Однак, увібравши місцеву правову традицію, пін стан досить підмінним від німецького шіірця і певною мірою оригінальним. Окремі дослідники навіть вводять специфічний термін "Львівське право".

Міська влада зосереджувалась у руках магістрату, який складався з двох колегій: ради — адміністративного органу та лави — суду для кримінальних справ. Рада здійснювала зв'язок між міщанами й урядовими державними установами, управляла міським маєтком і ґрунтами, встановлювала мито, розв'язувала цивільні суперечки. Обов'язковим для міщан було виконання спеціальних статутів, які видавала рада.

Специфічним видом діяльності ради була регуляція спів­життя національних громад міста. Між королівським старос­тою, і радою виникали суперечки щодо юрисдикції над при­їжджими до Львова купцями різноманітних народностей-і віро­сповідань, тому отримавши владу над ними в 1444р., лише через 16 років місто могло на практиці нею користатися.

Непростим був шлях до здобуття міського права. Ось як розповідає про це історик Тетяна Гошко:

"...Однією з найважливіших функцій Ради було прийняття до міського права (шз сіуііє). Львівського громадянства міг на­бути повнолітній чоловік, закононароджений, пристойної по­ведінки, християнин. Міське право надавалось лише на під­ставі рекомендаційних листів, які засвідчували походження пошукувача громадянства і видавались місцевою канцелярією чи старостинським урядом того міста чи села, звідки прибув до Львова останній. Були випадки, і далеко не поодинокі, коли набуття міських прав відбувалось без такого документу, але у тому разі, якщо пошукувач зобов'язувався представити його до обумовленої дати: А за дотримання слова за нього мали поручитись кілька львів'ян. А втім, почастілі невиконання цієї угоди примусили міську раду прийняти 1424р. постанову про накладання 10 коп. грошей штрафу на тих, хто виступав свід­ком у процесі надання міського права, якщо їх підопічний вчас­но не подав необхідного документу. Вихідці із сіл мусили у другій половині XVI ст. приносити до магістрату ще згоду об­щини і схвалення власника або так зване тапитіззіо (відпуск­не). Шляхтичі мали подавати підтвердження родоводу від кількох представників свого стану.

Отримуючи міське право, громадянин май зректися своїх попередніх привілеїв, щоб одержати право на міщанство. Прий­маючу до міського нрииа русшііп ти вірмен, які формально не мали б зустрічати перешкод (хоча на практиці це було не завж­ди), у міських книгах нотували, що міське право Львова сягає так далеко, що "навіть на русинів і вірмен поширює привілеї". А для іноземців, які намагались стати львівськими міщанами, обов'язковим було визнання католицької віри.

Громадянство у Львові не було спадковим. Навіть народжені в місті особи мали із досягненням повноліття формально набу­вати права міщанства. І лише представники дуже славних або давніх львівських родин не подавали до магістрату листа про своє походження. Міське право не могли отримати неодружені молодики. З 1411 р. вони мали сплачувати місту спеціальний по­даток

Для отримання міського права необхідним було володіння нерухомістю на теренах міста (у різний час вартість її мала бути від 3 до 6 тисяч злотих).

Крім володіння значним нерухомим майном у місті, ново-спечені міщани мали сплатити податок на кілька років наперед та щось подарувати місту залежно від свого ремесла чи краму.

Новий міщанин мав складати присягу на вірність громаді і послушенство магістратові. Дата ухвали міської ради про на­дання міського права вважалась датою його набуття. Після впи-сання до відповідного реєстру, міщанин, як правило, отримував ..письмове засвідчення. своїх прав. Набуття міського права давало звільнення від низки подат­ків і уможливлювало участь в управлінні Львовом, а отже, зно­ву ж таки, - отримання певних економічних переваг.

Слід зауважити, що міщани таки мали реальну можливість безпосередньої участі в органах самоуправління. Так, радником міг бути осілий в місті чоловік віком від 25 до 90 років, на­роджений у шлюбі, не лихвар, такий, що не зраджує і не є зраджений у шлюбі. Практично кожен обиватель Львова з 21 року міг стати і депутатом . Проте цієї посади не могла обійняти жінка, а також чоловік несповна розуму, сновида, німий, слі­пий, глухий, проклятий, виволаний, .відступник від християн­ської віри, єврей, неодружений чи незаконно народжений.

Лава, так само як і рада, нараховувала 12 членів. Членство в колегіях було безстроковим.

На українських землях міське право розповсюдилося з напливом німецьких колоністів у кінці XIII - на початку XIV ст. та отримало назву "німецьке або магдебурзьке право". Остання назва походить від міста Магдебург, норми німецького права якого служили взірцем для інших міст Центрально-Східної Європи.

Про його дію у Львові можна вести документальну розмову лише починаючи з 1356 р. Згідно з привілеєм Казимира III магдебурзьке право надавалось усім мешканцям міста. При тому зазнача­лося: «Іншим народам, що живуть у цьому місті, а саме: вірменам, євреям, сарацинам, русинам та іншим будь-якого стану та становища з особливої нашої ласки дозволяємо користуватись відповідно до їх звичаїв, зберігати необмеженими їхні права, надаючи одночасно їм можливість, щоб будь-які кримінальні справи, які виникнуть між ними самими або між ними і інши­ми, вирішувати за магдебурзьким правом і при війті відповідно до їхніх прохань.

А якщо відмовлятимуться судитися за магдебурзьким правом, яким ви­щезгадане місто повинно користуватися, тоді вказані нації... мають мож­ливість поставити і вирішувати будь-яке питання на суді своєї нації, але під головуванням міського війта». Руські права і звичаї, які в чомусь су­перечили магдебурзькому праву, і вони  ліквідовувались. Крім того, Львів, на зразок інших міст-магдебурґій, отримав земельну власність — у 70 франконських ланів «у лісах і виноградниках, лукахі па­совиськах, відповідно до чого зможуть їх відміряти». При тому 60 з них підлягали оплаті чиншу в 24 руські гроші, які мають сплачуватись на день святого Мартина (4 липня). Решта 10 віддавались на пасовиська без будь-якої оплати. Ніхто не мав права будувати корчми в межах однієї милі від міста, щоб не створювати йому конкуренції. Незабаром власність міста була розширена до 100 франконських ланів (згідно з привілеєм Казимира III, виданою 27 липня 1368 р. і підтвердженого Владиславом II29 вересня 1389 р. Тут доречно згадати майже ідентичний за змістом привілей Владислава Опольського від 9 грудня 1372 р.,: який у багатьох дослідженнях фігурує як перше розширення земельної власності міста).

Львівський магістрат мав неабияке значення для інших міст: він був апеляційним центром для Руського воєводства і Поділля. Руські міста і міс­течка мали подавати апеляції спершу львівським радникам, лише після цього могли звертатись до вищого суду Краківського замку (утворений 1356 р.) і, нарешті, —до самого короля чи комісарів шести міст. Окрім того, Львів вважався зразком суспільного устрою для решти українських .міст. Окремі автори вводять навіть специфічний термін — «львівське пра­во», що мало б визначати маґдебурґію на львівський кшталт. Однак ус­трій Львова передавався далеко не автоматично. Для того щоб отримати львівський устрій у всій його повноті, потрібен був спеціальний королівський привілей. Львів користувався.чи не найширшим самоврядуванням серед.інших східноєвропейських міст. Цікаві були і адміністративні посади міста.

 «Уряд радника, пошана, з якою громада відносилась до «славетного» члена міської ради й користі, які уряд цей зі собою приносив, варті були бо­ротьби».-Радники за самим своїм становищем отримували шляхетський титул .

Трапляється в документах і така посадова особа, як сеньйор (Зепіог). Одного із річних консулів обирали сеньйором на цілий рік: у такий спосіб забезпечувалася постійність авторитету у магістраті при змінності бур­мистрів протягом року. Він був представником міста перед вищою держав­ною владою і перед королем, саме через нього подавались прохання й апе­ляції до королівської канцелярії. Крім того, сеньйор мав і внутрішній маґіс-тратський привілей: якщо при виборі чиновників траплялась рівність голосів, його голос вважався подвійним. Лаву очолював війт. Як випливає з грамоти Казимира III, спершу війт був чи не головною особою в систем самовряднйх органів міста.. Але з часом статус його радикально змінюється.

Грамотою 1378 р. Владислав Ягайло надав львівським міщанам право вибору війта. Першим обраним  війтом став. ЗоммерТитаин, який недалеко від мурів міста збудував велику садибу, яку німці спершу називали Замартанів, згодом ця назва трансформувалася  в Замарстинів і дійшла до наших днів у назві однієї з вулиць.

В XVIXVII ст. позиції війта послаблюються. Значення його щодо ради визначається реляцією львівського магістрату для Кам'янця: «Першість і переваги у Львові має проконсул, як наділений урядовою владою: управ­ління містом належить йому і всьому маґістрату, а не війту, який тому і на­зивається не ректором міста, а тільки суддею “.

З 1591 р. війтів почали по черзі призначати з-поміж радників та лавників, обираючи їх щорічно. У Львові війт став постійним членом ради внаслідок того, що рада, якій належало право вибору війта, постановила 1642 р., що війт має обиратись лише з членів ради,

а 1650 р. було взагалі скасовано вибори і встановлено черговість між радниками на війтівство. Ознакою війтівської влади був срібний скіпетр, з яким він зобов'язаний був з'являтися на всіх міських урочистостях,,

Під владою війта була лава — судовий орган міста. Лавники обирались пожиттєво. Спершу їх було 7, з 1385 р. — 9, а з початку XVII ст. ця колегія складалась з 12 осіб.

Практично кожен обиватель Львова від 21 року міг стати лавником. Проте цю посаду не могли обійняти жінка, а також чоловік несповна розу­му, лунатик, німий, сліпий, глухий, проклятий, виволаний, відступник від християнської віри, єврей, неодружений, чи незаконно народжений. У Львові законом 1661 р. було встановлено, що лавником міг бути обраний якщо не член Колегії 40 мужів, то лише доктор права, медицини чи філосо­фії, або ж міський писар чи синдик.

Крім судової влади, лава мала право провадити слідство, її члени скла­дали заповіти і ділили майно померлого, подаючи своє рішення на затвер-

ґента: він видавав квити, без яких неможливими були грошові операції. Але згодом шафар став лише помічником регента. Прокуратор, як міський чиновник, отримував платню 20-50 злотих.

Правоохоронцем у місті був інстиґатор. Він зобов'язаний був ліквідову­вати шум під час судів у ратуші, видавати позови, збирати судові штрафи, забезпечувати присутність сторін на судовому процесі і самому бути там; кожної п'ятниці він мав пред'являти суддям реєстр судових рішень. Влада інстиґатора часом ставала обтяжливою для громади. З підсиленням влади регента інстиґатор став його помічником.

Одним з важливих і шанованих міських чиновників був писар. Він мав бути людиною здібною і зобов'язаною присягою. Маючи широкі можливос­ті, він суворо карався законом за провини і злочини: писар, що зробив хиб­ний запис, втрачав руку, якщо ж він сфальшував у магістратських книгах, то мав бути покараний вогнем. Писарями часом були лавники, чи навіть консули, але частіше — просто освічені міщани. Писар отримував річну платню, яка часто покладалась на орендаторів міського майна на особли­вих умовах оренди. Крім того, писарі отримували плату за кожну виписку і реляцію, брали участь у розподілі судових штрафів. Ретельну ревізію місь­ких архівів проводили регенти.

Міста на магдебурзькому праві користувалися певною законодавчою владою: представники міст підписувались під угодами між Польщею та ін­шими державами; міщани присягали на вірність королю, тобто міста вис­тупали як окремі правові одиниці; вони могли вступати у конфедерацію зі шляхтою. За конституцією 1420 р. та статутом короля Олександра 1505 р. за деякими містами (Краків, Познань, Каліш, Сандомир, Львів) утверджу­ється право участі у сеймах. Причому до XVII ст. лише чотири з них збе­регли це право (Львів разом з Краковом, Вільно і Познанем). Шляхта на­магалась звести участь міст у загальнодержавних справах до мінімуму, вважаючи це своєю прерогативою. Але і міщани не особливо охоче допус­кали шляхтичів до міських справ. За чинними у Львові, як і в інших русь­ких містах, привілеями в отриманні міського права не було обмежень для шляхтичів, якщо вони виконали всі потрібні для цього умови. Іноді шлях­тичі, зберігаючи свої родові привілеї, ставали міськими писарями, синди­ками і навіть членами міської ради. Однак не все було просто і гладко.

Зазнавши в XVIIXVIII ст. істотних змін, магдебурзьке право у Львові формально проіснувало до його офіційного скасування Декретом австрійсь­кого імператора Йозефа II  31 серпня І786р.

 

 

ПРИВІЛЕЙ ПОЛЬСЬКОГО КОРОЛЯ КАИМІРА 3 ЮРІЮ, РУПЕРТУ ТА МАРГАРИТІ-НАЩАДКАМ ЛЬВІВСЬКОГО ВІЙТА БЕРТОЛЬДА НА ВІЧНЕ ВОЛОДІННЯ МАЄТКАМИ ПІД МІСТОМ ЛЬВОВОМ-МЛИНОМ СІЛЬСКИЙ КУТ, СЕЛОМ МАЛІ ВІННИКИІ ХУТОРОМ ПІДБЕРІЗЦІ, НАДАНІ ЙОМУ В МИНУЛОМУ ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКИМ КНЯЗЕМ ЛЬВОМ ДАНИЛОВИЧЕМ

1352 р, серпня 22

 

В ім’я боже, амінь.

Оскільки в людській пам’яті затираються всі справи, якщо вони не закріплені урочистим оповіщенням документів і свідченням достовірних (людей), ми, Казімір, з ласки божої король Польщі, Краковії,  Сандомирії, Ленчиці, Куявії, Померанії та Русі, доводимо до відома як сучасним, так і майбутнім (поколінням), що у нашій та наших баронів присутності з’явились (перед нами) поважні мужі Юрій та Руперт, брати і рідні сини доброї пам’яті Матія, колись львівського війта разом з панею  Маргаритою, їх рідною сестрою. (Вони) достатньо і вирогідно повідомили нашу величність, що їх вищеназваний батько купив за певну суму грошей млин Сільський Кут з рибним ставом, розташованим у Львівському передмісті (а в цьому млині мелються, або можуть молотитися різні види зерна, крім одного проса), село, що зветься Малі  Вінники, з розміщеними у ньому млином, рибним ставом та шинком, разом з околицею, названою Підпреськ (нині Підберізці), що належить до цього села, з усіма їхніми пожитками, доходами, правами, володіннями, прибутками, чиншами, які відтепер там існують, з оброблюваними, необроблюваними, а також уперше викорчовуваними полянами, лісами, ожинниками, гаями, місцями для ловлі птахів і мисливства, водами та їх стоками, лугами, пасовищами, як також з усім, що до них належить у межах згаданого села Малі Вінники і вищеназваної околиці, які там є і які можна собі уявити в майбутньому. І ці маєтки визначаються як даровані визначному мужеві Бертольду, колишньому львівському війтові, їхньому дідові великим володарем, блаженної пам’яті Львовом, князем Русі, за його вірну службу. (Ворни водночас) ласкаво просять нашу світлість, щоб ми зволили присвоїти їм і підтвердити (за ними) нашим королівським привілеєм всі названі вище маєтки. Ми ж, дійсно бажаючи зберегти наших підданих, і передусім, жителів нашого міста Львова, віднині присвоюємо, наділяємо і даруємо вищезгадані маєтки вищеназваним Юрію, Руперту і Мргариті та їхнім нащадкам і нинішнім актом затверджуємо (їх) на вічні часи з правом спадкоємства мирно посідати, мати, держати, продавати, вільно відписувати, як це їм буде до вподоби. Крім того, ми, зваживши на вірні послуги, що їх вищеназвані Юрій, Руперт і Маргарита неодноразово виявляли нашій величності у слушний час, а також з уваги на їхні уклінні просьби, постановляємо ласкаво до (них) віднестись і їм щедро віддячитись відповідною відплатою. Так з нашої особливої ласки названі вірні наші Юрій, Руперт і Маргарита та їх нащадки  зможуть піднімати і будувати свої вище записані млини, кожний з трьома і скільки б їм потрібно було колесами. Хай (вони) вільно всіляким способом краще придумують, як для розвитку цих млинів використати річки або стоки вод з гір і долин через ліси та поля, через луки і мочари; хай володіють повним правом творити без усяких перешкод з боку панів будь якого стану і становища та їх управителів...

 

ВІД ВЕЖІ КРАВЦІВ ДО ШЕВСЬКОЇ

Ми вже згадували, що від Ринку відходить вісім вулиць. Усі вони невеликі, а за віком не набагато молодші від центрального майдану міста. Розпочнімо свою мандрівку з Галицької. У документах вона згадується 1382 року, але напевно, існувала уже років двадцять до цієї дати. Просто, під час пожежі ратуші у 1381-му згорів увесь архів міста, а тому найдавніші львівські документи датуються отим, 1382 роком. Вулиця спочатку була тільки дорогою, яка вела до Галича (звідти й назва). Та з часом обабіч шляху виросли будинки І утворилася вулиця. Саме тоді почалося спорудження міських укріплень. Місто було обнесене стіною, обведене ровом. Вулицю Галицьку перегородила однойменна брама . Не слід уявляти собі Галицьку браму чимось на зразок великих дверей у мурі. Це була потужна і досить складна фортифікаційна споруда, яка включала кілька веж. Зрештою, такою вона стала аж наприкінці XVI століття.

Галицька брама з самого початку була подвійною — із зовнішньою та внутрішньою частинами. Вони з’єднувалися кам’яним мостом. 1431 року над брамою збудували вежу кравців. Дещо пізніше постала й так звана вилазка — вузький прохід між двома стінами, який вів до воріт, Якби під час штурму ворог спробував пройти вилазкою, то неодмінно потрапляв у пастку: весь прохід прострілювався. Наприкінці XV століття збудовано барбакан — невисоку круглу оборонну споруду з плоским дахом, яка стояла поряд з вилазкою. 3 барбакана вели вогонь по флангах і тилу -штурмуючих. Галицьку браму розібрали 4784 року.

На вулиці майже не збереглося слідів середньовічної забудови. Лише час від часу у перших поверхах будинків архітектори знаходять сліди XVIXVII століть. Це і лев з однією головою та двома тулубами на розі вулиць. А на самому початку вулиці стоїть каплиця Боімів. До Галицької виходить її глуха стіна, прикрашена портретами Дьєрдя (Георгія) Боїма — засновника каплиці — та його дружини Ядвіги.

...Доскіпливий читач може зауважити: от говорили про вісім вулиць, які відходять від Ринку, а насправді їх сім та одна площа. Правильно. Але площа утворилася порівняно недавно — наприкінці XVIII — на початку XIX століть. А до цього то була вуличка, притому забудована з одного боку, бо з другого височів мур кладовища.

Далі ми підемо на вулицю Шевську. Під цією назвою вона згадується з 1442 року. На цій вулиці містився цех шевців. Після спорудження костьолу і монастиря єзуїтів вона почала називатися єзуїтською. Ця назва проіснувала майже сто років. Коли єзуїтів вигнали зі Львова, у будинку їхньої колегії розмістилося крайове управління. Вулиця отримала назву Дикастеріальної (управлінської). По революції 1848 року у згаданому будинку містився суд (трибунал), і через кільканадцять літ таку ж назву (Трибунальська) отримала й вулиця. Кілька слів  про будинки цієї вулиці.

Будинок № 2, збудований у другій половині XVI століття, належав родині Абреків і називався Абрековською (або Абрковською) кам'яницею. Так, вона була розташована саме тут, а не на протилежному розі Ринку, як це стверджується у романі «Манускрипт з вулиці Руської».

...Кожна людина знає, що таке пасквіль, та мало хто може розтлумачити, звідки походить це слово. Жив у середні віки у Римі швець Пасквіно. Біля його майстерні стояла статуя, на котрій малювали карикатури, писали епіграми. А оскільки зразки цього жанру не завжди відзначалися об’єктивністю, то слово «пасквіль» з часом набуло сучасного значення.

А яке це відношення має до Львова? — запитаєте. Пряме. Тільки у нас малювали карикатури і писали епіграми не на статуї, а на віконницях Абрекрвської кам'яниці, перетворивши її таким чином у своєрідну стінгазету. У Львові свого часу побутував вислів — «потрапити до старої» (будинок належав старій пані Абрековій). «Що говорить пані Абрекова?» — цими словами львів’яни часто вітали одне одного, зустрічаючись уранці. Першою жертвою пасквілів на віконницях й стала сама власниця будинку, а відтак взялися за інших. «Нововведення» набуло міжнародного характеру, бо під час ярмарків «творчістю» займалися й іноземні купці. Зрештою, 1601 року міській владі терпець увірвався і вона видала спеціальну постанову про заборону таких вправ, навіть поставила сторожу біля кам'яниці. Але після постою польського війська ( після повернення з однієї з війн)від будинку нічого не залишилось.

Будинок № 10 — зразок архітектури стилю ампір. На фасаді — рельєфи на міфологічну тематику (автор Гартман Вітвер).

Будинок № 12 теж збудований у стилі ампір, оформлений Гартманом Вітвером. Наприкінці XIX століття тут містився ресторан Нафтули Тепфера, дуже популярний у колах львівських митців. Бував тут і уславлений український художник Іван Труш. По смерті Нафтули ресторан успадкував його син, пристрасний шанувальник мистецтва. Він колекціонував картини. Кілька з них придбав і в Івана Труша, до котрого дуже приязно ставився (навіть пропонував гроші на поїздку в Мюнхен для навчання в Академії; мистецтв).

 

УСІ ВУЛИЦІ ВЕДУТЬ ДО... РИНКУ

Вулиця Краківська згадується у документах з 1382 року, правда, під назвою Татарської. Так, тут жили татари. Тому називали вулицю і Поганською, і Сарацинською. Сучасна назва вперше згадується у 1441 році. Сюди пролягав шлях на Краків, власне, починався тут, а далі проходив сучасною вулицею Городоцькою. Краківська брама, яка завершувала вулицю, збудована 1386 року і спочатку теж називалася Татарською. Її укріплення були потужнішими, ніж Галицької брами, 1404 року, тут постала Кушнірська вежа, бо обороняв браму цех кушнірів. Під час облоги міста шведами у 1704-му весь гарнізон вежі загинув, воліючи смерть, ніж полон. Краківська була вулицею ремісників. Тут мешкали уславлені львівські мечники.

Будинок № 1 — під час гітлерівської окупації тут була явочна квартира «Народної гвардії імені Івана Франка».

Будинок № 4 збудований на початку XIX століття у стилі ампір. Прикрашений надзвичайно гарним рельєфом «Амур і Психея» (автор — П. Ойтеле).

Будинок № 6. А власне будинку з таким номером тут немає, як і номерів 8, 10, 12. Усі вони знесені у 1912-му, на їх місці сьогодні — дитячий майданчик. У будинку № 6 в 1573—1574 роках мешкав першодрукар Іван Федоров. Можна припустити, що саме тут був надрукований львівський «Апостол» — перша друкована книга України. Саме тут відбувся перший розстріл  євреїв під час другої світової війни . Після того як тут пролилась  людська кров забудова не проводилась. На цьому місті розбито дитячу площадку.

Будинки №№ 11, 13, 15, 17 збудовані на місці колишнього монастиря тринітаріїв, заснованого у XVII столітті. 1784 року в будинку монастиря розмістився університет. Він згорів у 1848-му під час бомбардування міста австрійською артилерією. На його фундаментах і постали теперішні будинки.

У 1895—1908 роках в будинку № 20 мешкав видатний український художник Т. Копистинський.

Над ренесансовим входом будинку № 22 — рельєф (на жаль, на половину розбитий) із зображенням євангеліста Луки, покровителя художників. Тут у XVII столітті містилася господа цеху живописців.

Будинок № 14 має дивну властивість, зрештою, притаманну багатьом кам'яницям Львова: Перший поверх нічим особливим не вирізняється, але варто подивитися вгору — і сам себе питаєш: - чому раніше не бачив цієї краси!.. Збудований будинок на початку XIX століття у стилі ампір. Його фасад милує око тонко виконаними фігурами грифонів, ваз і путті. Вулиця Друкарська мала спочатку дещо дивну назву «Дорога - за оленем». Назва ця вперше зустрічається у 1686 році і пов'яза­на з тим, що на місці теперішнього будинку № 45 на площі Ринок тоді стояв інший, званий «Під оленем». Оскільки вулиця починалася одразу ж за будинком, то й назва така закріпилася. Слово «дорога» може свідчити про те, що вулиця була мало забудована. Окрім того, вона закінчувалася тупиком, не доходила навіть до Вірменської, впиралася в будинок родини Августиновичів. 1858 року цю кам'яницю купило місто, і через три роки її знесли. Таким чином, вулиця набрала сучасних розмірів. У той час вона називалася Вірменською-бічною. 1871 року дістала назву вулиці Гродзіцьких — на честь двох братів, польських військових діячів XVII століття. Сучасна назва (з 1949-го) з'явилася на відзначення 375-річчя українського книгодрукування. Профіль вулиці дає змогу чітко виділити лінію колишніх укріплень — від Ринку іде спад, а потім підйом. У XVII—XVIII століттях вулицю заселили вірмени, і вона ввійшла до складу їхньої дільниці.

Будинок № 3 — так званий будинок «Під Богородицею». Назва від статуї, яка стояла на фасаді. Збудований він приблизно у 1543 році і належав одному з представників наймогутнішого львівського клану Шольців — Штанцелю (Станіславу).

Вулиці, що входять від Ринку, розташувалися ніби парами. Так-от, парою до Друкарської є вулиця Ставропігійська. Уперше (як вулиця Божого Тіла) вона згадується в документах 1405 року. Тодішня назва від того, що вулиця виходила до монастиря домініканців, який мав костьол Божого Тіла. Із XVIII століття закріпилася назва Домініканська. Сучасна — з 1946 року (на честь Ставропігійського братства, чиї будинки були розташовані неподалік).

Будинок № 1. Найстаріша з існуючих аптек у Львові — заснована 1735 року. Тривалий час ніхто особливої уваги на її вік не звертав, А в 1964 році старий фармацевт Крилов виступив з ініціативою, щоб створити тут музей. Зібрані документи, книги, речові пам'ятки розповідають про історію аптечної справи, і не тільки у Львові, Музей входить у туристський маршрут. У гостей міста велику популярність моє «залізне вино» — смачний тонізуючий напій.

Будинок № 11 з кінця XIX століття належав Галицькому товариству лікарів. Це була солідна організація — її власністю свого часу став курорт  Моршин. Вулиця спочатку називалася вулицею Соляників. Назва «Руська» вперше зустрічається у 1470 році. Протягом століть українці Львова мали право володіти будинками тільки в межах вулиці Руської. Середньовічна Руська за площею була значно більшою від сучасної. Це був цілий квартал.

Наша мандрівка довкола Ринку завершується. Залишилося відвідати вулицю Сербську. Найдавніша її назва — Скотська (від місця, де торгували худобою) — зустрічається з 1494 року. Худобою тут торгували, головним чином, євреї. З часом вулицю стали називати Шкоцькою, тобто Шотландською. Вважалося, що ця назва від кількох шотландських родин, котрі мешкали тут. Така версія документально не підтвердилася. Знаний дослідник історії Львова, уже покійний, Й. С. Гронським переконливо довів, що остання назва — перекручене від «Скотської».

У даному разі ми ведемо мову тільки про частину вулиці, що між Ринком та вул. Фрунзе. Друга частина (від Фрунзе до Комсомольської) виділилася в самостійну вулицю у другій половині XIX століття. Називалася вона Рожаньцовою (польське «рожанєц» — чотки). Третій відрізок вулиці (від Комсомольської до площі Возз'єднання) теж колись мав свою власну назву — Бернардинська-нижча. Виникла вона у 1811 році, після знесення міських укріплень. Саме тоді через сад бернардинського монастиря була прокладена дорога, яка з'єднала Сербську з Галицьким передмістям.

1871 року всі три вулиці були злиті в одну, яка дістала назву Сербської. Пояснення, що назва від того, ніби у XVIII столітті тут жило кілька сербських родин, знову ж документально не підтверджене. Будинки XVI—XVIII століть збереглися тільки у верхній частині вулиці (під номерами 1 і 3). На другій з цих кам'яниць висить величезний ключ — на початку XIX століття тут була слюсарна майстерня.

Будинок № 13 — новий, початку нашого століття. Але на його наріжнику є герб Львова, позначений датою «1633». Власник будинку, на якому стояв такий знак, мав право довічної оренди земельної ділянки. Привілей цей надавався за особливі заслуги перед містом. Герб, про який ведемо мову, стояв на так званій Клопотовській кам'яниці, що була на місці будинку № 6. її знесли наприкінці XIX століття, а герб перенесли на теперішнє місце.

 

УРИВКИ ІЗ ЗАПИСОК МАРТИНА ГРУНЕВЕГА ПРО ЗАСНОВАННЯ, РОЗТАШУВАННЯ ТА ЗАБУДОВУ МІСТА ЛЬВОВА.

1601-1606 р.

 

…Львів…** лежить у такому місці, неначе це альтана посеред раю. Дуже гарні околиці… Як тільки трохи перейти через поріг, натрапиш на стільки дивовижних речей, що де-інде треба було б подорожувати сто миль, щоб таке побачити. Тут широкі поля, гори і долини, пагорби і верхи, чагарники й ліс. Відразу за міською брамою все не тільки можна оглядати, але й досягти руками. Не знаю міста у всьому королівстві, яке було б багатше на садки. Тут ростуть горіхи і сливи, розміром з куряче яйце. Їх пакують у великі бочки і вивозять до Москви. Виноград з тутешніх садів не тільки носять кошиками на ринок, але й роблять вино до погребів по 50-60 бочок з одного преса. Завдяки умінню і пильності виноробів їхнє вино міцніє з року в рік, так що деякі вина приймають за привезені, а не місцеві… Кипариси і розмарин тут побачиш не тільки в вазонах, але на ділянках. Гарні каштани, дині, артишоки та й деякі інші іноземні рослини тут не дивина. Вони не лише квітують, але й дають плоди… Запашні нагідки, найкращі фіалки та інші свіжі квіти можна знайти тут в будь який час цілий рік. І городи  вони мають не тільки для пожитку, але й для забави – у городах є гарні альтанки, ставки, навіть майданчики для кеглів.

Вся худоба, що її женуть з Поділля і Молдови до Італії, проходить через це місто. А тутешніх щупаків їдять і у Відні, хоч там і протікає семи мостами багатий на рибу Дунай.

Я об’їхав пів Європи, побував у найщасливіших містах світу, але в жодному не бачив стільки хліба, як тут щодня приносять на на ринок, і майже кожен чужинець знайде таке печиво, як у своїй країні, -хліб, струцлі, тістечка, чи як ще їх назвати. Тут величезна кількість пива і меду, не тільки місцевого, але й привезеного. А вино їм привозять також з молодовії, угорщини, Греції. Інколи на ринку можна побачити в стосах більше тисячі бочок вина – там його склад.

У цьому місті, як і  у Венеції, стало звичним зустріти на ринку людей з усіх країн світу в своїх одягах: угорців у їхніх малих магерках, козаків у великих кучмах, росіян у білих шапках, турків у білих чалмах. Ці всі у довгому обсязі, а німці, італійці, іспанці – у короткому. Кожен, якою б мовою він не говорив, знайде тут і свою мову. Місто віддалене понад сто миль від моря. Але коли побачиш як на ринку при бочках мальвазії вирує натовп критян, турків, греків, італійців, зодягнутих ще по корабельному, видається неначе тут порт відразу за брамою міста.

Щотижня буває три торгівельних дні – по середах, п'ятницях, неділях... Але торг тут щодня, бо щоденно прибувають крамарі з усієї Русі, Поділля, з Молдовії і Волощини. Отже щодня знайдеш тут різні товари, які тільки можна придумати. Є також різноманітні добрі ремісники, навіть друкарня. І хіба не кожному відомо, як багато крамниць у Прусії, Сілезії, не кажучи про всю Польщу, тутешні вірмени заповнюють своїми товарами...

... Свою назву місто має від гори, під якою воно лежить... Недалеко від левової яскині, на віддалі пострілу, є ще одна гарна гора. На цій горі князь Лев надумав спорудити замок і там встановити своє владорювання. І справді, це не тільки гарна гора, але й чудо світу. А у той час вона була ще більшим чудом, поки їй не зняли вершину. Гора височить посеред вільного простору, її з усіх боків далеко видно. З сторони Любліна вона помітна ще перед Белзом, віддаленим понад 10 миль. Поки не було збудовано замок на горі, вона мала вигляд зрізаної піраміди, і здіймалася наче гора Сінай посеред пустелі. А тепер вона виглядає, як ніби їй зняли капелюх і замінили короною. Хоч тепер замок виглядає зле, все ж видно, що князь Лев спорудив його з великою пильністю і великим накладом коштів. Він мав свій двір лише там.

Замок займає весь верх гори... Дорога туди, викувана в скелі... входить з південного боку на довгу і досить широку рівнину... Там нема жодної будови, лише замкові мури. Тільки ліворуч,  з заходу, стоїть на краю дерев’яний цейхгауз... А праворуч від брами глибокий рів у твердому камені. Понад ним – зведений міст до княжого палацу, який стоїть, покритий гонтами, неначе великий будинок посеред замку і з’єднується з обох сторін з мурами. У цьому будинку є чудові зали , кімнати та інші приміщення усякого виду. Зверху велика каплиця, прикрашена на руський спосіб, у якій молився князь. Лише за нею, з сторони міста, є капличка з католицьким вівтарем. Обидві зараз пусті.

Всі двері. Брами, дорога. Вікна  прикрашені різьбленим каменем. Коли перейти згаданий міст, то під палацом веде прохід з брамою поза будинок. Тут опиняєшся на гарній і великій чотирикутній площі, в кінці якої замок завершується двома великими півкруглими вежами.... Ця площа, чи двір, має навколо по мурі хід, вид з якого дає очам більшу насолоду, ніж можна собі уявити... У замку є велика маса староруської зброї – різних арбалетів, щитів, списів, шоломів та багато іншого знаряддя. Коли князь закінчив замок і там став перебувати як на недоступному місці, люди стали називати за іменем володаря цей замок Львовом.

Що ж стосується знаменитого міста, яке виникло під цією горою, я чув від старих людей таке. Якраз тоді, коли Лев готував для замку місце недалеко від гори Льва, його слуги з іншої гори напроти замку помітили ще одну високу гарну гору. Коли вони з нею знайомилися, натрапили на страшного дракона. Як тільки князь про нього довідався, учинив раду і погубив цього жахливого змія. Наказав також негайно на горі, де змій мав лігво, змурувати церкву на честь св. Юра. Цю церкву надав він своїм руським священикам як парафіяльну. Вона віддалена від замку приблизно настільки, як  гданська Висока брама від мотлавської брами... Недалеко від церкви показують у скелі печеру згаданого дракону., яку тепер називають Змієвою ямою. Церква разом з будівлями духівництва, займає весь верх гори.  Там і тепер має резиденцію український епіскоп; називають церкву “столичною”, що означає “кафедральна церква”, або “собор” (хоч у місті є більша і краща церква) Церква св. Юра приблизно дорівнює гданській церкві св. Варвари, але побудована на український спосіб. За моїх часів вона була повністю перемурована і прикрашена деякими новими образами, що їх намалював дуже старанно український митець Федько. Якщо хочеш побачити гарний, добре прикрашений храм, зайди в середину до цієї церкви. Назовні вона не така, хоч вже має бляшану покрівлю.

Під час побудови цієї церкви почалися збиратися люди... аж поки не виросло велике село, яке ще й нині є на передмісті. А князь побачив, що було б неважко спорудити місто. Йому сподобалася долина під замком – рівне місце, оточене горами.

Як видно, церква Юра була першою будовою міста після замку... оскільки в ті часи Полтва блукала по долині і утворювала в лісі під узгір'ям велике болото, князь розпорядився збирати воду в рів і відпроваджувати її, осушувати землю, викорчовувати ліс. А тоді князь Лев почав під своїм замком вимірювати місто, проголосив для нього вольності і подбав також, щоб місто навічно користувалося його ім’ям і  гербом...

Побачивши, що це місто ростиме великим, що воно багате на воду і дерево, люди почали туди сходитися... Від того часу дотепер місто так поширилося, що його передмістя тягнеться аж до церкви св. Юра. І з усіх сторін міста є такі передмістя, а в них є чудові вулички. З моїх часів місто зросло настільки, що коли я відїжджав звідтіля, то супроти того міста, до якого я прибув, неначе виникло друге таке саме місто.

Під цією церквою гора кінчається і далі йде  в іншому напрямі. На північ простягається велике передмістя... На цій вулиці справа, біля підніжжя гори мурований храм св. Івана. А далі гарна мурована українська церква, названа монастирем, бо там є гарний мурований будинок для їхніх  ченців. Дотепер їх там живе один чи два. Кілька років тому почали вести чернече життя також українські монахині. І ця церква за моїх часів  була цілком перемурована  і прикрашена  гарними мальовилами. Далі по цій вулиці мали українці стару церкву, яка недавно була розібрана, а на її місці споруджена нова, дуже гарна з дерева. За українським монастирем трохи далі є вірменський монастир. Це також великий мурований будинок, при якому є і дерев’яна будівля . У монастирі стоять одна за одною дві муровані церкви – св. Марії і св. Якова. Ще крім того, у садку одного вірменина вони мають гарну дерев’яну церковцю. Її називають “при св. Хресті”. Бо у тому садку знайшли яблуко з розп'яттям.

Місто Львів (середмістя) збудовано чотирикутником... Розміром дорівнює Торуневі. Воно має навколо два міцні мури. Перший високий і з усіх боків  на ньому багато високих веж. Муром під ґонтовим  дашком можна дійти аж до замку. Цей Ніжний замок служить королівським палацом, або двором, бо він підготовлений дише для житла, а не для оборони міста... На дворі замку стоїть церква св. Катерини. Вона була раніше руською, як ще й тепер свідчить вся її будова. Всередині, починаючи з підлоги, прикрашена мальовилами євангельських історій і святих, все на руський лад... Змурована вона дуже старанно, з особливо міцної цегли.

Цей високий мур оточено ще другим муром, від замку (починаючи від великої бастеї) північною стороною до Галицької брами на ньому багато високих веж. Вони напівкруглі і відриті ззаду, але мають високі дахи з ґонтовою покрівлею. Недалеко від Краківської брами між обома мурами мають великий гарний цейхгауз, сповнений доброї зброї та іншого військового обладунку, - і все це зберігається в порядку і чистоті. Далі доходимо при Галицькій брамі до майстерні ливарника гармат, яка рідко буває бездіяльною.

Хоч місто з сходу лежить на підвищенні, навколо цих двох мурів викопано широкий рів. А за ровом іде ще вал від одної до другої брами, східною стороною. На валах палісад, або бруствер, зроблений з дерева і покритий глиною. На ньому густо стоять восьмикутні  деревяні вежі, а також три міцні муровані бастеї. Цей палісад тягнувся ще за моїх часів, далі, від Галицької брами до замку і включав там також дві муровані бастеї. Бастеї ще стоять, але палісад розкидано і на його місці насипано великий і широкий вал, який вже висотою дорівнює міському мурові. Зростає він тільки за рахунок сміття і будівельного лому, що їх викидають з міста. За цим валом йде ще один широкий рів. Цим новонасипним валом можна дійти до міської хвіртки, при якій відразу справа є платня лазня. Ще одна є на передмісті під церквою Марії... Обидві брами стоять напроти одна одної, проте від однієї брами іншої не видно. На обох  ще тепер є образи святих у священицькому одягу, намальовані на руський або грецький вигляд.

В цілому Львів – гарно муроване місто, на усіх вулицях багато мурованих кам’яниць, прикрашених різьбою і малюванням. Проте всі будинки вкриті тільки гонтою. Найкраща забудова на ринку і Вірменський вулиці... Навколо ринку перед будинками йде тротуар, гладко викладений тесаним каменям. Він такий широкий, що можуть йти чотири  особи разом, або дві пари назустріч одна одній. З Ринку ведуть східці під цим тротуаром в погреби будинків. Над дверима погребів утворюється ніби уступ, з якого видно весь ринок. Якщо хочеш посидіти, знайдеш в багатьох місцях, на цьому уступі і перед будинками вмуровані лавочки. Тротуар на кілька ступенів піднято, і це не допускає туди возів і  коней.

Посередині ринку гарна велика ратуша... покрита жовтою та зеленою полив’яною черепицею. Над його сходами чи то сінями за моїх часів замість дашка вимуровано гарну велику кімнату. А на високо піднятому наріжному камені вміщено кам’яного лева з короною і з королівським гербом у лапах. Перед сінями за моїх часів влаштовано стовп ганьби... зверху восьмикутна , яка ще не готова... Звідти вранці, опівдні і у вечері  грають на трубі. До ратуші прибудована постригальня сукна, далі є вага, за нею корита для рибного торгу... Далі хлібні рундуки, шевські ятки, будинок гончарів. Тоді вуличка з будинками шинкарів, за ними бідні крамниці. За моїх часів вузличка багатих крамів була підмурована склепінням.

... Крім карського найкращий храм божого тіла (перша з його каплиць має вівтар), у якому був тоді образ Марії, з головою, загорнутою плащем, і з дитям на руках. Хоч цей образ і тепер гарний, він я думаю, пам’ятає  початки храму: раніше він , без сумніву, був у пошані в русинів і греків. Образ намальовано на руський спосіб, є  на ньому і їхні літери.

Українці  мають храм богородиці, яку вони називають пречистою. Він має високу дзвіницю з суцільного квадратного каменю, покриту свинцем... Її дав спорудити з власних коштів Констянтин Корнякт... Українська церква не набагато більша від гданської св. Варвари. Тепер її будують від підстав, з гарного і суцільного квадратного каменю. При мені була виведена вже склепіння.

... Вірменська церква теж має назву богородиці, вона більша від української. Верх хрестовидний, критий свінцем, і має посередині надбудований ліхтарик... друга частина церкви покрита такою полив’яною дахівкою як ратуша. За моїх часів Барнатовичка замовила вірменському митцеві Богушу вималювати церкву гарними зображеннями євангельських історій. Ця церква має гарну дзвіницю, криту свінцем. Недалеко від неї вірмени мають свій шпиталь. А шкіл у Львові тільки три: при фарному костьолі-католицька, при українській та вірменській церквах їхні школи...

 

ВУЛИЦЯ ВІРМЕНСЬКА

Вулиця Вірменська - своєрідний куточок стародавнього Львова, яким не може похвалитися жодне інше місто України.

Вірменські колонії в Україні з'явилися ще в XI столітті після того. як турки-сельджуки окупували Вірменію. Давньоруські князі радо приймали на свої землі вірмен - талановитих майстрів та заповзятливих підприємців. У ХІІІ столітті вірмени з'являють­ся і у Львові. За магдебурзьким правом вірменська громада мала широкі права самоврядування: свого війта і раду старійшин, суд, школу, шпиталь, бібліотеку. Практично монополізувавши торгівлю зі Сходом, вірмени зробили свій квартал найбагатшим у се­редньовічному Львові.

Вже в XV столітті вулиця Вірменська мала кам'яний брук. водопостачання і зливну каналізацію.

Найцікавішою   пам'яткою вулиці є вірменський собор Успення Пресвятої Богородиці, збудований у 1363 році архітектором Дорінгом. Стародавня львівська легенда розповідає, що раніше на місці храму ріс сад. Була тут і завезена з Вірменії айва. Коли її плоди розрізали, на зрізі завжди показувався хрест. Багатий вірменин Юрко Івашкович побачив у цьому знак господній. На місці саду збудували храм, який у плані є хрестоподібним. При будівництві собору були враховані архітектурні традиції та будівельні прийоми, характерні для церков у самій Вірменії. Наприклад, унікальною є конструкція купола, в основі якої - пустотілі ребра, викладені з випалених глиняних глечиків. Ззовні собор найзручніше оглядати, пройшовши на його подвір'я брамою дзвіниці.

Дзвіниця збудована у 1570 році архітектором Петром Красовським. У проході під вежею добре зберігся оздоблений східним орнаментом кам'яний портал, який колись вів до приміщен­ня вірменського суду - хуцу. Над ним розміщена таблиця з вір­менським написом. В глибині подвір'я знаходиться будинок найдавнішого у Львові вірменського банку, відомого з XVII сто­ліття. Зі сходу подвір'я замикається колишнім палацом вірмен­ських архієпископів. В центрі подвір'я височить колона-пам'ятник найшанованішому у вірмен святому Христофору. Навколо собору свого часу був цвинтар, через це південне подвір'я собору вимощено надгробними плитами з вірменськими, латинськими та польськими написами. Такі ж плити знаходяться і з західного та північного боку собору. До стіни будинку, який межує з південним подвір'ям прибудована відкрита каплиця, XVIII століття, яка зображає Голгофу. В ніші над воротами, які ведуть з вулиці на південне подвір'я збереглася скульптура діви Марії XVII століття.

Всередині собор можна оглянути лише зранку по неділях, під час Служби Божої. В інтер'єрі збереглися фрески XIV-XVІ І століть. На центральних опорних стовпах знаходяться єдині на наших зем­лях різьблені у камені та алебастрі зображення стилізованих жертовних хрестів - хачкари, притаманні лише вірменській культурі. Найдавніші з них походять з ХІV-ХV століть. Уніка­льною є хрестильня, вмурована у стіну ліворуч від вівтаря.

У сусідньому з собором подвір'ї археологи виявили залишки первісної, ще дерев'яної забудови Львова, ймовірно з ХІ-ХІІ століть.

Цікавою пам'яткою вулиці Вірменської є й будинок № 23 з першої половини XIX століття, так званий "будинок пір року". Над капітелями пілястрів по краях четвертого поверху бачимо зображення лелек-птахів, які символізують прихід весни, а над передніми капітелями - маски вітрів з чотирьох сторін світу. Весь фриз між верхніми поверхами займають зображення знаків зодіаку. Та найбільший інтерес викликають рельєфи в нішах другого поверху, які зображають сцени праці та розваг селян у різні нори року. Їх автор - український скульптор Гаврило Красуцький відійшов від взірців класицизму і взяв за основу для цих творів народні типи та костюми, позначивши їх своєрідним гумором. Підписи під барельєфами є відповідними цитатами з поеми Віргілія "Георгіки". У центральній ніші зображення бога часу Хроноса. Півкуля, на яку він опирається, одночасно є і сонячним годинником. Але цей, єдиний у Львові сонячний годинник "працює" рідко через майже завжди похмуру львівську погоду.

Цікаві архітектурні деталі різних часів портали, консолі, решітки балконів, обрамлення вікон можна побачити і на будинках № 13. 14, 17,20,21,35.

Зі сходу вулицю Вірменську замикає будівля колишнього Домініканського монастиря. У даний час в пій знаходяться місь­кий архів і мистецька галерея "Дзиґа". У "Дзизі" постійно влаш­товуються різноманітні мистецькі заходи, вхід на які безкоштов­ний. Є тут також антикварна крамниця та кав'ярня "Під клепсидрою". Всі меблі та посуд кав'ярні антикварні. Її відвідувачі ма­ють право придбати будь-яку річ, якщо вона їм сподобається. Перед галереєю "Дзиґа" встановлено мініатюрний пам'ятник по­смішці роботи Сергія Дєргачова, “Акваріум” з скла, залишок львівського дерев’яного водогону. В кафе можна випити каву, яка горить.

У XVIII столітті більшість вірмен через економічний занепад Львова переселилася до інших міст, а ті, які залишилися - асимі­лювалися з українцями і поляками. Саме тоді до Кафи (Феодосії) переїхала зі Львова родина Айвазянів, нащадком якої був видат­ний художник, співець моря Айвазовський. А вулиця Вірменська у ту пору втратила свій національний колорит.

 

ВУЛИЦЯ ТЕАТРАЛЬНА

Мало знайдеться у Львові вулиць, які б мали стільки назв, тільки сучасна Театральна. Мінялися назви не тільки вулиці в цілому, але й окремих її частин. Театральна — одна з найстаріших осей Львова. Вона склалася з вулиці Різницької (від початку до трамвайної лінії), площі св. Духа (сучасна площа І. Підкови), вулиць Францісканськоі (від площі до вул. Вірменської) і Гродської (від Вірменської до сучасної вул. Лесі Українки). Але всі ці назви були, так би мовити, неофіційними, хоча вживалися в документах. Офіційно вулиця значилася Пекарська (ця назва з'являється уже в 1421 році). Колись тут був цех пекарів. Пекарська займала і частину сучасної Вірменської. Одночасне вживання різних назв однієї й тієї ж вулиці дуже характерне для середньовічного Львова.

У 1784 році вулиця існувала майже в тих межах, що й нині. вона впиралася одним кінцем у міський мур біля площі Міцкевича, а другим — у мур на місці сучасної вулиці Лесі Українки. Називалася, той час Довгою. Назва слушна, оскільки була вулиця найдовша у середмісті. 1871 року її назвали Театральною, бо виходила до театру Скарбека (нині — імені Марії Заньковецької). У 1918 році її вже йменували вулицею Рутовського — на честь мера міста. А назву «Театральна» повернули в грудні 1944-го.

У середині минулого століття вулиця порядком не вирізнялася, особливо та її частина, яку називали Різницькою. Навколо кафедрального собору в ті часи було кладовище, обнесене стіною. І от під цією стіною розмістилося 40 (!) різницьких яток. А коли врахувати, що тут не тільки продавали м'ясо, але й забивали худобу, то неважко уявити собі умови життя в цьому районі. Розігнати м'ясників було неможливо, оскільки земля, на якій стояли ятки, належала до приватної власності.

І тільки наприкінці XIX ст. вулиця була відносна приведена в порядок, а заасфальтували її вже за Радянської влади. Сьогодні ця вулиця — важлива, хоча й коротка, транспортна магістраль міста. Для її освітлення в нашій країні вперше були використані люмінесцентні лампи.

Між Театральною і проспектом Свободи — коротенька вулиця. І хоча вона в самому центрі міста і нею проходить трамвайна лінія, мало хто знає, що назва її — вулиця Кілінського. В середині XIX століття це був тупик до міського муру. Тут колись містилася міська воскобійня. А віск вважався важливо статтею експорту тодішнього Львова. До 1971 року називалася вулиця Вузькою. Був такий випадок: уздовж вулиці тягнувся паркан, і один львівський громадянин зачепився за цвях, який стирчав звідти, і порвав собі одяг. Він подав до суду на власника загорожі, мотивуючи позов тим, що з цвяхом неможливо було розминутися. Суд дослідив місце випадку і задовольнив позов. Можливо тому 1871 року вулицю значно розширили.

Про будинки Театральної.

Будинок № 9 збудований у 1892 році. Фасад прикрашений шістьма погруддями класиків польської літератури. (На жаль, одне з погрудь зараз розбите). Належав будинок родині Губриновичів, видавців і книготорговців. Сьогодні тут магазин «Школяр».

Будинок № 10 збудований у 1774 р. На фасаді статуї Марса і Венери. Ліворуч височить похмура будова костьолу єзуїтів. На її історії варто зупинитися детальніше.

Кінець XVI  століття — період так званої контрреформації, широкого наступу католицької церкви в усій Європі, йшла жорстока боротьба між феодальним ладом, що відживав своє, і новим, на той час прогресивним, буржуазним. Католицьке церква — великий феодал — була надійним захисником інтересів свого класу. В Польщі вона активно сприяла зазіханням шляхти на землі України. Ударною силою католицької експансії був орден єзуїтів. Залізна дисципліна, повна нерозбірливість у засобах робили його страшним знаряддям.

У Львові єзуїти з'явилися у 1584 році, але прийняли їх тут настільки непривітно, що вони змушені були через кілька місяців утекти. Вдруге єзуїти з'явилися через вісім років при діяльній підтримці архієпископа

 Д. Солікрвського осіли в місті надовго. Якщо спочатку вони не мали навіть де, мешкати, то вже у 1610 році розпочали будівництво костьолу. Ще через кілька років Львів заборгував їм 14 тисяч червінців. Почався період так званої єзуїтської неволі. А коли 1773 року єзуїтів вигнали зі Львова, то їх майно оцінювалося більш як у мільйон злотих.

Костьол будувався на пожертвування польських магнатів Сенявських, Яблоновських та інших. Будівництво закінчили а 1630-му, а дзвіницю — 1702 році. Вона була найвищою у Львові, мала 100 метрів у висоту, її розібрали у 1830-му з міркувань безпеки. Архітектором був Джакопо Бріано. Будівництвом керував Себастьян Ламхіус. Костьол-одна з найбільших кутових споруд  Львова. Довжина-41м, ширина-22,5 м, висота-26м. Унікальні фрески виконані Франциском та Себастьяном Екштейнами.

1707 року в костьолі побував Петро І. Ніякого благочестя не виявив, не пожертвував копійки — зайшов, оглянув і пішов.

Костьол служив не тільки місцем молитв, і про це свідчить, шибениця, знайдена у його підземеллях у 1959 році (нині експонується в музеї історії релігії). В стіну підземелля були вмуровані кайдани.

Єзуїти добре розуміли значення освіти. і тому всюди, куди вони не приходили, засновували костьол і колегію-школу. У колегію приймали хлопців 10—12 років. Як правило, це були діти шляхтичів і магнатів. Виховані у відповідному дусі, вони ставали надійним знаряддям у боротьбі єзуїтів за поширення свого впливу. Якщо порівняти єзуїтів з раковою пухлиною, то їх вихованці були метастазами. Правда, іноді траплялися й осічки. У Львівській колегії вчився Богдан Хмельницький.

Львівська колегія була відкрита в 1608 році. Її студенти одразу зарекомендували себе як релігійні фанатики. Вони були неодноразовими ініціаторами єврейських погромів, За Галицькою угодою 1659 року на Україні відкривалися два православні університети (академії). Один з них розміщувався в Києві, другий повинен був розміститися у Львові. Єзуїти чудово розуміли, яким ударом по католицькій церкві буде відкриття православного університету у Львові. Вони домоглися перетворення колегії в університет. Указ про це був підписаний 20 січня 1661 року. Цей день вважається днем застування Львівського університету, Але сталося непередбачене — сейм відмовився ратифікувати королівський указ. Колегія стала школою університетського рівня. Але не університетом. У 1723 році було закінчено будівництво нового корпусу колегії (нині — середня школа № 62), Після вигнання єзуїтів у будинку розмістилося управління губернією (до 1848 року). Пізніше тут був крайовий суд.

Поряд з костьолом, на площі Підкови, стоїть невеличкий одноповерховий будинок колишньої гауптвахти, збудований у 1829 році архітектором М.Березані в традиціях архітектури класицизму. Тут стоїть пам¢ятник великому військовому організаторові визвольного руху Івану Підкові, який 16 червня 1573 року був тут покараний. Він об¢єднав козацтво України та молдавських вояків проти кримських татар. Відчуваючи міць цієї сили татари висунули ультиматум  Речі Посполітій. Польша забов¢язалась покінчити з цим патріотом аби не почати бойових дій з кримським ханом, бо вела бойові дії з Росією. Іван Підкова володів великою силою. Про що говорить його прізвище. Тому він був страчений на території гауптвахти, без виводу на площу Ринок, де завжди проходили страти. Влада  боялася допустити його втечу. Любов народу та особиста сила були знайомі всім. Коли він вийшов на ешафот і побачив сіно, яким було вистелено місце страти, то вимовив: “О господи, невже я негідний схилити коліна на щось благородніше?”. Сіно замінили ковдрою з квартири військового губернатора. Труна була винесена на площу Ринок для споглядання народом. Труна вмить була закидана білими трояндами.

Навпроти гауптвахти привертають увагу будинки №8, 10. Перший побудований у 1769-1770 роках для старости радельницького Франциска Девіча майстром Йосифом Дубльовським. Будинок №10 збудований у 1774 році в стилі пізнього барокко для генерала Роха Вінявського. Його композиційним акцентом є портик з балконом , вирішений у формах класичної ордерної системи. Антаблемент зі скульптурами Марса і Венери підтримують дві пари тосканських колон. На жерлі гармати, на яку спирається бог війни Марс, стоїть дата, коли виконана ця постать – 1850 рік та підпис скульптора Павла Евтельє. Скульптурою Венери дім оздоблений при його спорудженні.

На місці будинків №№ 15 і 17 у XIV—XVIII століттях стояв монастир францісканців (тому і вулиця називалася Францисканською). У 80-х роках XVIII ст. монастир був закритий. З 1795 року в монастирському костьолі розмістився театр. Вхід у нього був від сучасного  центрального проспекту. Це був “стоячий” театр.  В самому ж монастирі був так званий редутний зал. Тут відбувалися «редути» (бали) і «контракти» (зустрічі поміщиків з купцями), де укладалися угоди на постачання сільськогосподарської продукції.

В 1848 році під час бомбардування австрійською артилерією повсталого Львова монастир було спалено. Руїни розчистили і на їх місці побудували школу (сьогодні СШ № 62). А пізніше, у 1889 році, в кінці кварталу був зведений будинок Промислової школи. Під час Великої Вітчизняної війни він згорів, але на початку 50-х років його відновили. Нині тут — Інститут економіки АН УКРАЇНА.

Будинок № 18 збудований у 30-х роках минулого століття в стилі ампір за проектом архітектора В. Равського. Належав графові В. Дзєдушинському, вченому і пристрасному колекціонеру. У 1855 році граф створив музей, до якого ввійшли колекції фауни, колекції — етнографічна і нумізматична, велика бібліотека. У 1880 році В. Дзєдушинський подарував музей місту. Зараз це — Науково-природознавчий музей АН УКРАЇНА (значно розширений).

Будинок № 20. Звичайний будинок, яких багато у Львові. Але з нього починався уславлений Львівський політехнічний інститут. Тут у 1817 році було трикласне реальне училище. У 1835 році училище було перейменоване у Реально-торгову академію, а в 1846 році — у Технічну академію. Під час революційних подій 1848 року будинок згорів, пізніше був відновлений.

Будинок № 22. Ще з XVII століття на цьому місці стояв монастир тринітарів. У 1783 році його закрили і розмістили університет, а у монастирському костьолі — бібліотеку. В той час головний фасад будинку виходив не на Театральну, а на Краківську. Під час революційних подій 1—2 листопада 1848 року австрійська артилерія спалила будинок. З багатющої бібліотеки вдалося врятувати лише четверту частину.

У 1849-му земельна ділянка перейшла у розпорядження української культурно-просвітницької організації — Галицької руської матиці. Через два роки відбулося закладення, а у 1864 році закінчено головний будинок. Народного дому, культурного центру українців. При ньому функціонувала чоловіча гімназія з українською мовою навчання, вели свою роботу різного роду гуртки і культурні товариства. Тоді тут нерідко відбувалися робітничі збори. Наприкінці 20-х років керівництво Народним домом перейшло до комуністів. Легальність діяльності будинку була прикриттям для роботи КПЗУ, а чотири виходи давали можливість учасникам нелегальних партійних зборів непомітно зникнути в разі нападу поліції.

У 1933—1939 роках тут містився театр мініатюр «Розмаїтосьці». В 1939 році — тимчасово перебував Український драматичний театр. Пізніше — Будинок Червоної Армії (нині Будинок офіцерів).

Закінчується вулиця театром Скарбека, спорудженого у1837-1842 році будівничим Йоганом Зальцманом за проєктом Людвіга Піхля. У 1847 році тут виступив з концертом Ференц Ліст.

 

ЛИСТИ СТРОЦІАНЕ ДО ПАПИ РИМСЬКОГО ТА ДО ФЛОРЕНЦІЇ З ПИТАННЯ СТРАТИ РУСЬКОГО ПОЛКОВНИКА ІВАНА ПІДКОВИ

Краків 12 липня 1578 року.

 

       ... Його величність король, від’їджаючи з Варшави, наказав, аби Підкову, колишнього молдавського господаря, відправили в Раву Мазовецького повіту і  щоб він перебував тут під надійною охороною; звідти він наказав відправити його у Львів, куди прибув чауш, у якого, як тут прямо говорили, не було іншої мети як вимагати голову Підкови. З цією ж метою згодом з’явився і посланець молдавського господаря, який подарував королеві 50 биків, 4 діжки вина, дві діжечки маринованих лимончиків  і доброго коня. В понеділок 16 червня його величність раненько виїхав з міста під приводом, що вирушає на полювання, і буде відсутнім два дні. Виїжджаючи, він дав наказ, аби всі у фортеці були при повному озброєнні – так наказав він і гайдукам його особистої охорони – і  щоб фортеця була замкнена. Попередньо випровадили чауша, щоб цей чауш був у безпеці, а також аби розвіяти підозри щодо того, що мало відбутися, оскільки він  не був у безпеці, а також , аби розвіяти підозри щодо того що мало відбутися, оскільки він не був вільним від підозри, викликаної напливом великої кількості озброєних людей, що прибули сюди з одного боку, для вшанування його величності, а з другого – можливо тому, що їм стало відомо про прибуття Підкови у Львів.

Після від’їзду його величності, коли було виконано всі необхідні розпорядження, перед 14 годиною нещасного господаря привели на плац військової гауптичної вахти. Він не був зв’язаним, і ніхто не тримав його рук за спиною, що йому дозволили з королівської ласки. Вночі до нього приходив кат, чим показав свою шану і впивши з ним баддю міцного вина обговорили процедуру страти. При оголошенні приговору стояв гуркіт , великий гамір та стукіт барабанів. Гомін людей роздавався за стін військової кам’яниці. Підкова обійшов два рази плац, погладжуючи бороду й дивлячись на військовий люд, і показуючи що нітрохи не боїться смерті. Він попросив  тиші і, досягши цього, мовив такі слова: “Панове поляки! Мене привели на смерть, хоча в своєму житті я не вчинив нічого такого, за що заслужив би такого кінця. Я знаю одне: я завжди боровся мужньо і як чесний лицар проти ворогів християнства і завжди діяв на добро й користь своєї батьківщини, і було у мене єдине бажання –бути ій опорою й захистом проти невірних і діяти так, аби вони лишилися в своїх краях і не переходили Дунаю. Але цей мій добрий намір не міг бути виконаним, і один бог знає чому; особливо ж мені заважав той, з чиєї волі мене привели сюди на страту, та я надіюся на бога, що мине небагато часу, і він продажний хан, дістане відплату за мою невинну кров. Мені нічого не відомо, окрім того, що я повинен вмерти від його руки (вказуючи на ката), тому що турок, невірний хан-язичник, наказав вашому королеві, його підданому, здійснити страту, і ваш король дав таке розпорядження. Та врешті решт це для мене не має жодного значення. Одне запам’ятайте, що мине небагато часу, і те,  що діється зараз зі мною, станеться і з вами і з вашим добром, і голови ваші й ваших королів відвезуть у Константинополь, як тільки невірний хан-бусурманин таке накаже”; помовчавши трохи й обернувшись до восьми своїх людей, що оточували його, додав: “Прошу вас, аби цим моїм слугам і товаришам, таким чесним, як і я, після моєї смерті не чинили жодних перешкод, тому що, по-перше, вони порядні люди. Крім того, вони чесно служили республіці, отже заслуговують не лише того, аби ніхто , аби ніхто не завдавав їм образи , але й того, щоб їх нагородили за їх доброчинні заслуги”. Тоді ще додав: “ І ще прошу вас, оскільки ця безчесна людина (вказавши на ката) негідна торкатися мого тіла при житті, не дозволяйте йому доторкнутись до нього і після смерті, лишивши це моїм людям, які перебувають тут лише для того, аби віддати мені останню послугу”. Після цього він замовк, а у присутніх людей з народу покотилися сльози, особливо у тих, хто прибули сюди, очевидно лише заради нього. На їх обличчях, однак, можна було прочитати біль, що наповнював їхні серця. Один з них підійшов до нього з великою шклянкою вина, - дехто казав , буцімто за його проханням, - і подав шклянку , яку він взяв з радістю й надпив великий ковток. Тоді, звертаючись до того, від  кого він взяв шклянку, він за звичаєм  його батьківщини, сказав, що п¢є за його здоров¢я і всіх його товаришів. Після цього він знову пройшовся туди й назад і пішов до місця страти. Побачивши жмут соломи, на яку мав стати колінами, він голосно мовив: “О господи, невже я негідний схилити коліна на щось благородніше?”  Почувши це бургграф Львова відправив служників принести найбільший килим з його будинку , що знаходився поруч.  Це негайно виконали. Тоді він схилив коліна, прочитав молитву й перехрестився за руським звичаєм, бо він був цієї віри, й закрив очі, чекаючи смертельного удару. Але оскільки кат не завдавав удару, він повернувся і спитав у нього: “ що ж ти?” на це кат відповів: “Твоя милість, потрібно закотити одяг, аби він не заважав удару”. Почувши це він сказав: “Дуже добре”. Він сам розправив свій одяг як належало, сказавши кату, аби робив свою справу, і, здавшись господу прийняв смертельний удар з великим спокоєм. Люди Підкови, взяли  його тіло і пришили до нього голову, поклали тіло в зелену скриню, яку привезли з собою, і віднесли в українську церкву поблизу. По служінню внесли труну на площу  Ринок, обійшовши тричі Ратушу для показу народу. І жаль був великий. Відомо ,що ця подія викликала в народі велике невдоволення. Було чути велике ремство, що якби не було вжито серйозних заходів, можна було б побоюватись повстання. Гайдуки, чекаючи будь - чого, стояли з аркебузами напоготові; врешті - решт так нічого не сталося. Все входить в свою колію і все забувається.

 

ПЛОЩА АДАМА МІЦКЕВИЧА

У XVI—XVIII століттях значна частина сучасної площі була зайнята міськими укріпленнями. Сам майдан утворився після їх знесення у 80-х роках XVIII ст. Тоді ж почалася забудова, яка закінчилася у нашому столітті. Колись це був великий пустир, яким протікала Полтва. 1843 року площа отримала назву «Площа Фердинанда — за ім'ям Фердинанда д'Есте, тодішнього губернатора Галичини. 1862 року на колодязі серед площі була встановлена статую Богородиці Марії. З цієї причини й почали називати площу Мар'яцькою (Марійською). У 1904 році на ній був споруджений пам'ятник великому польському поетові Адаму Міцкевичу (автори — поляк А. Попель та українець М. Перащук). Спочатку пам'ятник вирішили встановити на тому місці, де зараз фонтан. Але Полтва, що в той час текла-площею відкрито, підмила фундамент, і тоді його встановили на місці статуї Богородиці, яку перенесли на кілька метрів убік, а в 40-х роках замінили фонтаном. Треба зазначити, що львів'янам пам'ятник спочатку не сподобався, вони тут же назвали його «заструганим олівцем». Але з часом звикли. Він добре вписався у навколишній ансамбль, і уявити зараз місто без нього просто неможливо. Сучасну назву площа дістала в 1944 році. Сам факт перейменування свідчить про глибоку повагу до культури братнього польського народу. Площа — старий центр політичного життя Львова. Саме звідси розпочиналися революційні події 1848 року. За часів буржуазної Польщі тут відбувалися робітничі демонстрації та мітинги.

А тепер — про забудову площі.

Будинок № 4. Готель «Україна». Найстаріший з існуючих львівських готелів — закладений у 1804 році. Раніше називався «Європейським». Тут зупинявся польський письменник Ю. Крашевський, а в перших роках цього століття — українська поетеса Леся» Українка.

Будинок № 5. Магазин «Барвінок», а точніше, комплекс магазинів. Довгий засклений коридор «Барвінка», по обидва боки якого розташовані крамниці, є лише боковим відгалуженням так званого пасажу Миколаша. Пасаж являв собою критий прохід між сучасними вулицями Коперника і Тімірязєва. По обидва боки — магазини. Було тут і два кінотеатри. Пасаж служив місцем прогулянок для бідноти, якій не випадало прогулюватися з багатими на Гетьманських валах. Ішли сюди кухарки, покоївки, солдати, як-то кажуть, на людей подивитися і себе показати.

22 червня 1941 року в пасаж влучила німецька авіабомба. Зруйнований він був настільки, що відновлювати його було просто недоцільно. Але збереглося бокове відгалуження, де й було відкрито магазин «Дитячий світ». Цю назву з часом запозичили магазини Москви і Києва, а наш — став «Барвінком». Зараз тут магазин “Роксолана”.

Будинок № 8. Після знесення укріплень Львова місто почало швидко рости. Ціни на землю колишніх передмість, а особливо Галицького, бурхливо збільшувалися. Так, вартість ділянки, на якій стоїть теперішній будинок № 8, в період між 1779 і 1846 роками зросла більш як у 14 разів. Будинок, який був на цьому місці перед сучасним, збудовано 1829 року. В другій половині XIX століття він належав відомому капіталісту князю К. Понінському, який приміщення цього будинку здавав в оренду. Деякий час тут містилася перша дирекція залізниці, а в 1902 році було відкрито кафе «Монополь», яке часто відвідував Іван Франко. 1910 року будинок купив багатий єврейський капіталіст Йона Шпрехер. Через три роки дім знесли і побудували за проектом Кесслера той, що стоїть нині. Як і будинок на сучасному проспекті Т. Г. Шевченка, він дістав назву «будинок Шпрехера». Його приміщення використовувалося виключно для установ. Зокрема, тут були головна контора найбільшого нафтового концерну Польщі «Малопольська», що належав французькому капіталу, а також кілька іноземних консульств.

І сьогодні у цьому будинку — установи. Перший поверх віддано книжковій торгівлі. Звідси й назва — Будинок книги. Тут є також управління магістральних нафтопроводів «Дружба», науково-дослідний геолого-розвідувальний інститут та інші.

 

 

УРИВКИ З “ОПИСУ МІСТА  ЛЬВОВА” ІОАННА АЛЬНПЕХА ПРО ПРИРОДНІ БАГАТСТВА, РОЗТАШУВАННЯ І ЗАБУДОВУ МІСТА, ЛЮДЕЙ ТА ЇХ ОСНОВНІ ЗАНЯТТЯ.

1603-1605 р.

 

...***Це місто має найкращі каменоломні в порівнянні з іншими містами Польщі, чотири цегельні, багато печей для виробництва вапна, а також велику кількість дерева, придатного для будівництва. У навколишніх горах є також поклади гіпсу і гарного прозорого алебастру, якого мало де можна знайти. Місто має архітекторів і найдосвідченіших будівничих – поляків, німців, італійців, і в кожній професії настільки чудових майстрів, що ніде в Польщі не можна б краще озброїти військо, як тут...**

Ринок служить як для справ громадських, де вирішуються адміністративні питання і спори, так і для купецьких, де виставляються на продаж всі потрібні товари. Він становить обдирну квадратну площу, оточену чудовими високими кам’яницями; у східній стороні ринку височить вишуканий будинок архієпіскопа. Можна побачити натовп купців усіх народів, які напливають до цього міста майже з цілої Європи і Азії, найбільше греків, турків, вірмен, татарів, волохів, угорців, німців та італійців. Тут розбещений натовп празних євреїв – вигнанців цілого світу, - тут - майже їх  “земля обітована”. Саме вони, спокійно дрімаючи на міських бруках, заробляють своєю запобігливістю більше, ні інші купці...** Хоч внаслідок сусідніх воєн Львів як торговельний центр дуже підупав, однак сюди продовжують приїжджати купці з Туреччини, переважно греки, які перебувають під пильним наглядом присяжного міського товмача, що запобігти обдурюванням. Щороку вони продають приблизно 500 бочок малмазії. Це місто в достатній кількості постачає цілому польському королівству різні шовкові тканини, килими і пахуче коріння. У Львові також є воскобійні, які зайвий віск постачають німцям, італійцям та Іспанії. Восени солять тут також варті похвали щупаки, які можна порівняти з тими, які колись ловили між двома мостами у Тибрі і дуже їх  цінили римляни. Навколо є багато великих ставків, де ловлять коропів, піскурів та окунів; вони смачні і дешеві. Привозять сюди угорські і молдавський вина, але вони дуже дорогі, тому населення п’є переважно солодкий мед, заправлений хмелем, і пиво – напої не тільки смачні, але й корисні для здоров’я. Є у Львові також міделиварня, де відливають військову зброю. Є великий арсенал, заповнений всякого роду військовою зброєю.  У громадському шпихлірі зберігається такий великий запас зерна, що його вистачить на довгі роки. Місто це має друкарню і папірню і все, що тільки потрібно для людського упожитку; до того ж тут незрівняно низькі ціни на продукти, що притягає до міста велику кількість людей різних національностей і професій, а одночасно запроваджує також різноманітніші пустощі і розваги.

Місто має дві брами: краківську, зведену на північ, і галицьку – на південь; стільки ж є передмість, де збудовано приблизно 1500 будинків, які  магістрат наказав будувати з цегли, щоб у випадку нападу не приятелів могли бути легко знесені. На тих передмістках височить багато римо-католицьких і грецьких ( православних) храмів. Місто огинає річка, яку звичайно називають “Полтва” і яка випливає з малого джерела біля цегельні Гольдберга (на Кульпаркові). Вона перепливає попід мури міста, від півдня до півночі, далі тече між горами, через гаї і долини і, круто повертаючи, широким розливом впадає до ріки Буг під містом Бузьком. У місті є сади, повні прізних і розкішних фруктових дерев, декілька виноградників, які  постачають ледве 100 бочок терпкого вина, багато пасік і родючі поля...***

 

ІДЕМО ВУЛИЦЕЮ КНЯЗЯ РОМАНА

Однією з найстаріших у Львові є вулиця Галицька. В документах вона згадується уже в 1382 році, але, напевно, виникла років на двадцять раніше. Спочатку вона була дорогою, яка вела до Галича (звідси її назва). В тому ж 1382-му вже існувала Галицька брама — один з двох виходів з міста. Брама була подвійною — зовнішня і внутрішня; ці частини з'єднувалися кам'яним мостом. Ззовні через рів було перекинуто звідний міст. На початку XV століття над брамою почали будувати вежу, яка пізніше дістала назву Вежі Кравців. Будівництво її закінчено в 1431 році. Пожежа 1527-го повністю знищила браму разом з усім артилерійським озброєнням, але уже через кілька років вона була відновлена.

На початку XVII століття Галицька брама — це складна фортифікаційна споруда, до якої входило кілька веж і барбакан (невисоке кругле кам'яне укріплення). Із зовнішнього боку брами до монастиря бернардинів тяглася стіна — так звана куртина. У невеликому приміщенні, прибудованому до куртини, мешкав міський кат з родиною і помічниками; тут же було приміщення для тортур. Брама була остаточно розібрана у 1784 році.

На вулиці Галицькій майже не залишилось пам'яток середньовіччя. Виняток — каплиця Боїмів — родинна гробниця, єдиний залишок старого кладовища, яке існувало до кінця XVIII століття навколо кафедрального собору. На вулицю виходить тільки стіна гробниці, на якій портрети її власників — купця Георгія Боїма та його дружини Ядвіги.

За брамою, уже на території сучасної площі Галицької, було поселення, яке називалося Під Стражею. Воно тяглося вузькою смужкою вздовж мурів на сучасних площі Міцкевича і — частково — на проспекті Свободи.

Прямим продовженням Галицької була сучасна вулиця Князя Романа. Уперше вона згадується в документах 1505 року під назвою вулиці Гончарів. Зрозуміло, тут жили гончарі. Умови для їхнього промислу були чудові: глина є, поруч тече Полтва. Мешкав на вулиці й інший робітничий люд — кравці, голкарі, ковалі.

У 1772 році Львів захопили австрійці. Старі укріплення знесли, зникло поселення Під Стражею. Вулиця Гончарів стала називатися вулицею Галицького передмістя. 1871-го вона стала продовженням вулиці Галицької, а в 1885 році знову стала самостійною і дістала назву вулиці С, Баторія, на честь одного з польських королів. В грудні 1940-го була названа ім'ям Я. Свердлова. Сучасну назву, на честь видатного радянського полководця, отримала в грудні 1944 року.

У ранній період свого існування це була звичайна вулиця передмістя — брудна і безладно забудована. Сучасного вигляду вона почала набувати лише наприкінці XIX — на початку XX століть. В 1894 році нею пройшла траса першого електричного трамвая у Львові.

Найбільш цікавим будинком вулиці є, мабуть, будинок № 1/3/5. Він тягнеться в усю довжину кварталу по лівій стороні.

Уже наприкінці XVI століття на місці цього будинку стояв костьол Воздвиженяя святого Хреста — костьол цеху ковалів, котлярів, слюсарів, голкарів. У 1614 році поруч із ним побудували монастир кармелітів. До його складу увійшла також каплиця св. Леонарда, збудована ще в 1444-му — її перетворили у монастирський костьол.

Монастир був укріплений і входив до складу зовнішнього обводу укріплень Львова. В 1648 році, під час облоги міста військом Б. Хмельницького, він був узятий штурмом і спалений. Але через кілька років монастир відбудували (звичайно, на гроші віруючих).

На початку 80-х років XVIII століття по всій Австрійській імперії проводилася секуляризаційна реформа. Вона полягала в тому, що закривали монастирі і храми, а їх майно передавали державі, тобто імператору.

Не минула секуляризація і Галичини. Тільки у Львові так вчинили з 28(!) монастирями і храмами. Цікаво те, що ніхто і не подумав протестувати.

У 1784 році було закрито монастир кармелітів. і одразу постало питання: що робити з приміщенням? Спочатку в ньому організували шовкоткацьку фабрику, але вона досить швидко збанкрутувала. Тоді тут зробили ресторан — те ж саме. І от в останні роки XVIII століття в будинку розмістили тюрму, яка дістала назву Кармелітської — від колишнього монастиря.

Формально Кармелітська в'язниця була кримінальною, але фактично, за порушення законів тут перебували політичні вороги Австрійської імперії, або ті, хто, на думку властей, міг бути таким.

1830 року в Польщі, яка тоді входила до складу Російської імперії, спалахнуло повстання. Через рік воно було придушене. Повстанці масово переходили австрійський кордон у Галичину, рятуючись від репресій. Тут їх негайно; інтернували і кидали в Кармелітську в'язницю. Причому, тримали у в'язниці не до вияснення особи, а стільки, скільки вважали за потрібне. Деякі повстанці сиділи тут роками...

Перебували тут і учасники селянського повстання Я. Шелі, Краківського повстання 1844 року, листопадового повстання 1848 року у Львові. Умови були надзвичайно важкими; вологість, духота, пацюки. В'язні були у кайданах. Кармелітська тюрма недарма вважалася однією з найстрашніших в Австрійській імперії.

У 1977—1878 роках тут сидів великий український письменник, учений та громадський діяч Іван Франко. Його було звинувачено в розповсюдженні соціалістичних ідей,

На цей час тюрма займала лише частину приміщень колишнього монастиря. Частину їх виділили під судові установи, частину — монахам, яким повернули дещо з майна. Щодо костьолу св. Леонарда, то уже в 1870 році він використовувався як склад, а львівські пожежники мали його для вправ у підвищенні професійної майстерності. В 1876-му його знесли і за проектом архітектора Ю. Гохбергера побудували будинок гімназії. Він утворює одне ціле з будинками №№ 1—3. На його фасаді стоять статуї найвидатніших представників польської науки і культури.

На цей час Львів значно виріс. Колишнє передмістя стало центром. І все чутнішими ставали голоси, які вимагали ліквідувати в'язницю. У 1891 році будівлі монастиря було знесено, окрім невеликої прибудови. На звільненому місці у 1891—1892 рр. і було зведено нині існуючий будинок (автор проекту — Ф. Сковрон, автор скульптурної групи «Правосуддя» над входом — Л. Марконі). Він отримав назву «Палац правосуддя», в ньому розмістився Вищий крайовий суд.

Найбільш гучним процесом, який тут проходив, був, мабуть, процес Мирослава Січинського.

Австрійська імперія була клаптиковою державою, зібраною з багатьох земель. Трималася не силою економічних зв'язків, а силою багнетів, оскільки всі країни, які входили до її складу, прагнули незалежності. Приборкання цих прагнень — основне завдання внутрішньої політики тодішньої Австрійської імперії. Методи були різними, зокрема нацьковування одного народу на інший. Дуже широко цей метод застосовувався в Галичині, де українці і поляки перебували в далеко не рівному становищі. Український робітник одержував роботу в останню чергу і втрачав — у першу. Дуже різко національна дискримінація виявлялася в галузі вищої освіти. Українцеві вступити в університет було надзвичайно важко. Навчання було платним, а внутрішня атмосфера — антиукраїнською. Зрозуміло, що австрійські власті вели цю політику не з особливої любові до поляків, а для того, або вбити клин між українськими і польськими трударями.

1908 року український студент Мирослав Січинський на знак протесту проти дискримінації українців застрелив намісника Галичини графа А. Потоцького. М. Січинського схопили і віддали до суду. Йому загрожувала смертна кара. Але в усьому світі піднялася хвиля протестів. Звідусіль у Відень і Львів надходили телеграми й листи з вимогою звільнити М. Січинського. Чималу роль в цьому відіграли і російські більшовики. На робітничих мітингах у Харкові, Одесі, Києві, Катеринославі, Москві, Петербурзі та в інших містах приймалися резолюції з вимогою звільнення М. Січинського. Двічі йому виносили смертний вирок — двічі, під тиском світової громадської думки скасовували. Остаточний вирок — 20 років каторжних робіт. М. Січинський відбував покарання у Станіславі (Івано-Франківську), але через три роки втік з в'язниці, перебрався у Норвегію, а звідти у США. Років десять тому М. Січинський приїздив до Львова. Під час перебування у Львові відвідав історичний музей. І коли вже немолодий чоловік побачив на одному із стендів присвячені йому матеріали, то заплакав, як дитина. Бо ж він не міг припустити, що, в рідному Львові його ім'я пам'ятають і шанують.

1918 року під тиском революційної хвилі Австрійська імперія розвалилася. На її руїнах виникли самостійні держави — Чехословаччина, Угорщина, Югославія, Польща.

А Галичину, при діяльній підтримці Франції, США, Англії, захопила Польща. В Палаці правосуддя змінилася вивіска, але суть залишилася та ж. Різниця була тільки в тому, що суд захищав тепер інтереси польської адміністрації, а не австрійської.

Найбільш відомим процесом, який відбувся тут у цей період, був, мабуть, так званий Святоюрський процес. В той час в одному з будинків, які оточують церкву Юра, містилася приватна школа імені Б. Грінченка. ЗО жовтня 1921 року в приміщенні цієї школи відкрилася конференція Комуністичної партії Східної Галичини. В її роботі взяли участь представники КПП — Комуністичної партії Польщі. Але спрацювали провокатори. Делегати ще тільки збиралися на засідання, а квартал уже був оточений поліцією. Через 40 хвилин після початку роботи конференції в зал, де відбувалося засідання, вдерлися поліцаї. Комуністи були заарештовані і віддані до суду. Від місця роботи конференції процес й дістав назву Святоюрського. Це був перший процес над комуністами у Польщі.

Зразу ж постало питання: за що судити цих людей? Річ у тім, що на цей час Польща ще не мала свого карного кодексу, і суди керувалися старими австрійськими законами. Але в австрійському кодексі не було статті, яка б забороняла комуністичну діяльність, І тоді комуністам було пред'явлено звинувачення у підготовці державного перевороту на користь сусідньої держави, тобто Радянської країни. Таке звинувачення в будь-якій країні при будь-якому суспільному ладі рівнозначне звинуваченню у державній зраді і закінчується смертним вироком. Але обвинувачення було настільки бездоказовим, що суд, вороже настроєний до підсудних, змушений був виправдати ЗО чоловік з 37. Інших членів ЦК КПП засудили до кількох років ув'язнення. Але виправдання не означало негайного звільнення. Більшість комуністів дісталася на волю лише через багато місяців.

1925 року в Палаці правосуддя відбувався процес ЦК КСМЗУ— Комуністичної Спілки Молоді Західної України, західноукраїнського комсомолу. На цьому процесі свідком, точніше лжесвідком, виступав агент польської поліції Ю. Цехновський. якого називали «королем провокаторів». Згодом, за рішенням ЦК КПЗУ, провокатор був ліквідований. Вирок здійснив комсомолець  Нафталі Ботвін. Серед білого дня в центрі міста він застрелив провокатора. Н. Ботвін був заарештований, відданий до суду і засуджений на смерть. Він відмовився просити помилування, і був розстріляний у львівській тюрмі «Бригідки». Уже стоячи на місці страти, він вигукнув: «Хай живе комунізм! Смерть світовій буржуазії!».

Вчинок Н. Ботвіна справив величезне враження. Ще через три роки після цього досить було лише згадки про нього, аби потрапити у в'язницю. Попри те, в першу річницю смерті героя на вулиці Сонячній, де він мешкав, табличка з назвою вулиці таємно була замінена іншою, з написом «Вулиця ім. Н. Ботвіна». Так вона називається і зараз (назва, зрозуміло, надана в наш час). Під час громадянської війни в Іспанії в лавах інтернаціональної бригади імені Я. Домбровського билася рота імені Н. Ботвіна, укомплектована євреями — вихідцями з Галичини.

В 1940—1941 рр. в будинку містився штаб 6-ї армії, яка уславилася в червні 1941 року героїчною обороною підступів до Львова. Під час війни тут частково знаходились відділки  гестапо. Після війни  споруда була зайнята штабом ПрикВО.

З 1968 року будинок належить Львівському політехнічному інституту. В колишній слідчій в'язниці розміщуються механічні майстерні. Зараз тут військова автомобільна кафедра інституту.

В кінці вулиці, там, де вона стикається з вулицею І. Франка, невеликий сквер, закладений у 1853-му. На цьому місці колись стояла Богоявленська церква, заснована в 1443 році. При церкві, згідно із звичаями тих часів, було кладовище. Тут поховали воїнів армії Б. Хмельницького, які загинули при облогах міста в 1648 і 1655 роках.

У 80-х роках XVIII століття це кладовище знесли, як і всі інші. Надмогильні плити використали для фундаменту будинку № 36. А 1800 року розібрали й церкву.

Ліворуч від вул. Князя Романа відходить невеличка вулиця Бехтєрєва. Виникла вона порівняно недавно, у 1-й половині XIX століття і називалася Кам'яною — на ній були рештки кам'яних укріплень.

Праворуч починається вулиця О. Таврмлюка. Як самостійна одиниця вона з'явилася у І -й чверті XIX століття. Спочатку називалася вулицею св. Миколая, або Миколайською, бо виводила до однойменного костьолу на сучасній вулиці Грушевського. У 1871 році була перейменована на вулицю О. Фредра, на честь видатного польського комедіографа і поета, якому належала частина землі по лівій стороні вулиці.

Будинок № 1 збудований 1885 року за проектом братів Шульців для офіцерського казино. Пізніше тут була приватна гімназія. Під час Великої Вітчизняної війни німецький офіцерський клуб. По війні Будинок офіцерів 14 авіаційної армії З 1981 року тут міститься уславлений Львівський шашково-шаховий клуб. А неофіційно його називають Палацом шахів. На нинішній день — це, мабуть, єдина установа такого характеру на всю нашу країну. В підвалах клубу можна приємно провести час за філіжанкою кави та зіграти в більярд.

 

ЗЕЛЕНА

 Ця красива і, треба сказати, рідкісна назва фіксується документами уже з 1676 року. Вулиця справді проходила серед  численних гаїв. Раніше вона називалася інакше — Волоська, або волоська дорога. Це був торговий шлях у Волошину (Молдавію). У   1938 року частина вулиці (від початку — до сучасної Водогінної) була названа ім'ям польського генерала Розвадовського. інша частина мала назву Верхньої Зеленої.

   Ще в середині XIX століття це була малонаселена Околиця, де в рясній зелені ховалися палаци Замойських, Яблоновських, Руссоцьких та інших представників знаті. Їм належала земля цього району. Наприклад, квартал в чотирикутнику сучасних вулиць Конопницької — Маяковського — Вагилевича — Зелена був власністю графів Замойських. Їм же належала земля між Офіцерською та Руставелі.

Бурхливий розвиток вулиці припадає на другу половину XIX століття. На початку нинішнього століття тут пройшла лінія трамвая (з виходом на проспект Свободи). На Зеленій поселялися представники середніх верств населення: чиновники, лікарі тощо. Було чимало і ремісничих майстерень. Проте верхня частина навіть ще тридцять років тому виглядала звичайною польовою дорогою.

Багато подій закарбувала в своїй пам'яті вулиця Зелена. У липні 1944-го нею до Львова прорвалися танки генерала Лелюшенка. Приблизно там, де зараз завод фрезерних верстатів, на Зелену вийшов легендарний танк «Гвардія».

Промислові підприємства — кілька цегелень і фабрика меблів — були тут ще на початку XX століття. Але справжнє освоєння колишньої Верхньої Зеленої почалося лише за часів Радянської влади. На колишніх пустирях виросли квартали багатоповерхових будинків, цілий ряд промислових підприємств, які поклали початок Сихівському промисловому вузлу.1955 року руками комсомольців і молоді міста було розбито парк і зведено стадіон «Дружба» (тепер «Україна»).

Найцікавіші будівлі Зеленої.

Будинок № 7. У дворі — церковна споруда. Колись тут містився монастир домініканців з костьолом св. Урсули (заснований у 1685 році). 1783 року монастир закрили, а костьол перетворився на протестантську кірху. В ній 1842 року відправили заупокійну службу по генералові Вінгенштейну, учасникові Вітчизняної війни 1812 року. Він помер, проїжджаючи через Львів.

А в 30-х роках в будинку розмістився кооператив пенсіонерів державних органів безпеки. Він займався охороною від злодіїв та грабіжників приватних квартир, складів, банків, підприємств. Одночасно у тому ж будинку знайшли собі місце різні профспілки.

Будинки №№ 8—10. Спочатку вони існували окремо. У будинку № 8 був дитячий притулок, пізніше — жіноча школа. За Радянської влади тут розміщувався педагогічний інститут, заснований 1940 року. Через п'ятнадцять літ його перевели до Дрогобича, а будинок передали музичній школі. Будинок № 10 з початку століття належав чоловічій школі. У тому ж, 1955-му, його з'єднали з будинком № 8 і теж передали музичній школі.

Будинок № 12. У XVII столітті на цьому місці стояв палац магнатів Лещинських (пізніше належав Сенявським і Чарторийським). У кінці XIX століття палацу вже не було. Сучасний будинок зведений у 20-х роках нашого століття. Зараз тут — інститут бактеріології та мікробіології АН УКРАЇНА, організований 1940 року на базі невеликого науково-дослідного інституту. Під час гітлерівської окупації тут ставили бактеріологічні експерименти на живих людях. Звідси ішов матеріал у концентраційні табори.

Будинок № 20. Або ж — «Атлас», велике поліграфічне підприємство, продукція якого знана не тільки в СРСР, а й за кордоном.

Будинок № 22. До 1912 року на цьому місці стояв палац графів Задлойських. При будівництві нового будинку було знайдено масу людських кісток. Що це таке — не вияснено й досі. Згідно з одним припущенням — тут була братська могила, з іншим — кладовище згаданого вище монастиря домініканців.

Сучасний будинок зведено у 1913 році для приватної жіночої гімназії (пізніше — державної). А зараз тут — середня школа № 6, одна з перших радянських шкіл у Львові. При ній існує музей партизанської слави, заснований П. М. Курбатовим, партизаном Великої Вітчизняної війни.

Будинок № 24 — зразок архітектури стилю ампір (колись — палац Леваковських). У кінці XIX століття це була власність графів Дзєдушинських, а згодом — вілла митрополита А. Шептицького. В часи гітлерівської окупації тут розміщувався штаб італійського гарнізону, знищеного німцями у другій половині 1943 року. За радянських часів тут спочатку містилася бібліотека педінституту, а після переведення його у Дрогобич — обласна науково-педагогічна бібліотека.

Будинок № 28. У 1914—1915 роках, в час перебування російських військ у Львові, тут була безкоштовна кухня для населення — одна з 11, організованих командуванням армії. Раз на день клієнт міг дістати чай з хлібом та обід — суп. Не бозна-що, але в умовах прифронтового міста і це був, як кажуть, хліб.

Будинок № 40. Колись тут був приватний гараж. Після приходу радянської влади тут стоїть військова медична частина.

Будинок № 62. Немає, мабуть, у Львові людини, яка не знала б цього будинку, зведеного в кінці XIX століття. Бо тут був (і є) центр управління львівським водопроводом.

Водогін знаний у нашому місті ще з XV століття, але основа сучасної системи постачання водою закладена тільки в 1901 році. На Зеленій колись були і водні резервуари, з яких вода надходила в мережу.

Керівництво водогоном у радянський час здійснював водоканалтрест. Хоча організація має зараз іншу назву, старі мешканці міста називають цей будинок, як і колись — водоканал-трест.

А навпроти будинку — невеликий сквер. Він виник кілька років тому на місці знесеної будівлі. Під час однієї з каральних акцій гітлерівці зібрали в лантух, єврейських немовлят і скинули з горища того будинку, що стояв тут.

Будинок № 86. Кінотеатр «Зірка». У дні боїв за визволення Львова від німецько-фашистських загарбників тут розміщувався штаб Д. Фомичова, командира 63-ї танкової бригади 4-ї танкової армії, яка першою увійшла у місто.

 

ПРОСПЕКТ СВОБОДИ

Перенесемося уявою на двісті років тому і підемо проспектом до оперного театру. Вулиці як такої ще нема, На місці сучасного правого ряду будинків стоїть оборонний мур з бойовими вежами. Там, де тепер проїжджа частина, — глибокий рів, наповнений водою з Полтви. На місці газону — оборонний вал. Перед ним тече бурхлива Полтва. А далі, до того місця, де зараз пошта і університет, тягнеться болото, густо заросле деревами і чагарниками. У трьох місцях його розсікають вулиці Широка, Сикстуська та Єзуїтська дорога (сучасні Коперніка, Жовтнева та Горького). Це уже територія не міста, а Галицького передмістя.

Відомо, що кордон передмістя (центральної частини) Львова проходив по сучасних вулицях Лесі Українки, Підвальній  та проспекту Свободи. 3 трьох боків передмістя мало два мури — Високий і Низький, а від проспекту В. I. Проспект Свободи — тільки Високий. Пояснюється це тим, що з заходу місто надійно захищала Полтва з її болотистими берегами.

Після захоплення Галичини Австрією в 1772 році укріплення були знесені, а болото — частково осушено. Утворилася вулиця яку називали Нижні Вали, на противагу Верхнім Валам — алеї, яка розділяє сучасні вулиці Радянську і Підвальну. Вал був зритий, а його землею засипано рів. У 1826 році почалося озеленення вулиці — висадили дерева. Щоправда, їм спочатку було знайдено досить оригінальне застосування: жінки натягали між ними мотузки, на яких сушили білизну.

Через кілька років над Полтвою були перекинуті три горбаті дерев’яні містки, і колишній вал перетворився на улюблене місце прогулянок львів'ян.

1855 року з нагоди перебування у Львові австрійського принца Кароля-Людвіга вулиця була названа його ім'ям. Причому вже тоді намітився розподіл вулиці на дві самостійні частини, який зберігався аж до 1940 р. Парна сторона називалася Кароля-Люд­віга — вищою, непарна — нижчою. -у 1871 році вулиця Короля-Людвіга - вища була перейменована в Гетьманську, а нижча — в Короля-Людвіга.

У 1859 році в кінці алеї була встановлена статуя польського полководця гетьмана С. Яблоновського. Тому алея згодом дістала назву Гетьманських валів. Тоді ж на початку алеї була встановлена скульптурна група «Архангел Михаїл вражає сатану», виготовлена ще в 1638 році львівським ливарником Каспером Франке. Пізніше група була перенесена в ратушу. Зараз вона в музеї «Арсенал». Біля  неї  збиралася біржа — не футбольна, як тепер, а справжня де    вирішувалися    фінансові    справи.

Поступово на вулиці виросли багатоповерхові будинки, в яких розміщувалися фешенебельні магазини, готелі, фінансові установи. У 1884 році почалися роботи по тунелюванню Полтви. Через півтора десятка літ на центральній алеї було встановлено пам’ятник польському королю Яну Собєському. А 1900 року вулиця замкнулася будівлею Оперного театру. На початку століття по вулиці пройшла траса електричного трамвая. Центральна алея стала місцем прогулянок «верхів» львівської громади. I в той же час біля пам'ятника Яну Собеському постала неофіційна біржа праці, де завжди юрмилися безробітні.

Уже з початку століття вулиця і площа Міцкевича служили місцем демонстрацій львівського пролетаріату. Так, в лютому 1905 року тут пройшла масова маніфестація на підтримку першої російської революції.

В 1916, році, під час першої світової війни, на Гетьманських валах була встановлена дерев'яна статуя лицаря. Австрійський уряд, не маючи грошей на військові витрати, звернувся до львів’ян із закликом «озброїти лицаря». В статую навіть забивали цвяхи, які йшли на підбивання солдатських черевиків. За задумом властей, ці цвяхи повинні були вкрити статую наче броня. За право забити цвях платили гроші, які ішли на військові потреби. Львів’яни не виявили великого ентузіазму, і «озброєння лица­ря» відбулося тільки спереду. Зараз «дерев'яний лицар» зберігається у фондах Львівського історичного музею.

У 1919 році, після встановлення в Галичині влади буржуазної Польщі, вулиця Кароля-Людвіга була перейменована у вулицю Легіонів Як І раніше, вона полишалася центром громадського життя Львова, Тут неодноразово проходили робітничі демонстрації І мітинги, під час яких пам'ятник Яну Собеському служив імпровізованою трибуною Нерідко ці мітинги закінчувалися сутичками з поліцією

28 квітня 1940 року вулиці Легіонів І Гетьманська були злиті з одну — вулицю 1 Травня. Це було перше радянське перейменування вулиці у Львові.

Деякий час алея увінчувалась величним пам’ятником В I Леніну (автори проекту — скульптор С Меркуров, архітектори I Француз та В Шарапенко) С Меркуров особисто знав В. І. Лен1на, знімав з його обличчя посмертну маску

Тема пам'ятника рідкісна — В I Ленін зображений в момент промови перед червоноармійцями, які відправлялися на Західний фронт у 1920 році Цей постамент було закладено 17 вересня 1940 року Закінчити побудову передбачалося у 1942 році . Повторна закладка пам'ятника відбулася 26 квітня 1945 року. Відкрито його через сім літ. У 1991 році пам¢тник демонтовано.

Кілька слів про найцікавіші будинки

Будинок № 1 збудований у 1809—1822 роках в стилі ампір. Спочатку належав підприємцю Гауснеру, пізніше Земському кредитному товариству Під час війни був сильно пошкоджений але повністю відреставрований на початку 50-х років Скульптурні рельєфи на міфологічні сюжети («Викрадення Єлени», «Еней рятує батька», «Амур І Психея», «Викрадення сабінянок») були виконані Г ВІтвером у 1809—1811 та А Шімзером у 1821—1822 роках

Будинок № 11. Тут, у приміщенні тодішнього готелю «Центральний», кілька разів зупинялася Леся Українка

Будинок № 12 збудований у 1829 році Тоді ж у ньому була відкрита перша у Львові кав'ярня «Віденська» Назва була дана на честь розвідника Ю Кульчицького, уродженця Самбора Здобуті ним дані відіграли значну роль у .розгромі турецьких військ під Віднем у 1683 році Після перемоги вдячні віденці подарували Ю Кульчицькому три мішки кави, І він відкрив у Відні кав'ярню, здається першу  в Європі

Будинок N 13. Збудований в кінці XIX століття за проектом Л МарконІ та Е Герматника для готелю «Гранд» Після Вітчизняної війни називався «Львів», потім — «Верховина» Один з перших будинків у Львові з електричним освітленням. Зараз тут “Гран-готель”.

Будинок № 15. У XVIII столітті на цьому місці був так званий Альвертівський двір, який належав Потоцьким Потім купець Ян Прешель поставив тут триповерховий будинок, в якому до 1839 року було австрійське військове командування Галичини, а вже через рік — готель «Англійський» Цей будинок був знесений у 1890 році. Знову ж через рік — збудовано сучасний в якому розмістилася Галицька ощадна каса (архітектор Ю. Захаревич). Над входом — скульптурна група, яку дехто неслушно називає статуєю Свободи. Насправді ж вона символізує економічне процвітання, оскільки Галицька ощадна каса фінансувала промислові установи та будівництво

3 1951 року в будинку розміщується музей етнографії, один з найбільших музеїв цього профілю в колишньому СРСР.

Будинок № 16 виходить фасадом у невеликий сквер. Біля будинку зберігся фрагмент оборонного муру 3 XVII століття ділянка належала єзуїтам І була зайнята 6удівлями їхньої колегії. В середині XIX століття ці будівлі були знесені І на їх місці поставлений будинок Дирекції скарбу — установи, яка відала збором податків Будинок займав всю площу сучасного скверу В 1939 році він згорів Наприкінці 40-х років руїни розчистили, розбили сквер І поставили сучасний будинок, в якому спочатку розміщувався механічний технікум, а пізніше, до 1985 року, — Палац піонерів.

Будинок № 20 Колись це місце було зайняте Низьким замком — резиденцією королівського старости В 1802 році замок було розібрано І на його місці утворилася площа, яку назвали Каструм («замок») 1904 року за проектом архітектора Л Марко-ні було збудовано сучасний будинок, в якому розмістився Музей художніх промислів 3 1950 року тут філіал Центрального музею В I Леніна

Будинок № 28. Ще до недавнього часу адресою театру опери І балету була пл. Торгова, 1 Наприкінці XIX століття на цьому місці був ринок. Мешканці міста запропонували магістрату перенести його трохи далі — через дорогу, а на звільненому місці збудувати театр. Будівництво було непросте Складна геологічна ситуація вимагала новаторського рішення I воно знайшлося Вперше в практиці будівництва у Львові для фундаменту було застосовано залізобетон. Будівництво здійснювала українська будівельна фірма І.Левинського. Велося воно за проектом архітектора 3. Горголевського. Розташування будинку на трасі русла Полтви породило легенду, нібито тунель проходить під театром. Насправді ж перед будинком тунель звертає вправо, проходячи впритул до фундаменту, оточує будинок півколом і знову виходить на пряму лінію.

Львівський оперний, мабуть, єдиний театр в колишньому СРСР (якщо не в усьому світі), який замість завіси має... картину. Є й звичайна оксамитова завіса. Але е ще полотно «Парнас» пензля знаменитого художника Г. Семирадського. Воно писалося у Римі спеціально для театру. Для його транспортування було виділено також спец вагон. Зараз картину показують лише в дні прем’єр. Відкриття театру відбулося 4 жовтня 1900 року. 3. Горголезський за будівництво був нагороджений орденом — унікальний випадок за часів Австро-Угорщини.

Болотяний ґрунт таки дав себе знати — осідання будинку виявилося більшим від проектного. До того ж біля сцени тріснула стіна. По Львову поповзли різні чутки. I якраз в цей час раптово помер 3. Горголевський. Це дало підставу для поширення у льеові легенди про самогубство 3. Горголезського. Насправді ж, як це підтверджують документи, він помер від паралічу аорти.

До Радянської влади театр весь час був у скрутному матеріальному становищі. Для широких мас він був закритий. Державної фінансової підтримки не було. 6диним виходом стало запрошення для виступів «зірок», що вимагало великих витрат і, відповідно, високих цін на квитки. Тут співали Батістіні, Карузо, Крушельницька, Мишуга та інші видатні виконавці. З театром пов'язаний ряд подій. У 1936 році тут відбулося заключне засідання Антифашистського конгресу працівників культури. Виступаючи на ньому, Ванда Василевська сказала пророчі слова: «До побачення в червоному Львові!». А вже через три роки, в жовтні 1939-го, тут працювали Народні Збори Західної України, які прийняли історичне рішення про возз’єднання західноукраїнських земель з УКРАЇНА і встановлення тут Радянської влади. Зараз в театрі проводяться майже всі урочисті засідання. Хоча в місті е й більші, і зручніші зали. Але така вже традиція Львова. Проспект Свободи і надалі залишається центральною магістраллю міста. Тут відбуваються урочисті демонстрації трудящих і військові паради.

 

ЗАМАРСТИНІВ

Львів — місто сплячих левів. Львів — маленький Париж. До цих епітетів додамо ще один: Львів — місто-феодал Це дуже рідкісне явище для території нашої країни. Львову у се­редні віки належало одинадцять сіл (пізніше — 18). Вони так і називалися — «міські села», їх мешканці працювали на місто, точніше на керівний склад ради  і суду, яким належала вся влада  у Львові. Оті села давно стали складовими частинами міста, його вулицями: Клепарів, Кульпарків, Персенківка, Сихів Замарстинів... До цього останнього ми й поведемо свою мандрівку.

Назва міської дільниці «Замарстинів» зараз майже забута. Це— район між залізничним насипом, Полтвою та вулицями 700-річчя Львова і Богдана Хмельницького. Заселений він був дуже давно — уже в часи Данила Галицького. У першій літописній згадці про Львів згадується про Белзькі поля. Так називалися землі які тягнулися вздовж правобережжя  Полтви. Ця назва побутувала ще у XVII ст. Заселеність району була невелика, а після захоплення міста Казимиром ІІІ у 1349 році він став практично безлюдним.

1387 року львівський міщанин Ян Зомерштейн на площі у 12 ланів (приблизно 300 га) заклав маєток, який згідно з тогочасною традицією дістав назву Зомерштейнгоф (двір Зомерштейна). Місцева вимова перетворила його у Замарстинів. До маєтку вела вулиця, яка спочатку була тільки дорогою і називалася Замарстинівською (неофіційно). Офіційною назва стала з 1871 року. А в XVII—XIX століттях це була вулиця Мурованого мосту. Кам'яний міст через штучний рукав Полтви стояв на розі сучасних вулиць Калініна і Лемківської. У жовтні—грудні 1945 року вулиця називалася Київською. Сучасна назва надана на рік пізніше.

З давніх-давен це був район бідноти. «Відзначався» винятковою невпорядкованістю. А його мешканці — досить суворими характерами. Численні документи свідчать про виступи замарстинівців проти ради Львова.

Як ми вже говорили, Замарстинів вважався власністю Львова. Його мешканці повинні були відробляти один день шарварку на ремонті укріплень міста і ще один день — на користь особи, яка на той час володіла маєтком. 1804 року рада, яка вважала себе чимось рівним Львову загалом, зажадала від замарстинівців виконання кріпосних повинностей. І тоді Замарстинів збунтувався. Дійшло до застосування зброї. Потім був судовий процес. А тим часом Замарстинів продали шляхтичу Братковському і мешканці фільварку стали кріпаками.

Не набагато змінилося їх становище і за часів капіталізму. Відомий дослідник історії Львова Ф. Яворський зазначав, що замарсіинівці були міським пролетаріатом, який жив у селі. Так, Замарстинів залишався селом аж до 1930 року. За часів буржуазної Польщі на цій дільниці мешкало 35 (!) відсотків населенні Львова, головним чином — робітники. Тому Замарстинів вважався надійною опорою КПЗУ. Тут були створені численні партійні явки і конспіративні квартири.

Страшної слави зажив Замарстинів за часів гітлерівської окупації. Його квартали, відокремлені від міста колючим дротом, німці перетворили на єврейське гетто. 136 тисяч людей знищено тут.

Кілька слів про будинки на цій вулиці .

 Будинки №№ 7—9. Ще за часів Данила Галицького на цьому місці стояла вірменська церква св. Хреста, 1671 року вірмени передали монахам-театинцям приміщення при ній. залишивши собі церкву і кладовище. Через сімдесят п'ять років театинці продали свій будинок місіонерам. У часи секуляризаційної реформи (80-і роки XVIII ст.) місіонерів вигнали, а в монастирі послідовно влаштовували — то шпиталь, то політичну тюрму, згодом — казарми, і знову ж — тюрму, але вже військову. Тут же містився гарнізонний суд. Безпосередньо на місці церкви (вона існує й досі) стоять так звані Великі казарми, збудовані 1824 року. Тут навчаються курсанти інституту МВС.

Будинок № 10, У 30-х роках тут містилася легальна бібліотека, КПЗУ — «Життя». Бували в ній Я. Галан, К. Пелехатий, Ю. Великанович, О. Гаврилюк.

Трохи нижче старого монастиря впритул до залізниці розмістився невелика площа, більшу частину якої займає будинок школи. Галасують діти, дзвенять трамваї. І ніщо не нагадує про драматичні події, які розгорнулися на цьому місці 300 років тому.

...Татари налетіли, як завжди, несподівано. І не зі сходу, за звичай, а з півночі, форсувавши замерзлі болота Замарстинова. Гетьман Станіслав Яблоновський, враховуючи нерівність у силах, обрав єдино правильний варіант — почав відступати, втягуючи татарську кінноту у вузькі вулички Краківського передмістя. А тут у бій вступили передміщани — і не тільки чоловіки, а й жінки та діти. На голови татар  летіло каміння, лився окріп. Яблоновський продовжував відступати. І коли бій докотився до сучасної вулиці Б. Хмельницького, з Краківської брами вибігло озброєне львівське ополчення. Татари кинулися навтіч. Але на той час підійшла піднята по тривозі важка кавалерія. І на площі розгорнувся останній бій...

Мало хто з татар вирвався тоді зі Львова. Поразка була настільки відчутною, що татари більше не наважувалися нападати на місто, хоча були походи на Галичину і у XVIII ст.

За залізницею наліво відходить вулиця Клубна. Найцікавішим на ній будинок № 1. З ним пов'язана сама назва вулиці, надана 1946 року. Тут містився клуб (нині — Будинок культури) ЛТТУ. Його й досі називають «клубом трамвайників». Цікава історія цієї будівлі. 1924 року, під час загального страйку у Львові, робітники вирішили збудувати свій клуб. Бо ж не завжди зручно збиратися під відкритим небом. Кошти на будівництво новинні були надходити з надбавки до зарплати. Через три роки прийнято рішення відрахувати на заснування клубу один процент платні кожного робітника. З часом назбиралося 50 тисяч злотих.

Тоді оголосили конкурс на кращий проект будинку. Перемогли архітектори Л. Карасінський і Врубель. Урочисту закладку клубу відсвяткували на початку вересня 1933 року. В ній взяли участь всі робітники Львова. Саме будівництво велося теж робітниками — увечері, вночі, у вихідні. Одночасно ішов додатковий збір коштів. Закінчилося будівництво у листопаді 1934 року. Клуб мав зал засідань, бібліотеку, приміщення для оркестру, хору та гуртків. Фасади будинку обкладені червоною цеглою, що мало глибоке символічне значення. Звідси пішла його назва — «червона фортеця». Червоною вона була і по духу. Будинок одразу став центром пролетарської культури. У травні 1936 року тут відбувся Антифашистський конгрес працівників культури.

Під кінець нашої мандрівки по Замарстинову заглянемо ще -на одну вулицю — Торф'яну. Багато мешканців міста вважають цю назву негарною. А вона ж пов'язана зі старою топографією Львова і відбиває певний момент в його історії. Виникла вулиця у 20-х роках нашого століття і називалася «На Торфи», бо поруч містилося торф'яне болото. Першими будівлями вулиці стали бараки робітників-торф'яників. Давно уже немає болота. На місці - бараків виросли сучасні будинки. А от назву треба зберегти — як пам'ять про ті далекі роки.

 

НАВКОЛО ДРЕВНЬОГО СОБОРУ

Вулиця Академіка Гнатюка виникла наприкінці XVIII століття — коли по обидва боки дороги, що вела до Єзуїтського фільварку (нині територія парку імені Івана Франка), почали виростати будинки. Тоді вона називалася Єзуїтською. Аж до 1871 року, коли вулицю перейменували на Ягеллонську, вшановуючи таким чином середньовічну династію польських королів. На початку 1941 року їй було надано ім'я М. Чернишевського. Сучасна назва — з грудня 1944-го.

Планомірна забудова вулиці розпочалася з другої половини XIX ст. Тому на ній всі будівлі відносно нові — з перелому XIX і нашого століть.

Будинок № 2 — так званий «Чеський банк». Збудований 1913 року в стилі модерн.

Будинок № 4 постав у 1936 році. Стиль конструктивізму.

Будинок № 11. 1866 року тут було засноване «Гімнастичне товариство». Через три роки дістало назву «Сокіл». Його ідея і назва запозичені в чехів. Офіційна мета організації — поширення фізичної культури серед широких верств населення; неофіційна — підготовка кадрів для вулиці Дудаєва, де було розташовано філію військової контрозвідки.

Що цікаво, система, створена для боротьби за незалежну Чехію прижилась у Львові і виступила на стороні влади. Товариство швидко зростало. Його «гнізда» поширилися по всіх польських землях, які входили до складу Австро-Угорської імперії (на 1907 рік було 150 первинних організацій «Сокола»). Із 1885 року товариство мало власний будинок на сучасній вул. Руській. Організація «Сокол», стала основою сучасної спортивної гімнастики. А предмет чоловічого гардеробу — майка — теж є винаходом цього товариства і довший час називалася у нас «соколкою».

Польський «Сокіл» відрізнявся від чеського своїм спрямуванням до шовінізму і русофобства. Це була організація не стільки спортивна, скільки політична. Вона, особливо у Львові, служила ударною силою польського націоналізму. З початком першої світової війни члени «Сокола» стали на бік австро-угорської монархії, добровільно вступаючи у армію.

По цій війні будинок було передано єврейському народному театру. Потім тут заснувався — Львівський ТЮГ. Він створений на базі Харківського театру юного глядача, а у Львів переведений у грудні 1944 року.

Будинок № 20 привертає увагу незвичайною архітектурою — варіант модерну із застосуванням давньоєгипетських мотивів. Він збудований 1911 року. Належав родині Грюнерів. Будинок давав чималий прибуток — на верхніх поверхах були фешенебельні квартири, а на першому — містився кінотеатр «Вондерланд», до речі, один з перших у Львові. У 20-х роках тут постав автомобільний салон.

Вулиця Академіка Гнатюка (колишня Горького) переходить у площу Перемоги. Власне майданом це місце стало 1885 року. Тоді площа мала ім'я Ф. Смольки — польського політичного діяча. З липня 1944-го перейменована на площу 17 Вересня. Сучасна назва — з 1946 року. Довгий час цей майдан мав чисто сільський вигляд — довкруг невеликі будиночки, а посередині — криниця. Сучасна забудова — з останньої чверті XIX століття. Саме тут деякий час був розташований військовий штаб воєводства.

Від площі Перемоги починається вулиця Міцкевича. Виникла вона ще в кінці XVII століття, називалася Святоюрською, а потім — Цісарською дорогою. Сучасна назва — з 1871 року. Вулиця дуже зелена. На початку минулого століття це взагалі була лісова дорога. Зараз — важлива транспортна артерія. На вулиці Міцкевича побудований перший у Львові підземний перехід.

Будинок № 6 споруджений 1898 року в стилі пізнього барок­ко архітекторами Г. Гельмером та Ф. Фельнером. Довгий час тут містилося Національне, або Шляхетське казино (для цього будинок і призначався). Його клієнтами були поміщики, великі підприємці. У казино йшла велика гра. Мешканці сусідніх будинків часто скаржилися на шум — казино працювало усю ніч. Із 1944 року тут — Будинок працівників науки та мистецтва (тепер просто — Будинок вчених).

Будинок № 7. У 1927—1928 роках тут містилася редакція антифашистського журналу «Вікна», тісно пов'язаного із КПЗУ. У цьому виданні співпрацювали Я. Галан, С. Тудор, О. Гаврилюк, П. Козланюк. Із 1938 по 1967 рік в будинку мешкала видатна художниця Олена Кульчицька. В її квартирі нині — меморіальний музей.

Будинок № 11 збудований наприкінці XIX століття відомим польським художником Яном Стикою. Тоді це була заміська вілла. У 1913—1935 роках тут мешкав видатний український художник О. Новаківський. Із 1923-го в будинку розташувалася майстерня «Товариства прихильників українського мистецтва». Нині в квартирі О. Новаківського — меморіальний музей.

Будинок № 16 — колишній палац графів Голуховських — збудований 1865 року в стилі неоренесансу. Із 1939 року тут функціонує дитячий садок, один з перших у Львові.

...І ось ми виходимо на площу Богдана Хмельницького. Район цей почали заселяти ще наприкінці XIII століття. Але аж до Другої половини XVIII ст. площа була звичайнісіньким полем, і, напевно, досить великим, бо тут нерідко збиралися великі юрми народу. Так, у 1497 році польський король Ян Ольбрахт збирав тут військо для походу на Молдавію, Під час рокошу (повстання шляхти проти короля) 1537  року, або так званої «кокошої війни» (себто «курячої», бо рокошани пожерли всіх курей в околицях Львова), на цьому полі стояли загони бунтівників. Знову ж, 1648 року тут розташувався табір татар — тодішніх союзників Богдана Хмельницького, а через сім років — ставка самого гетьмана. 1848 року на площі відбувалися оглядини львівської Національної гвардії. У середні віки тут же виконували смертні вироки над «прос­тим» людом. Площа як така виникла у XVIII столітті, очевидно, після побудови собору святого Юра. Вона й називалася — «Під св. Юром». Сучасна назва з 1950 року.

З другої половини XVII століття тут проходили ярмарки (перша згадка — 1697 рік). Вони починалися за два тижні перед святом св. Георгія (23 квітня старого стилю) і тривали ще два тижні після нього. У XVIII столітті ярмарки відбувалися двічі на рік: на св. Юра і на Покров. Найбільший їх розквіт припадає на 1840— 1850 роки. Із Жовкви  везли глиняні горшки. Львівська Ставропігія гендлювала іконами. Цілий ряд займали бондарські вироби. На вулиці Товстій (очевидно, десь в районі сучасної вулиці Кірова) продавали сало і ковбаси. На вулиці Теплій (місце не вияснено) євреї торгували кожухами і шапками, (з 1849 року на ярмарку з'являються купці з Праги, Брно, Відня, які привозили полотно, сукно, готовий одяг. Традиційним товаром були пряники. які називалися «юрашками». Продавали їх тільки тут і тільки під час ярмарку. Пряники ці виготовляли у вигляді гусарів, немовлят, кошиків, сердець... Із розвитком фабричної промисловості почався занепад ярмарків, а наприкінці 60-х років XIX ст. їх взагалі ліквідували. Не площі було розбито великий сквер.

Будинок № 1 — колишній жіночий монастир Сакр-Кер («Святого серця»). Закладений 1844 року. У вересні 1946 року на базі агрономічного та лісогосподарського факультетів політехнічного інституту було створено сільськогосподарський інститут. Він розмістився у будівлях колишнього монастиря. Згодом інститут перевели в село Дубляни, а приміщення передали політехнічному. Більшу частину старих будівель знесли і на їх Місці постали нові, у сучасному оформленні. Але вхід до старого монастиря залишився й досі.

Будинок № 5. Собор святого Юра. Стоїть він на так званій Юрській височині (321 м над рівнем моря). Печорський монастир (бо в горі є печери) існував тут ще за часів Данила Галицького. За іншими даними, князь Лев у 1270 році збудував його для свого дядька — князя Василька. Перша церква, дерев'яна, була спалена королем Казимиром III у 1340 році. Будівництво нової церкви закінчилося 1437 року. Вона мала надзвичайно потужні стіни, так що їх заледве вдалося знести у 1743 році для будівництва нової церкви. На монастир неодноразово нападали татари і молдавани.

У сімнадцятому столітті, під час запровадження на західноукраїнських землях церковної унії, монастир став об'єктом справжніх військових дій. 1668 року уніат Шумлянський дістав від польського короля єпископство. Але тодішній митрополит Свистельницький відмовився впустити його в монастир. Тоді Шумлянський, очоливши загін з 200 солдатів, вночі взяв монастир штурмом. Свистельницький був поранений в голову, взятий в полон, але відкупився золотим ланцюгом.

У сучасному вигляді собор був збудований італійським архітектором Б. Меретіні. Часто гості нашого міста та й самі львів'яни звертають увагу на не канонічне розташування собору. Річ у тому, що приписи християнської церковної архітектури вимагають, щоб вівтар був звернений на схід. Це правило в даному випадку порушено. Причина; надзвичайна міцність стін старої церкви. їх вдалося знести лише частково. А на рештках довелося монтувати нову будівлю. Тому вхід у собор й піднятий високо над землею.

На дзвіниці висить дзвін, відлитий у Львові 1341 року. За даними автора, це найстаріший з існуючих в нашій країні дзвонів. До 1817 року церква була монастирською, ордену василіан. Коли василіани перейшли у монастир св. Онуфрія, церква стала кафедральним собором. Необхідно зазначити, що, крім самого собору, тут е ще цілий комплекс будівель житлового і службового призначення. Церква Юра була великим феодалом. Їй належали землі між сучасними вулицями Міцкевича і Шевченка. Біля самої церкви був так званий Балабанівський двір (від імені його засновника — єпископа Г. Балабана). У XVIII столітті двір знесли і на його місці збудували палац митрополитів — спочатку дерев'яний, а з 1770 року — кам'яний. Із 1817 року тут містилася резиденція уніатських митрополитів, зокрема А. Шептицького.

Про початки церкви Святого Юрія існує легенда, що князь вбив змія, який жив у печері в Святоюрській горі. а на цьому мі­сці побудував церкву. Можливо, це інтерпретоване оповідання про знищення поганського капища в Х-ХІ ст. Щоправда, печера дійсно існувала і була замурована у XVIII ст. Сучасна будова собору походить з 1744 року. ЇЇ автором є Бернард Меретин. Від попередніх будівель собору зберігся лише дзвін, відлитий у 1341 році Яковом Скорою. Це - найстаріший дзвін України.

У плані собор представляє рівнораменний хрест, накритий величним куполом. Храм багато удекорований скульптурами. Особливо вдалою є композиція роботи скульптора Пінзеля "Юрій-Змієборець", встановлена на фронтоні. Всередині собор прикрашений іконостасом роботи Луки Долинського з XVIII століття. В одному з бічних вівтарів знаходиться чудотворна ікона Теребовельської Богородиці з 1723 року.

У день Святого Юрія біля собору відбувалися ярмарки. Па них крім всього продавали і медівники у вигляді людських фігу­рок, так звані „юрашки". Розташована         поруч митрополича палата побудована у стилі, перехідному від рококо до ампіру. Весь простір навколо собору   належав   церкві   і називався юридикою. Ще й те­пер на схилах Святоюрської гори ростуть плодові дерева залишки          колишнього Митрополичого саду. Собор  Святого  Юра є головним   греко-католицьким храмом України. Тут знаходи­ться резиденція греко-католицьких митрополи­тів. У крипті (під­земеллі) собору по­ховані митрополит Андрій  Шептицький, кардинал Йо­сип Сліпий, Миро­слав Іван кардинал Любачівський. Всього    у    ній налічується дев’ять поховань. Під час впорядкування і до­слідження крипти було зроблено сенсаційну знахідку – повторно віднайдено останки князя Ярослава Осмомисла. Вони були від­криті в 1938 році археологом Ярославом Пастернаком у Галичі.

Передчуваючи грози II Світової війни, Ярослав Пастернак заховав найціннішу знахідку свого життя у крипті собору. Не виключено, що за порадою митрополита Андрія Шептицького. Записка, яка знаходилася поруч з останками у пляшечці гласила: „отсим заявляю під словом честі науковця, що приложені до цього письма кості - комплектний скелет старшого мужчини - є ті самі, які я найшов у пам'ятнім саркофагу серед фундаментів княжої Галицької катедри в Крилосі. Це є тлінні останки основника згаданої катедри, галицького князя Ярослава Осмомисла".

На основі антропологічного аналізу останків був відтворений скульптурний портрет Ярослава Осмомисла.

У 1921—1930 роках в одному з будинків навколишньої забудови собору Юра містилася приватна українська жіноча семикласна школа імені Б. Грінченка. В її приміщенні ЗО жовтня 1921 року відбулася 1 конференція Комуністичної партії Східної Галичини. Учасників конференції заарештували і віддали під суд. Цей процес дістав назву «Святоюрського». 1946 року тут відбувся Львівський церковний собор, який скасував, унію і проголосив возз'єднання з православ'ям. Праворуч від площі відходить вулиця Кірова, виникла вона, непевно, в середині XIX століття і називалася Цвинтарною, бо вела до Городецького кладовища (на місці сучасного Привокзального ринку). 1885 року її перейменували у вулицю Шептицьких. Сучасна назва надана  у грудні 1940-го і відновлена рівно через чотири роки.

Будинок № 17. Його фасад прикрашений цікавим рельєфом: два амури, один з яких сидить верхи на леві, а Другий — на морському коні.

Будинок № 32 — кондитерська фабрика імені Кірова. Заснована 1882 року фірмою «Брандштедтер і К°». Фабрика називалася тоді «Бранка» і була одним з найбільших підприємств Львова — 1936 року тут працювало 350 людей. Фабрика перебувала під особливим наглядом поліції — її робітники були знані своєю пролетарською бойовитістю. Зокрема, 1934 року вони оголосили страйк і захопили приміщення фабрики. Поліція змушена була вдатися до справжнього штурму — із страйкарями жорстоко розправилися.

 

НАПИС НА ВЕЛИКОМУ ДЗВОНІ ЮРСЬКОГО СОБОРУ У ЛЬВОВІ

1341 р.

В льто 6849 сольян бы колок сии светому Юрью при князи Дмитриі игуменом Євьфимьем, а писал Скора Яков

 

ВУЛИЦЯ КОПЕРНИКА

У XVI столітті тут проходила дорога, яка вела до Сокільників. З часом по обидва боки шляху виросли будинки. Верхня частина дороги стала називатися  Сокільницькою вулицею, а нижня — приблизно до теперішньої вулиці Миру — Широкою. (У той час люди мали дещо відмінні від сучасних уявлення про поняття «широке» і «вузьке»).

Вулиця Широка входила до складу Галицького передмістя і була населена бідним людом, який займався ремеслом. Так, наприклад, сучасна вулиця Руднєва в ті часи називалася Ковальською, бо там мешкало кілька ковалів. У 1871 році вулиця дістала сучасну назву — на честь геніального польського астронома. Довгий час це була типова передміська вулиця. Віддаленість від міського шуму, густа зелень — все це сприяло тому, що тут охоче оселялася знать. Наприкінці XIX століття вулиця колишнього передмістя стала центральною. На ній з'явилися багатоповерхові будинки, банківські установи, дорогі магазини, пройшла лінія електричного трамвая. В XX столітті в більшій частині будинків розміщувалися невеликі промислові підприємства і майстерні.

На високій горі, що панує над вулицею, — львівська цитадель. Гора була заселена ще в глибоку давнину, про що свідчать знахідки кам'яних знарядь. У XV столітті вона звалася Калічою, бо тут був притулок для калік. У XVII столітті — горою Шембека. В 1672 році, під час облоги міста турками, тут розташувалася їхня артилерія, яка обстрілювала місто. Турки спорудили польові укріплення. Ось чому гора довгий час носила назву «Турецькі шанці». На початку XIX століття гора перейшла у володіння Вроновських і звалася «горою Вроновських. У 1852—56 роках тут спорудили цитадель (звідки й сучасна назва). Звідси можна було тримати під прицілом гармат центр Львова. Уроки революції 1848 року ще були живі в пам'яті панівних класів!

Цитадель складалася з двох великих круглих фортів, або бастіонів, як їх називали офіційно, двох малих і центрального укріплення. Форти були розташовані по кутах чотирикутника, центральне укріплення — між ними. Все це було підсилене системою ровів з перекинутими через них дерев'яними мостами. Будівництво обійшлося у 150 тисяч флоринів — величезну на той час суму. Двічі робилися спроби викопати криниці, одна з яких мала глибину 47 метрів, друга — 33. Обидві криниці таки мали воду, але згодом висохли. У період панування буржуазної Польщі тут розміщувалися військові частини.

Під час гітлерівської окупації міста на Цитаделі був концтабір радянських військовополонених. Для підсилення охорони гітлерівці спорудили систему невеликих бетонних дотів, розташованих по колу на схилах гори. Через концтабір «Цитадель» пройшло 280 тисяч чоловік, з них 140 тисяч вмерло від голоду і хвороб. В 1941 році 300 в'язнів втекло з табору. Втеча не мала успіху. По-перше, втікачі не знали міста. По-друге, зовнішній вигляд та незнання місцевої говірки — все це їх видавало з головою. Майже всі вони були схоплені через кілька годин. Лише кільком вдалося (при підтримці місцевого населення) вийти з міста і добратися до партизанів. Тепер тут — склади, “Електронбанк”, комерційні структури. Уже давно висловлювалася думка про необхідність спорудження пам'ятника жертвам гітлерівського концтабору.

Будинок № 1. Ця аптека була відкрита у 1828 році і назизалася тоді «Під золотою зіркою». Тут була винайдена гасова лампа, яка майже ціле сторіччя обслуговувала людство. А винайшли її у 1853 році львів'яни Лукасевич і Зех.

Молода дружина Зеха і її сестра стали жертвами вибуху лампи. Вони поховані на Личаківському кладовищі, і рельєф на пам'ятнику виразно розповідає про цю трагедію. Після цього Зех виїхав зі Львова, і його сліди загубилися. А Лукасевич перебрався у Тарнів (нині ПР), там працював і помер. У Тарнові діє музей гасової лампи — там є близько 4 тисяч найрізноманітніших варіантів цього освітлювального приладу. Давній будинок, в якому була тогочасна аптека, не зберігся. На його місці у 1892 році була збудовано новий, який стоїть і зараз. Разом із земельною ділянкою він належав родині Миколашів. І був тут так званий Пасаж Миколашів — критий перехід з Коперника до сучасної вулиці Тімірязєва з бічним виходом на площу Міцкевича. Пасаж — комплекс магазинів. Були тут і кав'ярні, і кінотеатри — ще з 1913 року. Пасаж служив місцем прогулянок нижчих верств населення Львова. У перший же день війни в пасаж потрапила бомба. Пошкодження були настільки великі, що відновлювати його вже не було змоги. Зрештою, руїни можна бачити і зараз.

Будинок № 3 збудований в 1915 році для італійського страхового банку. Прикрашений рельєфами в стилі модного тоді модернізму. Нині — фінансовий технікум.

Будинок №24 збудований в 1913 році за проектом архітекторів О. Сосновського та А. Захаровича для Земського кредитного товариства. Банк тут і зараз. В 30-х роках будинок належав фірмі «Фото-кінопроекція», яка мала найбільшу фотолабораторію в усій Польщі,

Будинок № 7. Кінотеатр імені Коперника, який міститься тут, один з найстаріших у Львові.

Будинок № 15 Так званий Червоний палац. Збудований у 1880 році в стилі французького Відродження архітекторами А. ді Оверні та Ю. Цибульським для графа Р. Потоцького. За Радянської влади тут розміщувалися різні установи — Палац піонерів, науково-дослідні інститути. З 70-х років — Палац урочистих подій. В подвір¢ї цього палацу стояв пам¢тник американському авіаторові, який загинув під час авіашоу авіаескадрільї ім. Костюшко після закінчення бойових дій між Радянською Армією та Польськими Збройними Силами. Після аварії літака пілот не дотягнув до плацу Цитаделі і впав на дах палацу. Пожежа спалила верхній поверх разом з колекцією старовинних гобеленів. Нині тут резиденція Президента України. Поруч центр мистецтв.

Будинок № 27. Монастир святого Лазаря, збудований у 1618 — 1640 роках А. Прихильним і Я. Боні. При монастирі був притулок для калік, будинок якого зберігся донині. Тут у свого дядька мешкав видатний український поет та громадський діяч Маркіян Шашкевич.

У схилі горба, на якому стоїть монастир, вирізана глибока півкругла ніша, стіни якої викладені цеглою. Посередині ніші стоїть валика кам'яна ванна. Колись, ще в XVII столітті, це була криниця. Вода в неї подавалася з Кульпарківського водоводу. Він же, в свою чергу, живився з джерел на Кульпаркові, або з так званої Дубсівки (нині територія заводу «Львівприлад»). Більш точне розташування джерел невідоме й досі, оскільки воно зберігалося у суворій таємниці. Вода подавалася дерев'яними трубами, які й досі лежать на порівняно невеликій глибині. Криниця функціонувала до середини 50-х років XX століття — ще років 35 тому. Потім трубу перерізали, а у ванні криниці влаштували квітник.

По боках ніші застигли два леви із щитами, на яких зображені знаки львівських патриціанських родин Шольців та Кампіанів. Ці леви були консолями балкона львівської ратуші, яка завалилася у 1826 році. Всього таких левів було 8. Крім цих двох, ще два зараз є біля штучного гроту на Високому Замку, один —у картинній галереї. Місцезнаходження інших трьох — невідоме.

Будинок № З6. В 1729 році на цьому місці було збудовано монастир домініканок. У 1783 році він був закритий, а в будинку розмістилася уніатська семінарія. Наприкінці XIX століття будинок знесли і на його місці поставили нинішній. Як і раніше, в ньому розміщувалася духовна семінарія, 3 1928 року тут постала ще й Богословська академія, і таким чином в будинку було два клерикальних гнізда. Між установами, дарма, що були одної віри, йшла жорстока боротьба, яка нерідко виливалася у бійки.

Цікаво те, що не кожен випускник семінарії міг стати священиком. Щоб висвятитися, треба було мати не менше ЗО моргів (15 гектарів) власної землі. Мета — не допустити матеріальної рівності нижчого духовенства з віруючими.

Після війни, коли семінарія була закрита, в будинку розмістився студентський гуртожиток університету. Нині — географічний факультет.

Поруч стоїть дзвіниця церкви св. Духа, яка входила до складу споруд семінарії. Збудована вона у 1729 році. В 1939 році церква була зруйнована німецькою бомбою, так що збереглася тільки дзвіниця. Студенти університету на початку 50-х років розібрали руїни і влаштували спортивні майданчики. Нині на цьому місці — новий корпус АТС.

Будинок № 40. Палац князів Сапєг. Збудований у стилі французького барокко. Сучасний вигляд — з кінця XIX століття. Довгий час тут містилася середня школа № 9. Зараз школа дістала новий будинок. А в колишньому палаці після ґрунтовної реставрації розмістилося обласне Товариство охорони пам'яток історії, культури та архітектури.

Будинок № 42. Палац Бєльських. Збудований у 1923 році. Перед війною тут містилася Львівська організація Спілки письменників України. Зараз — Будинок вчителя. При ньому працює педагогічний музей.

Будинок № 56 — овочевий магазин. Але з першого погляду видно, що будувався він з іншою метою. Справді, з 20-х років -тут містилася фірма «Автомотор», а після війни — ремонтно-механічний завод.

 

УРИВОК ІЗ “КНИГИ ПОДОРОЖУВАНЬ” ТУРЕЦЬКОГО МАНДРІВНИКА ЕВЛІЇ ЧЕЛЕБІ ПРО МІСТО ЛЬВІВ

70-ті роки 17ст.

 

Про форму фортеці Львів. Ця фортеця, що утворює величезну округлість в долині, вкритій луками і встеленій тюльпанами, й лежить далеко від підніжжя Львівських гір, нагадує столицю Аравії. Фортеця побудована поряд з містом і є міцним , надійним і сильним укріпленням. Вона невелика, в ній є лише п’ятсот будинків, башти всі вкриті тесом, церкви з дзвіницями. Арсенал і гармати ізолоьовані одні від одних і дуже великі, бо це місто має дуже багато ворогів. Навіть король Ракоці, зазіхнувши на це місто й прагнучи завоювати його і зробити своїм престолом, згубив у цій битві все своє військо і ледве врятувався сам. Є сорок п’ять укріплених веж, але скільки кроків вони мають в окружності, ці внутрішні фортеці, я не знаю.

Місто. Це величезне місто розташоване в просторій низовині, навколо огороджене рядом ровів і в окружності становить рівно тридцять сім тисяч кроків. За розмірами воно рівне фортеці Антак’є в країні арабів. Є всього двадцять шість воріт. Всього в стінах сімдесят кутів, і в кожному з них є укріплення з амбразурою. Оскільки через незвичну метушню, що панувала у війську , я не зміг як слід оглянути це місто, я розпитав про нього в одного корсара. Всього в ньому вісімдесят чотири тисячі дерев’яних і вкритих тесом упоряджених палаців. Та є й маленькі будиночки злидарів без виноградників і садів. Всього на базарі сім тисяч крамниць, і в кожній з них кілька сонцеподібних дівчат, винісши на базар свій товар-свою красу, займаються торгівлею.... Є близько ста малих церков і сорок прегарних, чудових заїзжихї дворів, шість пічних лазень. У благотворному кліматі тутешніх місць все росте краще ніж в інших місцях. Краса жінок вражаюча.....

 

ВУЛИЦЯ СТЕПАНА БАНДЕРИ (МИРУ)

Землі теперішньої вулиці Миру в XVIII столітті належали Чарторийським, а на початку XIX ст. їх маєтність розділили на кілька частин. Одна з них дісталася князям Сапєгам. Вулиця (правда, без назви) зазначена на плані міста уже в 1750 році. Десь у 1840-му вона почала йменуватися «Новим світом». Ця назва поширилася на весь район, аж до вулиці На Байках (нинішньої Київської).

На той час це була польова дорога, що проходила серед численних ставків і мочарів. Сучасна забудова почалася тільки в останній чверті XIX століття. 1886 року вулиця була названа ім'ям Л. Сапєги, польського державного і громадського діяча, який чимало зробив для розвитку Галичини. У липні 1940 року вулицю назвали Комсомольською. Після визволення міста мала певний час стару назву. Із 1944 по 1961 рік знали її як вулицю Сталіна. Трамвайна колія на вулиці — з 1894-го.

Будинок № 1 збудований 1890 року за проектом К. Яновського. Тут містилася казарма жандармерії. За часів буржуазної Польщі в будинку було воєводське управління поліції, зрештою — міське теж. 2-й відділ контррозвідки («двуйка») займався боротьбою з комуністами.

Бічним фасадом будинок виходить на вулицю К. Брюлова. Раніше називалася Лопницького. Офіційно тут розміщувався VI комісаріат поліції, а неофіційно — політична в'язниця. «Потрапити на Лопницького» — цей вислів багато що значив.

У будинку № 3 на вулиці Миру колись містився Нафтовий банк, заснований 1913 року. В 1933 році його капітал становив півтора мільйона злотих — величезні гроші на той час.

Будинок № 8 — колишній костьол та монастир Марії Мигдалини. Наприкінці XVI століття земельна ділянка входила до згадуваної Сикстівки. 1600 року тодішня власниця А, Петроконська подарувала землю разом з двором та садом із забудовами монахам-домініканцям. У той час ділянка називалася «100 ланів». Тут повинна була розміститися семінарія. Всупереч рішенню магістрату, монахи почали будувати дерев'яний костьол. Міські власті запротестували — укріплене місце на горі, потрапивши в руки ворога, могло становити небезпеку для Львова. До того ж землі церкви не обкладалися податком. Одне слово, таке будівництво — прямий збиток. Дійшло до того, що в 1612 році натовп міщан розігнав будівельників. Та все ж костьол добудували — в 1615—1630 рр. І не в дереві, а в камені. Будинок семінарії був поруч і згідно з традицією — дерев'яний.

У першій половині XVIII століття семінарія і частина костьолу згоріли. Почалася добудова. Костьол (те, що залишилося) став вівтарною частиною. Постав новий фасад з двома вежами. До речі, це єдина культова споруда у Львові, під час будівництва якої враховували закони акустики. Неофіційно костьол називався «домінікани за мурами». Під час секуляризаційної реформи Йосифа II у 1786 році костьол зробили парафіяльним, а в монастирі була в'язниця для жінок легкої поведінки (закрита у 1922-му). 1870 року вежі костьолу увінчалися сучасними шоломами. Через десять років понизили рівень грунту і побудували сходи з терасою. Нині в костьолі — органний зал Львівської консерваторії, а в монастирі — корпус № 16 політехнічного інституту.

Будинок № 11 збудовано у псевдоготичному стилі 1883 року для школи. У 1914—1915 роках тут містився госпіталь російського Червоного Хреста.

Будинок № 12. Головний корпус Львівського політехнічного інституту. Збудований у 1873—1877 роках за проектом Ю. Захаровича. В інтер'єрі — розписи за ескізами великого польського художника Яна Матейка, виконані його учнями. Політехнічний інститут виріс з трикласного технічного училища, заснованого у 1817-му. Згодом воно було перейменоване у Реально-Торгову Академію, а 1846 року — у Технічну Академію, Назва «політехнічний» — з 1921-го. Від самого заснування викладання велося німецькою мовою. Це практично виключало доступ до навчання представникам «нижчих» класів. У 1871/72 навчальному році ввели польську мову. і тільки після Возз'єднання викладання стало вестися рідною мовою. Навчання в інституті коштувало дуже дорого. Окрім того, для українців за часів буржуазної Польщі було встановлено «нумерує кл'яузус» — процентну норму відбору в інститут. Вона становила всього п'ять відсотків. В усі часи Львівський політехнічний інститут був кузнею висококваліфікованих кадрів.  В подвір¢ї інституту стоїть місток-доказ міцності бетонних конструкцій. Саме він був основою для рішення забудови Полтви у бетонну трубу, та будівництва оперного театру у Львові. Досить назвати тільки ім'я С. Банаха — математика зі світовою славою. Нині в інституті навчається близько 42О тисяч чоловік. Для порівняння — у 1893 році в політехнічному було 207 студентів. Інститут справедливо вважається одним з найкращих у СРСР. 1967 року він був нагороджений орденом Леніна.

Будинок № 14 — середня школа № 1. До Радянської влади — єдина у Львові державна гімназія з українською мовою навчання. Вона заснована 1787 року при університеті. Спочатку мова викладання була німецькою, з 1848-го — українською. У даному будинку гімназія містилася з 1906 року. На ті часи це було більше, ніж звичайний середній навчальний заклад. В умовах жорстокої національної дискримінації гімназія становила єдине джерело підготовки кадрів з числа українців. У свій час тут працювали А. Вахнянин, І. Верхратський, Ф. Колесса, М. Возняк, С. Людкевич, Д. Лукіянович. І випускники були такі, що зробили б честь будь-якій школі. Варто назвати імена С. Тудора, В. Бобинського, Ю. Великановича.

Будинок № 24 привертає увагу своїм дещо незвичним виглядом. Збудований він наприкінці XIX ст. в 1913 році за проектом архітектора Ф. Каслера. Був знаний у Львові як «будинок Фінкпера» — за ім'ям його власника.

Будинок № 28. 5-й навчальний корпус політехнічного інституту. Мало хто знає, що метал, вжитий в його оформленні, — титан, той, що іде на виготовлення броні космічних кораблів. Диво дивне, але проект розробили самі студенти.

Будинок № 32 — колишній монастир св. Терези. Збудований у 1855 році. Протягом тривалого часу тут містився експериментальний завод ЛПІ. Нині — кафедра автомобілів.

Будинок № 91. Ділянка ця освоювалася дуже довго. Спочатку вона була у приватному володінні, а з 1881 року перейшла до міста. Спроба продати її з аукціону не вдалася — ніхто не хотів купувати суцільне болото. Тоді й вирішили будувати школу. Проект був готовий у 1891 році. Зараз тут — середня школа № 55.

 

НАЙДОВША У ЛЬВОВІ

Справді, вулиця Городоцька — найдовша у Львові. Вона простягається на 7, 5 кілометра. У давнину вулиця складалася з трьох окремих частин. Єдиним цілим вона стала у 1964 році. Найстаріша частина — від площі Торгової до вулиці Шевченка. Під назвою «св. Анни» згадується уже в 1570-му, але виникла значно раніше. До кінця XVIII ст. вона починалася від Краківської брами (тобто від перехрестя сучасних вулиць Краківської і Лесі Українки). Після знесення міських укріплень вже йшла від Полтви (так, як і зараз). Назва вулиці походила від костьолу св. Анни, який, докорінно перебудований, стоїть на розвилці вулиць Першого травня і Шев­ченка. Його історія переносить нас у далеке середньовіччя.

...1491 року у Львові спалахнуло повстання кравецьких підмайстрів. Вони протестували проти нестерпно важких умов праці.

Характер вулиці не змінився й тоді, коли на руїнах Австро-Угорської імперії виникла буржуазна Польща. Казимирівська полишалася своєрідною демаркаційною лінією між багатими кварталами центру і злиденними помешканнями бідноти. Вулиці Шпитальну, Котлярську, Сонячну заселяв робітничий клас, який дедалі частіше і грізніше нагадував про своє існування. Місцева влада це враховувала — в «Бригідках» була політична в'язниця, у сусідньому кварталі розмістилися комісаріат і казарми поліції. 16 квітня 1936 року по Казимирівській йшла жалібна процесія — ховали безробітного Владислава Козака, убитого поліцаєм

Сутички з поліцією, що розпочалися на Бернардинській площі, не затухали упродовж всього руху похоронної процесії. Біля «Бригідок» — на даху в'язниці стояли кулемети — знову пролилася кров робітників. На поліцейський терор міська біднота відповіла барикадами. їх було аж 19, переважно на Казимирівській і Городецькій.

У грудні 1944-го Казимирівську перейменували на вулицю Чапасва. Через двадцять літ вона злилася з Городецькою і стала Першого травня.

Городецькою називалася та частина, що йшла від розвилки до сучасної вулиці Чекаліна. Назва ця виникла порівняно пізно — наприкінці XVIII ст. А в XV ст., скажімо, вона називалася Широкою, дещо пізніше — Краківською дорогою і аж потім — Городецькою (правильніше — Городоцькою). Це був перший му­рований тракт у Львові. Уже з самих назв видно, що вулиця служила важливою торговою артерією. Ще більшого значення вона набула після відкриття у 1861 році   залізниці Львів—Перемишль. 1879 року Городецькою пустили кінний трамвай, а через тридцять літ — електричний. Ще в останній чверті минулого століття Городецька, надто — з правого боку, була дуже мало забудована. На місці кварталів між Одеською і Головацького було так зване «Городецьке джерело», яке переростало у водоймище.

У Той час залізниця підходила дуже близько до траси вулиці. Залізничні перони були на тому місці, де зараз приміський вокзал (старе місце вокзалу-корпус Маргаринної фабрики). Тут розташувався вокзал чернівецької лінії, а як постав головний вокзал — з нього зробили товарний.

На початку нинішнього століття на невеликій площі, що впритул підступає до Городецької, розпочалося будівництво. На місці колишніх соляних складів розпочали будівництво костьолу св. Єлизавети — на честь дружини імператора Франца Йосифа І, убитої анархістом. Місце було обрано не випадково — хотіли закритий собор св. Юра, підірвати позиції, так би мовити, конкурента. Завершили будівництво 1912 року. Псевдоготичний стиль костьолу і зараз справляє неабияке враження, особливо на приїжджих.

1921 року Городецькою пройшли колони залізничників. У страйку взяли участь робітники паровозоремонтного заводу. Висувалися не тільки економічні, а й політичні вимоги. Виступ був жорстоко придушений.

Третя частина вулиці — від сучасної вул. Чекаліна і до меж» міста — називалася Богданівкою. Назва походила від однойменного фільварку, закладеного родиною львівських вірмен ще у XVI ст. В 1933-му вулиця була включена до Городецької. Цей район здавна вважався робітничим. Тут був ряд значних підприємств міста. Якщо пройти далі, до Окружної, то по праву сторону побачимо квартали селища Жовтневого, яке ще називають Левандівкою. До складу сучасного Жовтневого входить і село Білогорща (згадується вже з 1356 року). У Білогорщі росте особливий вид берези — так званий «північний». Цей район останній у Європі південний кордон її поширення. Щодо назви Левандівка, то вона походить від якоїсь пані Левандовської, яка 1742 року заснувала тут фільварок. За роки Радянської влади зовнішній вигляд вулиці докорінно змінився. Реконструйовано і значно розширено старі підприємства, на місці жалюгідних халуп виросли квартали багатоповерхових будинків, школи.

Коротко про найцікавіші споруди вулиці.

Будинок № 2 зведено 1913 року, т. зв. «Товарний будинок».

Будинок № 17. Ще у XIV ст. на цьому місці стояв костьол св Станіслава, при ньому був шпиталь. Наприкінці XVIII ст. костьол знесли, а шпиталь ліквідували. Ділянку зайняли під приватну житлову забудову. Але розташована вона була так, що перекривала трасу вулиці. Зрештою, так воно є й досі. Ще у 1872 році розроблено проект з'єднання вулиць Казимирівської та Фурманської, але він не пройшов — приватна власність! А 1913 року забудували оцей будинок. На першому, другому поверхах розміщувалися магазини і кафе, на третьому, четвертому —-квартири. Нині будинок належить ВО «Маяк».

Будинок № 20. Ця похмура споруда зведена у 1614 році. Тоді це був жіночий монастир св. Бригітти. 1784 або 1785 року, його перетворили на в'язницю, яка дістала назву «Бригідки», За часів буржуазної Польщі  використовувалася для політв'язнів. Через «Бригідки» пройшли всі видатні діячі КПЗУ та КСМЗУ. Комуністи продовжували боротьбу і у в'язниці — оголошували голодовки протесту, відзначали пролетарські свята. В 1925 році тут був розстріляний Нафталі Ботвін.

Будинок № 27. У середині минулого століття на цьому місці був будинок лихваря Шаффля. У тогочасному Львові побутував враз «сидіти у Шаффя», тобто у борговій в'язниці. 1867 року в будинку розмістили аптеку. Тут вона і досі.

Будинок № 33. До 1784 року на цьому місці стояла православна церква Благовіщення — одна з найбільших у Львові. Вперше вона згадується 1453 року. При церкві було братство і лікарня. А навпроти, на теперішній вулиці Фурманова, — міське кладовище.

Будинок № 36. У XVIII ст. ділянка, яку займає будинок, належала монахам-августинцям, а пізніше — костьолу св. Анни. 1908 року збудований той будинок, що стоїть зараз —тоді Католицький дім. На нижньому поверсі деякий час розміщувався магазин, де продавали вино, вироблене ксьондзами з власного винограду. Верхній поверх використовувався, як театр (т. зв. Малий). Але театр — річ нерентабельна. І тому уже в 1913 році відкрили кінотеатр «Перла». За Радянської влади тут був спочатку.

 Будинок № 38. Це — праве крило будинку № 36. Його займає 56-а школа. При ній є спортмайданчик, на який виходить фасад довжелезного будинку із закладеним входом. Вулиця Городоцька не має пам'яток старовинної житлової архітектури. Але є на ній давні промислові споруди. Однією з них і є цей будинок. На його місці наприкінці XIX ст. були конюшні і манеж. Пізніше, коли проклали лінію електричного трамвая, звели трамвайне депо — оцей самий будинок.

Будинок № 64. Уже в 80-х роках минулого століття тут була фабрика сільськогосподарських машин Шуттлворта (пізніше — Клейтона-Шуттлворта і Гофера-Клейтона). За Радянської влади завод перепрофілювали — спочатку на авторемонтний, згодом — на завод автотракторних запчастин (вхід з вул. Одеської).

Будинок № 83. — Державний цирк. Збудований 1963 року за проектом А. Бахматова і М. Каневського. Єдиний на все Правобережжя.

Будинок № 109 — аптека, якій майже сто літ.

Будинок № 145. У 1927—1939 роках тут був тартак «Крем'янецький ліцей». На ньому працювало всього 43 робітники, але тартак входив у число 86 львівських підприємств, що перебували під особливим наглядом поліції.

Будинки №№ 165, 167, 171, 173 збудовані залізницею для своїх працівників у 1912 році.

Будинок № 168 — хлібозавод № 1. Зведений 1908 року (називався тоді «Меркурій»).

 

МІСЦЕ ЗОСЕРЕДЖЕННЯ ВІЙСЬКОВОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ.ПРОСПЕКТ ШЕВЧЕНКА

Проспект Шевченка (колишня Академічна)Народження нинішнього проспекту Т. Г. Шевченка можна датувати XVI століттям. Якщо конкретніше — перша письмова згадка про вулицю з'явилася в 1569 році. Називалася тоді вона Гарбарською. У той час це був терен Галицького передмістя Львова. На цій вулиці мешкали ремісники, які займалися обробкою шкіри. Звідси й назва (гарбар — шкіряник).

На початку минулого століття її вже стали називати вулицею св. Яна. Як же вона виглядала? По обидва боки болотистого русла Полтви розкидані будинки. Там, де зараз портрет Т. Г. Шевченка, був невеликий ставок. У нього впадали потічки Сорока і Пасіка (зараз, звичайно, під землею). Через Полтву міщани перекинули кам'яний місток, який одним кінцем виходив на сучасну вулицю Драгоманова. На містку стояла статуя св. Яна Непомука (якій вулиця завдячувала своєю назвою).

1871 року вулицю перейменували на Академічну. Жартують, що ця назва пов'язана з тим, ніби по вулиці любили прогулюватися львівські студенти (академіки, по-старому). Може й так, вони й зараз люблять там дефілювати. Але, як на наш погляд, витоки назви в іншому — вулиця виводила до будинку університету на сучасній вулиці Грушевського. А університет у той час йменували Академією.

Місто росло. Колишні передмістя ставали центром.  I Академічна поступово стала центральною віссю Львова, утворивши одне ціле  з сучасними площею Міцкевича та проспектом Свободи. Змінила вулиця й зовнішній вигляд. 1890 року засклепили Полтву, посадили чудову алею з 72 італійських тополь. Як гриби після дощу, росли багатоповерхові кам'яниці, на перших поверхах котрих розмістилися фешенебельні кафе, ресторани, магазини. Вже згадуваний ставок змілів, його засипали землею і поставили на цьому місці пам'ятник видатному польському комедіографові О. Федрові. Першого року нинішнього століття на тополиній алеї постав пам'ятник польському поету К. Уейському. Нині вони знаходяться в Польщі. За згодою радянської влади були вивезені до їхнього краю. В Польщі поважають свою історію.

 Саме тут було розташовано найбільше військових частин міста. Наявність близького знаходження центру міста, військової цитаделі, стратегічне розташування з метою контролю привели до цього.

Різко контрастували з розкішними забудовами вулиці Академічної натовпи жебраків. Як свідчать львівські газети того часу, вони хмарами блукали центром міста, випрошуючи сяку-таку милостиню. Економічна криза початку XX століття боляче вдарила по всій економіці тодішньої Австро-Угорщини, а надто — по селянських господарствах Галичини.

Пізніше, уже за часів буржуазної Польщі, Академічна не раз ставала місцем виступів львівського пролетаріату. Саме тут 14 квітня 1936 року була розстріляна демонстрація безробітних, під час якої був убитий В. Козак. Його похорон 16 квітня вилився у могутній виступ робітничого класу за соціальну справедливість. Тому на початку вулиці стоїть оригінальний пам’ятник робітникам Львова.

У липні 1944 року тут вів бої легендарний танк «Гвардія».

Через одинадцять років Академічну перейменували на проспект Т. Г. Шевченка. Хоча й досі деякі старожили Львова називають цю вулицю по-старому: Академічна. На цій вулиці пройшов один з емоційних виступів населення на смерть відомого співака Львова Білозіра, який загинув після сутички з хуліганами на цій старовинній вулиці.

На початку вулиці під адресою Саксаганська 13 розташований штаб 14 Авіаційного корпусу, що став наслідувачем 14 Повітряної Армії. Споруда штабу була розпочалася у 1835 році і продовжувалась більше 40 років, через підземні роботи , що пов’язані з Полтвою. Відповідно для здачі в оренду під адміністративну споруду(банк) вона вже не годилася. Споруду зайняли військові. Першими господарями стали кавалеристи штабу  драгунської дивізії. На цій вуличці були розташований готель для офіцерів , що прибули у відрядження та військовий госпіталь. В подвір¢ї були розташовані вугільні склади, казарми та конюшні. З часом, на зміну кінній тязі почав надходити залізний кінь. Це привело до зміни внутрішнього ландшафту. Місце прозвали Василіанськими казармами. Але традиції офіцерства лишились. Поруч знаходився гарнізон Львівської цитаделі, Офіцери частин збиралися у військовому казино, що було розташоване поруч з військовим готелем на сусідній вулиці Федра. Тут же недалеко знаходиться вхід до львівських підземних таємниць. Саме на розі біля пам¢ятника Грушевському можна побачити великий кантовий люк. Через нього можна потрапити до підземного колектору річки Полтва, що протікає тут. Ширина річки під містом по трубам досягає 6-8 метрів з тротуарами та газовим освітленням ( яке не діє з 1954 року ) і складає 84 км. При цьому частково задіяні підземні фортифікаційні споруди та природні печери. Це місце таємниць, про які можна написати не одну цікаву розповідь.

Огляд цього району, які є своєрідною візитною карткою Львова найкраще починати від пам'ятника Михайлові Грушевському. Вибір місця для пам'ятника не випадковий, адже Грушевський був про­фесором кафе­дри історії Львівського університету, старий корпус якого знаходи­ться неподалік на вулиці Грушевського.У XVII столітті цей будинок і костьол при ньому належали ордену трипітаріїв. Головним завданням ордену був розшук і викуп людей, які потрапили до турецької чи татарської неволі. Через це кос­тьол Святого Миколая (тепер православна церква), має деякі особливості. Наприклад, амвон оформлено у вигляді корабля, який рятує потопаючих. В 1849 році будівля монастиря була пе­редана Львівському університету. Тепер тут розміщено біологі­чний та геологічний факультет цього ВУЗу. Зоологічний музей факультету славиться рядом цінних експонатів, у тому числі й такими рідкісними, як скелет знищеної цивілізацією Стеллерової корови. Музей можна оглянути за попередньою домовленістю.

Викладачі університету, у тому числі й Михайло Грушевський, вчащали до кав'ярень Академічна та Шотландська, які зна­ходились навпроти пам'ятника Грушевському. Завсідником ка­в'ярні Шотландська був і професор математики Банах. Тут він придумував математичні задачі, які й розв'язував разом зі своїми колегами. У результаті в математиці з'явився напрямок, який і досі називають шотландською математичною школою за назвою кав'ярні. Проспект Шевченка - улюблене місце прогулянок і зустрічей львів'ян і називається у народі "стометрівка". На парній стороні проспекту привертає увагу кондитерський магазин "Світоч". До II Світової війни тут була найвишуканіша у Львові цукерня Залєвського. її внутрішній інтер'єр зберігся донині.

Далі по проспекту знаходиться книгарня Наукового Товарис­тва імені Т.Шевченка. Книгарня пропонує широкий вибір науко­вих, художніх та загальних видань українською мовою. Це єдина у Львові і, мабуть, в Україні, книгарня, яка торгує виключно українськими книгами ( навіть під самореалізацію).

Перспектива проспекту Шевченка закінчується будівлею го­телю "Жорж". Назва походить від імені його колишнього влас­ника Жоржа Гофмана. На згадку про нього на фасаді готелю вміщено барельєф Святого Юрія (Георгія) Змієборця - небесно­го патрона Жоржа Гофмана.

Проект готелю розробили Ф.Фельнер та Г.Гельмер. Вони бу­ли й авторами театрів у Відні, Туріні, оперного театру в Одесі. За свідченнями сучасників, їх творами свого часу надзвичайно захоплювався Гітлер. На кутах готелю розміщені алегоричні скульптури, які символізують Азію, Африку, Європу і Америку. їх виконав з білого галицького пісковику скульптор Марконі.

Навпроти готелю Жорж височіє пам'ятник Адаму Міцкевичу. Його створили скульптори А.Попіль та М.Нарашук. Віссю ком­позиції пам'ятника служить колона, яку увінчує палаючий анти­чний жертовник. Крилатий Геній підносить поетові ліру. На пос­таменті вміщено напис і герб Польщі та Литви.

Далі бачимо фонтан, увінчаний скульптурою Діви Марії. У радянські часи скульптуру зняли з постаменту. Віруючі зберегли її від знищення. Вже у незалежній Україні фонтан відновили у первісному вигляді. Однак, тепер його завершує копія скульпту­ри. Оригінал зберігається у церкві Андрія Первозваного.

На проспекті Т. Г. Шевченка е ряд цікавих кам'яниць. Отож, кілька слів про деякі з них.

Будинок № 1 (він же — № 16 від площі Галицької). У другій половині XIX століття тут містився готель «Тигр», або «Під тигром». 1874 року стару 6удівлю знесли, а на цьому місці виросла нинішня кам'яниця, в якій розмістився Іпотечний банк (позики під заставу ґрунту). Недаремно двері до нього зробили на самому розі (тепер це вхід до кас кінотеатру «Україна»). За твердженням тодішніх архітекторів, таке розташування дверей в банківських установах збільшує кількість відвідувачів на 45 відсотків, Наприкінці 30-х років у цьому будинку відкрили кінотеатр «Європа» (нині _ «Україна»). До того, як у Львові побудували «Мир» та «Львів», це буз найбільший кінотеатр міста.

Під час гітлерівської окупації львів'яни старалися оминати цей будинок: тем розміщувалася «кріпо» — кримінальна поліція, «рідна сестра» гестапо.

Будинок № 2  (він  же      1   від  площі  Міцкевича).  В середині XVI-! століття на цьому місці був шлюз, який регулював доплив води з Полтви до міського рову. 1796 року на цьому місці збудували готель «Російський». Його власником був підприємець і землевласник Жорж Гофман. Тогочасна будівля готелю красою надто не вирізнялася. Але волею випадку саме в «Російському» зупинявся під час подорожі у Верхівню великий французький письменник Оноре де Бальзак.

Згодом, в середині XIX століття, готель був названий за ім'ям засновника — «Жорж».

1899 року розпочалося будівництво нової будівлі готелю. Одна львівська власниця великої пральні вирішила зайнятися готельною справою. Треба зауважити, що час був вибраний вдало — місто бурхливо розвивалося. Купити землю власниці пральні забракло коштів — вона орендувала її в родини Гофманів з правом забудови. Проект розробили місцеві архітектори — Гельмер і Фельнер. (Вони ж за якихось десять років перед цим спроектували Одеський оперний театр). На кутах новозбудованого будинку постали чотири статуї — алегоричні зображення частин світу. Вхід прикрашав рельєф із св. Георгієм, або Жоржем, оскільки готель зберігав давню назву.

1940 року готель було передано акціонерному товариству «Інтурист». За деякими даними, в цьому готелі під час війни бував і Микола Кузнєцов (відмічався авторитетом під організації забав серед офіцерів вермахту, що проживали тут).

Будинок № 7 (тепер — Будинок профспілок). Колись він належав відомому львівському підприємцю Й. Шпрехеру. Збудований у стилі функціоналізму, будинок різко контрастує зі своїм оточенням: підкреслена простота, жодних прикрас. Протягом різних часів приміщення орендували різноманітні організації. Скажімо, у 1933—36 роках тут містилося консульство Угорщини.

Будинок № 8, де кінотеатр «Київ». Це один з найдавніших львівських кінотеатрів — під назвою «Франка» він існував уже в 1912 році.

Будинок № 10. Кондитерський магазин «Світоч». Кам'яниця збудована в 1893 році. Щоправда, тоді вона мала дещо інший вигляд — з глибоким вирізом у фасаді. 1926 року цей виріз забудували вітриною кондитерської Залєвського.

Що ще цікаво, в дворі цього будинку міститься лазня № 1 — найстаріша лазня Львова. Заснована була ще 1810 року. Воду для неї брали з джерела, яке било тут же. Вона містила вугільну кислоту і вапно. Таким чином, лазня була своєрідним бальнеологічним закладом. Джерела вистачило ненадовго, бо вже через сорок років власник лазні звернувся до властей з проханням провести додатковий водопровід.

Будинок № 17 споруджений 1912 року за проектом О. Сосновського та А. Захаревича для Промислово-торгової палати міста Львова. 3 1939 року тут розмістився міськком Компартії України.

Будинок № 27, де колись був «Десертний бар», збудований 1907 року за проектом того ж А. Захаревича. Фасад стилізовано під середньовічний замок. На початку тут містилася кав'ярня «Шкоцька» себто «Шотландська»). До речі, подейкують, що П постійним клієнтом був великий польський вчений, математик зі світовим іменем Стефан Банах, який разом з українцем М. Зарицьким створив теорію функціонального аналізу — одну з найважливіших основ сучасної математики. Зараз тут банк.

 

ВУЛИЦЯ ЛИЧАКІВСЬКА

Перенесемося уявою у XIII століття. Отож ідемо дорогою від села Винники на захід. Довкола густі ліси, якими щедро за­росло узгір'я. Там. де нині Винниківський ринок, шлях повертає праворуч, виходить на сучасну вулицю Лисенка, а відтак пнеться аж на Високий Замок. Тут ми вступаємо у Львів. Нижче від нас до самого початку сучасного проспекту Свободи — знову непрохідний.

Дорога, якою ми нібито йшли. в XV столітті називалася Глинянською. Вона вела до Києва і Москви. Першим від Львова населеним пунктом на ній були Глиняни. Звідси — й первісна назва.

Згодом вона стала називатися Личаківською. Назва ця — від оселі Личаків, розташованої ліворуч дороги, приблизно між Винниківським ринком і пам'ятником танкістам.

Наприкінці XVI століття вулиця вже проходила сучасною трасою, поділяючись на вищу (від початку — до ринку) і нижчу. 1871 року цей поділ скасували, і Личаківською стала називатися вся вулиця. Сучасна назва — з грудня 1944-го.

Розвивалася вулиця досить повільно. Ще на початку XIX століття багатоповерхові будинки були тільки до сучасної вулиці Короленка. Переважна їх більшість збудована наприкінці XIX — на початку XX століть. В основному ж вона зберігала сільський вигляд.

Жителі Личакова не вважали себе львів'янами, а розглядали своє поселення як самостійну одиницю. і сьогодні там є вулички з досить дивними назвами — Круп'ярська і Мучна. Декого, вони дратують «несучасним» звучанням, а в пошті міськвиконкому та редакцій львівських газет а часто зустрічаються листи з вимогою перейменувати їх. Автори листів, на жаль. не враховують того що ці назви відбивають певну сторінку історії Львова.

...На початку осені, коли закінчувалося збирання врожаю і селяни везли до міста продукти, жителі Личакова приступали до роботи. На так званій Личаківській рогатці (там, де нині починається проспект імені Ленінського комсомолу) вони скуповувала зерно і потім переробляли його на муку (на вулиці Мучній) або на крупу (на вулиці Круп'ярській). Але переробка зерна не вичерпувала спеціалізації Личакова. Пізно восени личаков'яни починали квасити капусту. Вони йшли до міста, укладали, так би мовити, «трудові, угоди» з домогосподарками і квасили капусту за своїми рецептами. Цінувалася вона досить високо. Після цього личаковяни займалися фірманством: протягом зими на санях весною і влітку — на возах. Фірманство було одним з основнихджерел існування жителів Личакова. Тому поява першого трамвая була зустрінута дуже неприхильне — конкурент!

Багато бачила стара вулиця за сім століть свого існування. У 1648 році по ній йшли переможні полки Богдана Хмельницького. Третього вересня 1914-го на Личаківській рогатці командування 42-ї дивізії російської армії прийняло церемоніальні ключі від Львова 22 вересня 1939 року, відкриваючи вступ до Львова частин Червоної Армії, по ній ішов танк капітана П. К. Шуренкова. А в липні 1944-го цією вулицею до Львова входила Радянська Армія.

Сьогодні вулиця Личаківська — одна з найважливіших транспортних магістралей міста. На ній розташовані навчальні заклади, медичні установи, промислові  підприємства, цвинтар-музей.

Будинок № 2. Автомобільно-шляховий технікум. Заснований у 1945 році під назвою дорожньо-механічного. будинок № 3 збудований у другій половині XVIII століття з Ременю, взятого з мурів Високого Замку.

У 1772 році до Львова прибув якийсь Антоній Піллер. Через рік він відкрив у цьому будинку друкарню. Австрійським окупаційним властям вона була вкрай необхідна, аби друкувати укази імператора, розпорядження губернського управління. Конкурентів Піллер не мав і невдовзі став «губернським друкарем його імператорської і королівської милості» та університету — бо друкував і підручники. З його друкарні 1776 року вийшла «Газетт де Леополіс» («Львівська газета») — перша газета на Україні. Видавалася вона французькою мовою, за розмірами була не більша сучасного учнівського зошита, мала чотири сторінки.

Після смерті А. Піллера справа перейшла в руки його дружини-вдови і синів. Вони значно розширили виробництво і займалися не тільки видавничими справами, але й виробляли папір, маючи десь у 1800 році папірню в Шкло, а в середині XIX століття — у Львові на Пелчинському ставі (сучасна вулиця Сахарова). Фірма існувала до 1939 року. Нині в будинку (мабуть, за традицією) — експериментальні майстерні поліграфічного технікуму. В цьому ж будинку у 1900 році жив 3. Горголевський — архітектор, автор проекту Львівського театру опери та балету.

Будинок № 11 — один з небагатьох у Львові — зразок стилю ампір.

 Будинок № 20. За деякими даними, тут з початку XIX століття була майстерня Шімзерів — уславленої родини львівських скульпторів, роботи яких й зараз прикрашають будинки нашого міста та Личаківське кладовище.

Будинок № 22. На початку століття тут містилися склади та явочна квартира ленінської «Искры. Все це було в квартирі агента «Искры» студента Йорданова-Басовського.

Будинок № ЗА. Колишній монастир ордену боніфратрів, заснований у 1659 році. У 1783-у монастир було перетворено на гарнізонний шпиталь (тепер тут також шпиталь).

Будинок № 35 збудований 1841 року для притулку глухонімих дітей, заснованого у 1830-му. Зараз тут спеціалізована шкода глухонімих.

Будинок № 37. З 1851 року, тут містився Галицький притулок для сліпих дітей. Пізніше притулок перебрався на сучасну вулицю І.Франка (нині спеціалізована школа № 100), а буднику тривалий час була гімназія. Нині —райвійськкомат.

Поруч з ринком — костьол св. Антонія, пам'ятник архітектури XVIII століття. Заснований він був ще в XVII столітті (вперше згадується у 1617 році) і стояв тоді серед виноградників. І нехай е не дивує тебе, читачу. Бо до початку XIX століття сучасна вулиця Лисенка (точніше її південні схили) була вкрита виноградниками.

Будинок № 67. У 70-х роках XIX століття там містилася редакція «Праці» — першої робітничої газети в Галичині. У 1878 — 80-х роках тут працювали І. Франко та М. Павлик.

«На розі вул. Мечникова стоїть невелика церква Петра і Павла, закладена 1686 року. За деякими даними, в 1648-му на цьому місці була ставка Б. Хмельницького.

Будинок № 107 споруджений 1909 року за проектом О. Лушяинського для санаторію Червоного Хреста. Стиль української сецесії, з використанням елементів архітектури Карпат. У 1914— 1915 роках тут перебував російський офіцерський шпиталь.

Вулиця потроху піднімається вгору. Праворуч, біля кортів інституту фізкультури, вбік відходить маленька вуличка. Колись вона називалася Вітряковою — бо вела до вітряка. А зараз, неначе в насмішку, називається вулицею Россі — на честь геніального архітектора, творіння якого і зараз є окрасою Ленінграда. вище від кортів стоїть пам'ятник Бартошу Словацькому — одному з керівників селян у повстанні Т. Костюшка. Пам'ятник споруджено у 1906 році. А навпроти колись на п'єдесталі стояв важкий танк ИС-2, пам'ятник гвардійцям-танкістам, які визволяли місто в липні 1944 року. Командиром танка був лейтенант В. В. Шевцов. Пам'ятник споруджений у 1945 році за проектом скульптора Афанасьєва, лемонтований у 1994 році. Вище на пагорбі стоїть костьол незвичної для Львова архітектури, збудований у 1930 році. Головний корпус — у формі старохристиянської базиліки. Дуже оригінальною є дзвіниця (кампаніла). Висота її — до 60 метрів.

Праворуч відходить проспект. В XVII— XVIII століттях простір між сучасними вулицями Проспект Свободи, Батальною і Погулянкою був зайнятий пасіками. Тому і дорога, яка вела до них, називалася Пасічною. З часом уздовж неї виросли будівлі  з'явилася вулиця з тією ж назвою. Сучасне найменування вона дістала в 1963 році. Ще ЗО років тому більша частина вулиці була просто польовою дорогою з поодинокими будинками. А нині її не впізнати. Багатоповерхові споруди, пожвавлений рух. Безумовно, найбільше зацікавлення викликає на вулиці Пагорб Слави. В 1914 році тут було кладовище російських солдатів і офіцерів, Уже тоді воно дістало сучасну назву. Протягом багатьох років за могилами доглядали місцеві жителі. Польські  окупаційній власті дивилися на це неприхильне, але кладовище не ліквідували. Це зробили гітлерівці в 1941 році: пам'ятники були повалені, побиті, а кладовище зрівняне з землею.

У 1945-му прийнято рішення про створення меморіалу Пагорб Слави. Урочисте його закладення відбулося 23 лютого 1948 року, в день 30-річчя Радянської Армії. Меморіал закінчено в 1952-му.  Авторами проекту були Г. Швецько-Вінецький, А. Натальченко, І. Персиков. Саме тут розташовано поховання радянського розвідника  Миколи Кузнецова. Біля цієї могили іноді бурлять політичні події. У 1958 року перед входом було запалено Вічний вогонь слави. Поруч з меморіалом в двоповерховому будинку розмістився народний меморіальний музей «Пагорб Слави». Цікаво те, що музей створили діти — учні Львівської школи № 64. Зараз тут знаходиться жіночий монастир.

 

ЛИЧАКІВСЬКИЙ ЦВИНТАР

Личаківський цвинтар-один з унікальніших комплексів серед історико-художніх пам¢яток Львова, одне з найцікавіших в Європі зібрань високомистецьких некропольних скульптур. Воно займає друге місце в Європі, після Відня і трете в світі , після Нью-Йорку по красі та філософському змісту некрологів.У давнину в місті не було просторого, за межами міста, міського цвинтаря. До церков, костьолів, монастирів тулилися окремі невеликі за розмірами цвинтарі, від яких з часом не залишилось і сліду. Мало хто пам¢ятає, про те що там де зараз сходяться будівля шахового клубу по вулиці Фредра і майданчик по вулиці князя Романа, був колись козацький цвинтар (разом з церквою), де були поховані воїни Богдана Хмельницького. При Польші там з¢явився платний туалет. На площі Галицькій був цвинтар, на якому ховали міщан. Зараз поворотний круг трамваю. На території теперішнього парку імені Б.Хмельницького знаходився Стрийський цвинтар, що проіснував до 1893 року. Однак у часи наступу на Галичину царської Росії в 1914-1915 р. (Брусіловський прорив) росіяни захоронювали на ньому своїх вояків. Відтак цвинтар занепав і поступово перетворювався на сміттєзвалище. Згодом запустілу тероиторію спланували під мальовничий парк і частково віддали під приватну житлову забудову. Другий подібний цвинтар існував біля входу до Медової печери, що на Майорівці (фільварок пана Мейера). Городоцький цвинтар, утворений на місці колишнього військового обозупроіснував до 1875 року. Після його закриття частину території передали під будівництво Палацу культури залізничників. Решту території згодом було використано під таксомоторний парк та Привокзальний ринок. На території нинішнього Краківського ринку до 1944 р. існував єврейський цвинтар, який знищили фашисти. До 1856 р. у Львові діяв Жовківський цвинтар на Папарівці (назва походить від власника землі). Через кілька років після закриття Жовківського цвинтаря частина землі була продана управі Львівської залізниці. Там згодом постав залізничний вокзал Підзамче, решту території відвели під житлові будинки та в¢їзди вівд вулиці Жовківської (нині Богдана Хмельницького) до залізничного вокзалу Підзамче. На вулиці Володимира Великого, неподалік від вулиці Кульпарківської існував до 1959 р. Кульпарківський цвинтар, територію якого віддали під спорудження магістральних доріг та житлових будівель. Тоді ж знесли і церкву при цвинтарі. Отже до наших днів зі старих цвинтарів Львова зберіглися: Личаківський – у південно-східній частині міста і заснований у 1988 р. у протилежній, північно-східній, частині міста – Янівський цвинтарі.

 Личаківський цвинтар започаткований на віддаленому рередмісті ще в першій половині 17 ст. поступово набирав чинності і розростався. На прикінці 19 ст. цвинтар ,як і місто, поміняв своє обличчя, упорядкувався, став ошатнішим. Його було розбито на окремі поля поховань, яких тут нараховується 86. Цікаво відзначити,що нумерація полів розпочиналась від головного входу з вулиці Мечнікова, а потім розгалуджувалась поблизу головних алей, де місця призначались для поховання церковної, фінансової аристократії, далі шли поля для незаможних міщан. Отже, ієрархія, пануюча в суспільстві, дбайливо була перенесена і в місто мертвих. Тут можна побачити твори Г.Вітвера, А.та Й Шімзерів, П.Евтельє, А Рер¢є та інших митців. Личаківський цвитар прикрашають близько 30 монументальних каплиць, мавзолеїв та гробниць. До його складу входять кілька військових меморіалів. У північно-східній частині заповідника розташовувався  цвитар вояків, які загинули в роки Першої світової війни (австрійців, українців, поляків, німців, турків, росіян). На цьому ж полі, дещо нижче, від вулиці Марка Черемшини до вулиці Мечнікова, знаходився цвинтар вояків Української Галицької Армії, полеглих в роки українсько полької війни 1918-1919 р. На жаль обидва військові меморіали знищено після Другої Світової війни, а на їх місці за часів радянської влади було дозволено індивідуальні поховання. Згодом тут влаштували військовий меморіал вояків колишнього Радянського Союзу, які воювали на Львівщині з УПА у 1944-1952 р.

У південо-східній частині Личакова знаходиться військовий меморіал польських вояків, які загинули під час україно-польської війни 1918-1919 р. та війні з Червоною армією у 1920. Цей меморіал також зазнав руйнації після Другої вітової війни.

Перші поховання на територіїтеперішнього цвинтаря появились в першій половині 16 ст. Тоді Личаків був далеким передмістям і назвою своєю був зобов¢язаний селу, де майстерно виплітали з лика липового дерева побутові речі (корзини, ступиці, столи, лари, стільці). Зустрічаються плити з датоюпоховання-1675 р. Офіційно , як головний цвинтар, Личаківське кладовище постало у 1783 році, коли Львівський магістрат заборонитв поховання у місті біля церков. Тоді старе поховання було огороджено і освячено. Роком фактичного відкриття Личаківського цвинтаря прийнято вважати 1786-ц рік. Архівні документи свідчать, що місто дбало про розширення цвинтаря, скуповуючи протягом 19 ст. прилеглі до нього землі. В 1856 р. Львівський магістрат доручив відомому у місті спеціалістові з розбивки садиб Бауеру упорядкувати територію цвинтаря. Бауер проклав алеї і дороги, висадив дереав, надавши великій території цвинтаря вигляду чудового парку. В 1875 році фронтонну частину кладовища обнесли мурованою огорожею, а від вулиці Пекарської спорудили дві головні брами в псевдоготичному стилі.

Протягом двох століть вписувалися до цвинтарних книг (інскриція) проводилося німецькою (1786-1830), польською (1830-1939), українською, після 1939 р.-російською мовами. Написи на пам¢ятниках (епітафії), крім української, виконувалися латиною, грецькою,словацькою, чеською, польською, російською, угорською, голандською, румунською мовами. Перший  - найдавніший напис українською мовою читаємо сьогодні на могилі видатного українського вченого, історика й етнографа, одного з керівників Ставропігійського інституту у Львові, члена-кореспондента Петербурської академії наук –Дениса Зубрицького (1777-1862).

Трагедією для найдавніших могил і пам¢ятників Личаківського цвинтаря ще в минулому столітті обернулася одна із статей цвинтарних інструкцій Львівського магістрату, що звалися “нормаліями”. Згідно з ними, могили, які ніким не доглядалися і за які ніхто не оплачував цвинарній адміністрації протягом 25 років, зрівнювалися з землею, а на їх місті дозволялося робити нові поховання. Надгробне каміння дробилося та використовувалося для “шутрування та утоптування доріжок та алей”. Обидві центральні брами та фундаменти під мурованим парканом збудовані з каменю зруйнованих пам¢ятників.

Перші скульртурні надгобки на Личаковському цвинтарі з¢явилися наприкінці 18ст., коли провідним мистецьким стилем був класицизм. Некропольна скульптура – це особливий вид мистецтва, що промовляє до людини поетичною мовою символу і алегорії. Найчастіше тут зустрічаються образи геніїв смерті зі згаслим смолоскипом у руці –символом згаслого життя, які супроводжують душі померлих, плакальниць, котрі похилились над урною посудою сліз і печалі, покритою флером – покривалом забуття. Часто на постаменті пам¢ятника або ж на надгробгій плиті різьбили годинник-клепсиндра, череп –символ марності, скороминучості земних утіх. Першим відомим творцем личаківської скульптури був Гартман Вітвер, вихованець Віденської академії мистецтв. Йому належить чимало фундаментальних творінь у Львові. Серед них-чотири фонтани на площі Ринок з постатями Нептуна, Амфітрити, Діани, Адоніса. Його традиції в цвинтарному мистецтві підтримав Антон Шімзер. Який перйшов від зображення одиноких фігур до цілих композицій. Він майстерно розташовував постаті  в просторі, виваживши кожний елемент та відстань, добиваючись глибокого розкриття змісту композиції. Надгробки родин Тренклерів, Браєрів, Вейгелів є яскравим прикладом художнього слова у камні. Постамент зі східцями, якими піднімається геній смерті, проводячи за собою душу смертної людини, геній життя , що супроводжує в останні путь , згасивши смолоскип, ангел смерті Танатос, з прикрасами з маку (мак –алегорія вічного сну). На могилах цієї школи можна зустріти жінку –ангела життя або смерті, що сходить до померлої людини, і увінчує її голову корною. Неземний свідок цього ангел з вогником на чолі, що тримає гілку пальми як винагороду за земне страждання. Тут можна зустріти зв¢язок між народженням та смертю, заходом сонця та сходом.  Не менш відома робота брата Йоана Шімзера під назвою “Христова дорога”. Помітний слід лишив П.Етельє. В надмогільних пам¢ятниках його рук можна зустріти всю некропольну символіку. В його памґятнику “Собача вірність” можна знайти зламану корону, вінок з  макового цвіту, обеліск з хрестом, постаті плакальниць та ангелів смерті , що преводять душу людину через кордон, що поділяє чарство живих та мертвих.

Проходячи серед могил можна почути багато цікавого про тих , хто покоіться в тиші старих дерев. Про деякі могили можна розповідати довгіісторії кохання та зради. Можна почути розповіді та вислови людей, яких сьогодні нема з нами, але пам¢ять про них живе. Наприклад коли Адаму Юзефовичу Бачевському задали питання про затяжний характер будівництва сімецної каплички, він порівняв її з хатою, в яку треба вселятися після закінчення будівництва та ремонтних робіт. А не кожний спішить оселитися в такому палаці. Вірменський епіскоп Самуїл Стефанович (1755-1858) на 53 році життя сильно захворів. Відчуваючи наближення смерті, він заказав скульптору Ю.Белтовському надгробний пам¢ятник. Прийшовши подивитись роботу, він так злякався , що ще прожив 50 років, ретельно оберігаючи своє поховання. Багато таємниць сховано тут.

 

ВУЛИЦЯ ПЕТРА ДОРОШЕНКО

Історія вулиці Петра Дорошенко, колишньої Жовтневої починається з 1470 року. У документах того часу згадується якийсь «лан Зиндріха». Це була ділянка землі у верхній частині вулиці, яка належала пані Мікулинській, або Мікулині. Дорога, що вела до цього маєтку, й послужила основою теперішньої Жовтневої. У першій половині XV! століття М5еток перейшов у власність львівського патриція Еразма Сикста й почав називатися «Сикстівка». Відповідно й дорога перейняла цю назву — Сикстівська, або Сикстуська. Так вулицю йменували впродовж 400 років (а 1535 року).

У грудні 1940-го вулиця отримала назву Жовтнева. Вона одразу припала до серця львів'янам. Це видно хоч би з такого факту: коли в 1944 році 6уло проведено часткове перейменування вулиць, Жовтневої в тому списку не було. Та ця назва уже була в ужитку і без офіційних санкцій.

Аж до другої половини XIX століття вулиця була просто вузькою дорогою посеред боліт, чагарників і лісу. Спершу почала освоюватися верхня частина — від поштамту У XVIII столітті вона належала магнатам Чарторийським Це був липовий парк. У ньому стояли статуї богів причому кожне дерево було присвячене якомусь одному ідолові Нижня частина вулиці — ботанічний сад Майєра, який тягнувся від сучасної вулиці Січових Стільців до вулиці Коперніка

В   останній    чверті    XIX    століття    почалося    врегулювання   вулиці      її   випрямили   І   вимостили     1894   року   нею   пройшла   траса електричного    трамвая

За брамою 6удинку № 6 починається Жовтневий проїзд, який виходить на вулицю 17 Вересня До другої половини XIX століття ця площа була звичайнісіньким болотом порослим чагарником І входила до складу ботанічного саду Майєра Проїзд утворився у 1895 році і називався Пасажем Гаусмана — на честь його засновника будівельного підприємця.

Будинок № 8 У квітні—травні 1915 року тут мешкала сестра В 1 Леніна — Марія Іллівна Ульянова сестра-жалібниця російської армії. Вона була членом лікувально-харчувального загону Товариства російських лікарів Імені М Пирогова До речі, в цьому ж загоні був журналіст О Серафімович, у майбутньому — радянський письменник.

Будинок № 11 збудовано 1879 року Називався він «будинком Шопена», бо на фасаді — погруддя композитора, яке й донин там Колись тут був великий магазин фортепіано та роялів

На   місці   теперішнього   будинку      23   у   1843   році   відкрився перший у Львові  фото салон   Належав  він  майстру Польману,  який (разом   з   Холонєвським)   був   першим   у   нашому   місті   професійним   дагеротипістом  і першим   у  Львові   зробив   кольоровий   дагеротип

А в сучасному 6удинку на початку століття містилося підприємство братів Мунда. Їхні умивальники, дверцята до газових печей кахляні плитки й досі е в помешканнях багатьох львів’ян

Будинок № 26 був приміщенням «Польської акційної телефонної спілки» — міської АТС

Будинок № 33. У 20—30-х роках тут була друкарня 6гера, одна; з найбільших у Львові, — працювало 140 робітників Дру­карня входила до числа 86 підприємств, які перебували під особливим наглядом поліції — тут мали сильний вплив комуністи

На місці 6удинку № 47 у XVIII столітті стояв палац вже згадуваних Чарторийських. 1792 року тут деякий час мешкав видатний польський полководець та державний діяч Т. Костюшко.

Біля будинку № 64 праворуч відходить невелика вуличка На честь твору літератури або літературного героя рідко називають вулиці. Вулиця Каменярів й належить до таких винятків. Утворилася вона в другій половині XIX століття Спочатку називалася Сикстуською-бічною, а з 1871-го — Клейнівською, або Кляйнівською. Річ у тім, що власником цих земель був купець Я. Клей. У будинку № 4 на цій вулиці в 1878—1880 роках разом з М Павликом та О. Терлецьким мешкав Іван Франко Тут же містилися редакції журналів «Громадський друг» і «Дрібна бібліотека» У 6удинку були написані уславлені «Каменярі», на честь яких І названо вулицю.

Але повернемося до Жовтневої Будинок № 70 новий — збудований у 70-х роках Тут міститься медучилище № 1, засноване 1939 року. За ним — будинок дещо незвичайної архітектури, який стоїть на розі Жовтневої І Бібліотечної (останній має номер 2).

Ще 1739 року Бібліотечна була частиною вулиці Марії Магдалини У 187І-му вона стала частиною вулиці Липової, а ще через двадцять років називалася на честь польського поета Уєйського. 3 1933-го ІІ знали як вулицю Баворовських — від імені колишніх власників землі.

Отже, будинок № 2 по Бібліотечній У 1639 році військовий «архітектор Павло Гродзіцький побудував арсенал для магната Сенявського. Ця споруда була одночасно опорним пунктом у зовнішньому обводі укріплень Львова. Наприкінці XVII століття ар­сенал спорожнів, зброю перенесли в резиденцію Сенявських у Старому Селі. Будівля перейшла до Чарторийських. Вони зробили з неї конюшню. Пізніше арсенал став власністю графів Баворов­ських І в 30—40-х роках XIX століття був перебудований під приватний музей. Реконструкцію здійснив архітектор I Хамбрез. Діяльну участь в перебудові взяв відомий львівський скульптор А Шімзер. Про бойове минуле будинку нагадує його зовнішній вигляд — Імітована фортечна стіна, про конюшню — зображення коня на внутрішньому фасаді.

Граф В.Баворовський зібрав у музеї величезну кількість творів мистецтва та книг. Після його смерті колекцію передали музею імені Любомирських. Нині в будинку — кабінет мистецтв бібліотеки АН УКРАЇНИ

Перед нами — невеликий сквер з пам'ятником Юрію Мельничуку. Площа  утворилася 1913 року І називалася Іменем Шашкевича. Зрештою, це був просто пустир. Перед першою світовою війною львівські українці хотіли збудувати тут театр. Через протидію австрійських властей проект так і залишився проектом. Український театр у Львові отримав стаціонарне приміщання тільки в 1939 році, після Возз’єднання. А пустир забудували житловими будинками. Площа перетворилася у вулицю, яка дістала ім'я Котляревського (це було десь у 1918 році). Під час Великої Вітчизняної війни квартал був зруйнований. На його місці й виник сквер. Із 1964 року площа називається іменем Ю. Мельничука.

Від площі відходить невеличка вулиця М. Шашкевича. На ній привертає увагу будинок № 5. Він збудований у 1914—1916 рр. за проектом архітекторів I. Левинського та О. Лушпинського в стилі української сецесії. В оформленні використана народна орнаментика. Декоративне оздоблення інтер’єрів виконане художником Модестом Сосенком; брали також участь О. Новаківський та скульптор Г. Кузневич.

Спочатку в будинку розміщувалося «Українське музичне товариство імені Миколи Лисенка», засноване ще 1903 року. Пізніше воно називалося Вищим музичним інститутом. У 30-х роках: на першому поверсі зробили кінотеатр. У грудні 1939 року тут було організовано Державне українське музичне училище. Після війни в будинку знову запрацював кінотеатр. П'ятнадцять років тому приміщення повністю зайняло музичне училище.

1930 року  в  будинку  відбувся  крайовий з'їзд селянської організації «Сельроб — єдність»,  який розігнала поліція.

 

ВУЛИЦЯ СІЧОВИХ СТРІЛЬЦІВ

У першій половині XIX століття територія вулиці аж до Петра Дорошенка була зайнята ботанічним садом відомого політолога Майєра. Тому вулиця, прокладена у квітні 1841 року, мала його ім'я. 1885-го вона перейменована у вулицю 3 Травня (того дня 1791 року проголошена перша конституція Польщі). Назву 17 вересня вулиця отримала на честь ключової дати в історії західних областей України.

На час свого виникнення це була типова вулиця львівського передмістя, тиха і зелена. Але мала й свою характерну рису — більша її частина належала аристократії, родовитій І фінансовій» Зручно тут було жити — і центр поруч, і усі вигоди заміської вілли.

Наприкінці XIX століття вулиця змінила свій характер. Зелень залишилася тільки у дворах. Особняки магнатів влилися у суцільну лінію будинків. Але змінився не лише зовнішній вигляд. Квартал, через який проходила ця невелика вулиця, став фінансовим серцем Львова На ній було розташовано понад десять банківських установ А ще були банки на вулиці Костюшка на сусідній Ягеллонській (нині Академіка Гнатюка) Цю ж характерність вулиця зберігала І в часи буржуазної Польщі Мінялися вивіски, але суть Львівської Уолл-стріт залишалася незмінною Сьогодні ж обличчя вулиці визначають не банки, а навчальні заклади

Будинок № 1 наприкінці XIX — на початку XX століть належав княгині Т Сапезі. Вона здавала будинок з оренду маючи від нього чималі вигоди, зокрема — від кав’ярні «6вропейськс , однієї з кращих у Львові того часу

Будинок № 2 — одна з небагатьох у Львові пам'яток архітектури стилю ампір. На жаль, численні перебудови значно змінили його вигляд Збереглася сходова клітка І дорична колонада Не кожен перехожий зверне увагу на рельєф на високому фронтонні — зображення св. Георгія. А це теж з початку ХІХ століття Будинок цікавий не тільки своєю архітектурою. Тут містилася Галицька ощадна каса — одна з найголовніших фінансових установ міста 3 1891 року вона у новому будинку на розі вулиць Кароля-Людвіга і Ягеллонської . Попереднє ж приміщення пішло під квартири, а на першому поверсі розмістився фешенебельний ресторан.

Будинок № 3 збудований у 1885—188/ роках за проектом В. Равського. У 1889—1893 роках тут містилася дирекція залізниці Статуя Меркурія роботи Л МарконІ встановлена над дахом, була, очевидно, своєрідним символом установи У 1893—1939 ро­ках тут постали готель і кав’ярня «Імперіал» 1915-го в будинку зупинявся відомий американський письменник Джон Рід.

Будинок № 5 з кінця XIX століття належав росин Павликовських, яка відігравала помітну роль  культурному житті міста у 1880—1922 роках тут містилася їхня фамільна  бібліотека (понад 20 тисяч томів), згодом передана Оссолінеуму (нині бібліотека АН УКРАЇНИ Імені В Стефаника) Але тут були не тільки унікальні рукописні І стародруковані книги. Це був своєрідний приватний музей, у якому знайшли собі місце колекції географічних карт І планів, гравюр, малюнків І картин, нумізматики, печаток І антикваріату.

У 1929—1936 роках у дворі містилося легальне видавництво КПЗУ «Книжка» та книгарня яка продавала радянську літературу (на превеликий жаль властей) 1936 року «Книжка» була закрита, а ІІ працівники потрапили у  в’язницю.

У 1910—1939 роках тут були фінансові установи — відділення Лодзького депозитного банку І Земський кредитний банк

Будинок      6.   Із   середини   XIX   століття   ділянка   ця   належала графам  Мерам,  а   потім  графам  Бадені,  які   й  звели   цей  будинок. У   1940—1941   роках   це  був   головний   корпус  медінституту,   а   нині тут        його    наукова    бібліотека.

Будинок № 9 збудований наприкінці XIX століття за проектом уславленого львівського архітектора Ю Захаровича. Будинок привертає увагу своїм незвичайним виглядом I не дивно — це наслідування палаццо СтроццІ у Флоренції, збудованого у стилі  відродження. Призначався він для австро-угорського банку, який припинив своє існування 1918 року. Його місце зайняв Польський промисловий банк А в 1933—1939 роках тут містилася Поштова  ощадна   каса. Нині   приміщення   займають   ощадна   каса   і   клуб  міліції

У будинку № 10 колись теж був банк У дворі містилися друкарня І невелика фабрика гільз та цигаркового паперу. За Радянської влади одне крило будинку зайняла уславлена хорова капела «Трембіта», заснована 1940 року

Будинок № 11 збудований на початку XX століття На другому поверсі у 1901—1916 роках 6>ла кав’ярня «Американська», яка славилася замороженою кавою. А крім того, тут був банк.

Уже в 20-х роках на першому поверсі постав кінотеатр, хоч маленький і тісний. Називався він «Ванда» (з 1933-го — «Муза») Зараз офіційна назва — імені Зої Космодемянської, а неофіційна — “Зоя”. Недавня ця назва в жовтні 1944 року. В той час у Львові демонструвався фільм “Зоя”. Це и вплинуло на вибір назви. Зараз тут — кінотеатр мультфільмів дуже популярний, осо6ливо — у наймолодших  громадян міста. Ще з кінця XIX століття ділянка під будинком № І2 належала відомій сім’ї львівських фінансистів баронів Ромашканів, вірмен за походженням. Тут же стояв і їхній будинок, але він не зберігся А той, що зараз, називався кам’яницею Рогатина — від імені власника, який купив будинок у Ромашканів.

Збудованими він у 1912—1913 роках за проектом Р.Зелінського. А от в якому стилі — спеціалісти не можуть визначити. Одні вважають, що це — сецесія інші — модернізм у поєднанні з польським Відродженням. В усякому разі будинок одразу привертає увагу своїм незвичним виглядом.

Містився тут — як ви напевно здогадалися — банк, точніше, банківський дім Уляма. А на першому поверсі було кафе «Ренесанс», найбільше у Львові. Воно неодноразово міняло назви і призначення. Зараз це — ресторан «Фестивальний»

У 70-х роках XIX століття на місці будинку № 14 були лазні. Причому є підстави вважати, що вони працювали не воді з джерел, які били тут же. Пізніше лазні знесли і на їх місці 1883 року збудували  будинок. Автор проекту — відомий львівський архітектор Ю, Гохбергер. У будинку розмістився 6анк.

Будинок № 16. 1799 року підприємець Гехт зайнявся упорядкуванням старого 6зуїтського парку, на той час зовсім занедбаного. Його розчистили і побудували майже заново, за зразком французьких регулярних парків. 3 того часу він став улюбленим місцем відпочинку львів'ян. Нинішній парк імені Івана Франка, звичайно, відрізняється від старого. Але Гехт не обмежився упорядкуванням парку. Він цілком слушно припускав, що прогулянка на свіжому повітрі збуджує апетит. I на тому місці, де зараз стоїть будинок № 16, 6уло збудовано казино Гехта  — невеликий двоповерховий будинок з колонами. Тут не тільки їли та пили. Казино стало місцем розваг — з балами, з азартними іграми. Мало воно велику популярність у місті і діяло майже 90 років.

1886 року старий будинок знесли. Новий будувався за проектом Ю. Гохбергера для страхового краківського товариства «Флоріанка». Воно володіло будинком до 1939-го. Нині це один з корпусів університету.

Будинок № 19 споруджено у 90-х роках XIX століття. Належав княгині Понінській, а з 1901-го — її племіннику Каліксту. Завжди був прибутковим — приміщення здавалося в оренду різним установам.

На початку жовтня 1939 року у будинку була відкрита технічна школа. Вчилося у ній понад сто чоловік. 1940-го школа реорганізована у гірничо-паливний технікум. Він відновив свою діяльність через місяць після визволення міста від гітлерівських загарбників. 3 часом технікум значно розширився. 1963 року реорганізований у технікум промислової автоматики.

 

РАПОРТ ЇХ КОМІСАРУ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІЦІЇ МІСЬКІЙ КОМАНДІ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІЦІЇ ПРО БОРОТЬБУ З БЕЗДОМНИМИ

1938 р. грудня 7

 

Відповідно до наказу № 7034/1938 р. від 3 грудня 1938 р. про проживання 36 родин у ліплянках на Кортумовій горі, рапортую: міське управління 2 дільниці у Львові, одержавши нашого листа № 8216/38р від 5.9.38 р, по доморвленості з 7 відділом міського управління почало усувати родини, що проживають на Кортумовій горі, у міські бараки на Песенківці....

 

АВІАЦІЙНІ ВУЛИЦІ

Перший літак над  Львовом здійнявся в квітні 1910 року. Політ “Блеріо-11” тривав лише кілька хвилин. Про цю надзвичайну подію було розписано в багатьох часописах того часу. Та підкорили повітряну стихію львів¢яни ще раніше: 4 березня 1784 року. Місцем для польотів було обрано поля нинішнього району Левандівка. З часом тут виник австрійське військове льотнисько. Воно займало нинішні вулиці: Повітрофлотська, Моторна, Рульова, Широка. Тут було збудовано найбільший на Україні ангар для дирижаблю “Цепелін”, який пізніше став місцем для стоянки та ремонту літаків велетнів “Ілля  Муромець”. З цього поля злітав російський пілот Петро Нестеров для перехвату німецьких літаків. Під час боїв над Жовквою він здійснив перший у світі повітряний таран. Саме тут розташовувалась польско-американська ескадрилья імені Тадеуша Костюшко, яка  вела повітряні сутички з українською а пізніше з Червоною авіацією (с.Красне) . Тут  неодноразово проводились невдалі диверсії з метою викрадення літака Сікорського, бомбардування та трагчні польоти.(Повітряне шоу 1921 року). Тут обслуговувалась найдовша пасажирська авіалінія 20-их років  двадцятого століття Талінн-Львів-Салоніки-Родос. З часом з¢явилися нові літаки фірми Юнкерс, для яких льотне поле перестало задовольняти за своїми параметрами. У 1921 році в Стрийському парку була проведена Національна військова виставка. За гроші від неї та рекламну компанію аеродром було перенесено в район Скнилова. З¢явилася вулиця Авіаційна. Перший цивільний аеровокзал складався з кількох залізничних вагонів. А військовики отримали першокласні сучасні за тим часом споруди. Полк фельдєгєрського зв¢язку став авіаційним. Казарми і сьогодні вражають своєю міцністю. Для офіцерського складу було збудовано три будинки. Сьогодні вони опинилися з другої сторони Скнилівського мосту. Цей аеродром пережив не один повітряний удар з повітря і досі використовується за призначенням.

ЗВІТ МІСЬКОЇ КОМАНДИ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІЦІЇ КОМАНДУВАННЮ ЦЕНТРА ПРОТИПОВІТРЯНОЇ ОБОРОНИ ПРО НАСЛІДКИ БОМБАРДУВАННЯ ЛЬВОВА ФАШИСТСЬКОЮ АВІАЦІЄЮ З 1 ДО 7 ВЕРЕСНЯ

1939р. вересня 8

 

Конфідеціально

Нижче подаю звіт про наслідки нальотів ворожих літаків на територію м. Львова.

7 комісаріат повідомляє, що 1 вересня цього року годині 11.45, ворожі бомбардувальники кинули на аеродром близько 60 бомб, кожна вагою від 100 до 300 кг. Ці бомби в основному не нанесли великих пошкоджень літакам бойового типу, але знищили близько 6 спортивних літаків. Ворожі бомбардувальники знижували політ над аеродромом до висоти 500 метрів і відкривали вогонь з кулеметів. Одна бомба попала в склади бензину, але внаслідок осічки не було вибуху. Інші бомби попадали в таких пунктах:

1.  На левандівці, в склад промислового банку. Не було великої шкоди.

2.  На Янівських оболонях, близько 40 м від залізничного полотна, впала одна бомба, яка не вибухла.

3.  Біля алеї Фоша на пл. Копитковій ( зараз привокзальний ринок) бомба пошкрдила фасад будинку. Там було вбито 5 осіб та понад 10 поранено. Поблизу будинку в крамницях внаслідок сили вибуху бомб побилися шибки, відламки яких поранили певну кількість осіб. У цьому місті був поранений у праву ногу і легко зачеплений у праву руку старший рядовий резерву поіції Владислав  Хробак. Його перевезли в загальний шпиталь. На пл. Копитковій був перерваний провід високої напруги, який направили після нальоту.

4.  Одна бомба попала в стрілку №4 на залізничному полотні, пошкодивши два залізничних полотна, які  негайно відремонтували. На території 7 комісаріату разом загинуло 8 чоловік, з них 2 жінки, поранених близько 17 осіб.

5 комісаріат рапортує, що 1 вересня 1939 року, о год. 12.15, під час нальоту ворожих літаків була скинута одна фугасна бомба на вул. Вярусів,№16. На місці вбито 2 робітників. Поранених небуло. Пошкодження будинку незначне.

2 комісаріат рапортує, що 1 вересня цього року, близько год. 12, внаслідок вибуху бомб, скинутих ворожими літаками, виникли такі пошкодження:

1.  Частково зруйновані будинки по вул. Короткій № 5,7,10, по вул. Кароля Лещинського, №2, та по вул. генерала Токажевського, № 50 і 52.

2.  Були повністю розбиті крамниці по вул. Пєрацького, №8, по вул. Короткій №3, по вулиці генерала Токажевського, № 93 – 6 крамниць по вулиці генерала Токажевського, № 60, був повністю зірваний дах та частково пошкоджено дахове кріплення, з боку пордвір’я зірваний ганок і вирвана рама. На вулиці генерала Токажевського, № 62, зрушене кріплення з даху, у стінах появилися щілини. На вулиці генерала Токажевського від № 50 до № 109 побито багато шибок, а також побиті шиби на вулицях Бартоша, Гловацького, Хотинській, Йосафата, Каштелянській, Короткій, Барській, Пєрацького, Дзялинських, пл. Більчевського. На костьолі св. Єлизавети пошкоджено годинник, частково вибиті шибки. Біля вул. Б.Гловацького внаслідок вибуху бомб пошкоджено трамвайні проводи та полотно. У кінці вул. Б.Гловацького вбито 2 коні.

На території 2 комісаріату під час вибуху бомб загинуло близько 7 осіб, поранено близько 180.

Залізничний постерунок рапортує, що 1 вересня цього року о год. 11.55 під час нальоту ворожих літаків частково знищено на другому товарному вокзалі такі об’єкти:

1.  Перерваний провід низької напруги між пероном та стрілкою №4

2.  Одна бомба розбила бетонний паркан близько 4 м довжини

3.  Частково порвані залізничні телефонні проводи та повністю телефонні проводи польської акціонерної телефонної служби.

4.  20 критих товарних вагонів розбили кулеметні кулі.

Вибух бомби поранив двох залізничників – пенсіонерів. В алеї Фоша бомба пошкодила будинок лікарської консультації. Біля будинку вбито 13 осіб та поранено 18. Біля поштового відділу на пл. Вільсона поранено листоношу.

7 комісаріат рапортує, що 7 вересня між год. 10 та 11.10, внаслідок нальоту ворожої ескадри і бомбардування на Великій Сигнівці впало 5 фугасних бомб та шоста , яка не вибухла. Бомбу, яка не вибухла знешкоджено. Крім цього, 5 фугасних бомб упало біля залізничного полотна на лінії Стрий-Самбір по Великій Сигнівці. Одна з бомб попала на залізничне полотно і пошкодила 100 м з нього – на просторі від 370,0 км до 380, 0. Пізніше одна запальна бомба впала на полі біля будинку на вул. Парохіальній, № 14. Будинок частково пошкоджений. Немає людських втрат і втрат в живому інвентарі. З старшим сержантом Романом Зуліком з 6 авіаполку піл час бомбардування трапився нервовий шок, його доставили в лікарню.

7 комісаріат рапортує, що 7 вересня цього року між годинами 10 та 11 ворожа авіація кинула 2 бомби біля залізничного полотна на території 7 комісаріату. Бомби впали на віддалі 300 метрів від залізничного полотна на вул. Винницькі та Клепарові** Обидві бомби вибухли.  Жодних пошкоджень і людських жертв не було.

Про всі випадки повідомлено відповідних шефів служби.

Додаю детальний список осіб, вбитих 1 вересня цього року під час ворожого нальоту

1 додаток***

Львів, 8 вересня 1939 р. 

 

Щоб передати дух старого Львова відірвемо кілька старих шпалер під час ремонту старих квартир та ознайомимося з ними.

 

СТАРІ ШПАЛЕРИ

Прикрість. Свято Йордану засмутила комуністична демонстрація.      

          Цьогорічне свято Цордану обходили, як і в попередні роки, на Ринку і на Марійському пляці 9 нині площа Міцкевича) за участі тлумів народу.

         На пляці Марійським при вівтарі згромадилися представники місцевих влад та інституцій. Були присутні полковник Гігель, віце-президент міста пан Кубала, старости Климів і Екгард, представники староруських організацій,духовенство тощо. Воєводу заступав пан Кривршинський. Під час урочистостейвідділ 40 піхотного полку “Цитаделі” віддав три сальви (залпи салюту).

           Під час богослужіння на Ринку комуністи влаштували малу демонстрацію, випустивши трьох голубів із транспарантами й написами українською й польськими мовами. Аранжувальника цієї “голубиної демонстрації”, такого собі Миколая Кулишина, заарештовано.

Мандрівка. Лещата-брідж-дансінг- чудова програма колійової імпрези.

         Львівська Колійова Дирекція готує в цьому зимовому сезоні кілька колійових екскурсій, калькульованих по нечувано низьких цінах.

Зараз опрацьовується проєкт одноденної мандрівки до гірських місцевостей при  гарних лещатарських теренах. Виїзд о 7 рано, прибуття на місце найпізніше о 10 рано, завдяки т ому, що потяг буде спинятися всього 1 чи 2 рази і їхати з максимальною швидкістю. Повернення до Львова о 10 вечора.

Колійова Дирекція задля популярізації таких поїздок планує знизити ціну з 75 до 80%, щоб уможливити участь в екскурсіях всім охочим. Потяг складається  з нових пулманівських вагонів, серед яких два рестораційні. В одному з ни х влаштовано таній буфет, а інший віддадуть під столики для гри у брідж. Потяг зупиняється на станції, де лещатарі висідуть і вдадуться до довшої прогулянки. Колійовий уряд забезпечує також вишколенихї провідників. Потяг увесь час буде добре опалюватися, так що особи які захочуть задовольнятися короткою прогулянкою чи обсервацією зимових теренів з вікон вагона, можуть лишатися в ньому на цілий день. Завершенням лещатарсько-бріджевої програми буде дансінг, влаштований на двірці, який відбудеться за годину до відправлення потяга.

Розправа. Помста покинутого нареченого й сенсаційний вислід процесу над ним.

Вчора розпочалася розправа над урядником фірми “Дельта” Лоном Брюкнером, початок якої сягає 1927 року. Саме тоді у музичному товаристві “Ліра” Брюкнер запізнався з Салею Богнерівною, закохався в дівчину і просив її руки. Пнна Богнер погодилася, але через сцени ревнощів, які регулярно влаштовував Брюкнер, за якийсь час розірвала заручини. Вона зненавиділа колишнього нареченого до такого ступеню, що не хотіла його бачити в очі.

18 січня 1930 року Брюкнер  спіткав панну Салю під Великим театром і сказав до неї:

“Сальцю, пощо ходиш з іншими хлопцями? Вернися до мене!”

Вона не захотіла мовити до нього ні слова. Так мовчки вони дійшли до її будинку при Казимирівський 42, і тут, у брамі, Брюкнер категорично заявив:

“Ти мусиш вийти тільки за мене!”

Відповіддю Сальці було тверде і рішуче “Ні”.

Тоді Брюкнер вихопив із кишені стилета і чотири рази вдарив її в голову і два рази в плечі, хоча вона, вже непритомна, лежала на землі. Перехожі відтягли звироднілого нареченого від дівчини й вирвали стилет.

Вчора Брюкнер помтав перед трибуналом. Прокурор звинуватив його у запланованому вбивстві. Та вислід розправи був такий несподіваний, що заповідається на сенсацію сезону, ба навіть може слугувати основою для масштабного й пишного кіносценарію.

         На процесі Брюкнер заявив:

“Високий суде! ЯФ й справді скоїв замах на її жмиття, однак після одужання перепросив її, і минулого року ми побралися. Живемо дуже щасливо. Вчинку цього припустив ся з ревнощів, адже кохав її до шаленства!”

Свідок Саля Богнерівна, нині Брюкнерова, молода симпатична жінка зі шрамами на щоці й під оком, заявила:

“Яко дружина оскарженого, я ухиляюся від свідчень. Скажу лише, що коханого Леона спровокувала моя негідна поведінка”.

Віце-прокурор Вондрацький вивільнив Брюкнеора від попереднього звинувачення і завинив в ушкодженні тіла, за що й скарав на 6 місяців ув’язнення з одночасним скасуванням кари через амністію.

        Закохане подружжя з гідністю покинуло судову залу.

А тепер коротко про головні музеї Львова. Які обов¢язково слід оглянути.

ТЕАТР ОПЕРИ І БАЛЕТУ ІМЕНІ СОЛОМЇЇ КРУШЕЛЬНИЦЬКОЇ

Львівський оперний театр - окраса не лише Львова, але й усі­єї України. Через це зображення Львівської опери на двадцяти-гривневій купюрі не випадкове. Одночасно театр є й символом нової капіталістичної епохи.

Наприкінці XIX ст. завдяки вміло проведеній аграрній рефо­рмі та відкриттю підкарпатських нафтових родовищ до Львова потекли невичерпні багатства. Це давало змогу реалізовувати найсміливіші проекти. Таким і був проект театру, запропонова­ний архітектором Зигмунтом Ґорголєвським. Автор вирішив зве­сти театр на річці Полтва, яка у той час протікала теперішніми проспектами Свободи та Шевченка. Для цього над річкою планувалося звести залізобетонне склепіння, а сам театр побудувати на штучному, теж залізобетонному острові.

Цю  колосальну роботу взяв на себе власник будівельної фірми, вже уславлений будівництвом багатьох львівських будинків, український архітектор Іван Левинський. Аби переконати скептиків у надійності нового на той час матеріалу - залізобетону, він спорудив біля головного корпусу Львівської Політехніки бетонний місток, який не втратив міцності і донині. Будівництво тривало 3 роки. В 1900 році Львів вступив в XX століття з новим театром. Його спорудження коштувало 2,4 млн. австрійських крон. Більшу половину коштів виділила міська рада, решта надійшла від громадян міста.

Але будівництво театру - то лише видима частина унікального інженерного рішення. Річка Полтва, у якій за львівськими ле­гендами, свого часу навіть жили водяники, продовжує текти тунелем, який пролягає по центральній осі проспектів Свободи і Шевченка. Прогулюючись ними, важко повірити, що під тобою тече досить-таки повновода ріка.

Творці театру залучили до його оформлення найкращих з тогочасних скульпторів та художників. Всередині приміщення театру нагадує картинну галерею - настільки багато він оздоблений скульптурою і живописом, переважно алегоричного змісту. Найбільше однак, вражає живописна завіса головної сцени роботи Генріха Семирадського, яка вперше опустилася над сценою 13 січня 1901 року. Автор так пояснює її зміст:

"Зміст завіси:

Творчість, Життя, Театр складають символічну тріаду сюжету.

Біля підніжжя гори Парнас на тлі храму Аполлона, бога по­езії і мистецтв, зображена центральна фігура Натхнення у вигля­ді Піфії в момент віщування. Поруч підноситься догори окриле­на Фантазія, яка утворюється з таємничих випарів, що вирина­ють з глибин землі. З другого боку дельфійської триноги, на якій сидить Піфія, стоїть Розум в обладунку Мінерви з терезами в руці, символом рівноваги. Він доповнює і урівноважує Фантазію в акті свідомої творчості.

Праворуч, на тлі похмурого краєвиду видно юрбу людей, які женуться за примарами земного щастя - Фортуною, Славою, Коханням - головними пружинами трагікомедії світу. Алегори­чна постать Історії лівою рукою вказує на що шалену гонитву, а в правій руці тримає книгу з написаними на ній словами: "Так було, так є, чи так буде завжди?" Фігури Трагедії і Комедії допо­внюють цю групу.

Ліворуч зображені алегорії театральних мистецтв. Оперу си­мволізує жінка у пурпуровому плащі, яка спирається на арфу і дивиться на Натхнення. Її подвійну природу розкривають Поезія (з лірою в руці і лавровим вінком на голові) і Музика у вигляді Сирени, напівптаха-напівжінки. Біля них розмістилася Оперета, жартівливо усміхнена жінка, що тримає ліру, прикрашену комі­чною маскою. На першому плані дівчина з двома амурами уо­соблює Танець."

Сцена львівського оперного театру бачила багатьох уславле­них митців: Марію Заньковецьку, Миколу Садовського, Маттіа Баттістіні, Соломію Крушельницьку, Романа Мишугу, Модеста Менцинського. На окремий музей заслуговують декорації до ви­став театру, створені Євгеном Лисиком вже після II Світової вій­ни.

 

ПАРК ІВАНА ФРАНКА, СОБОР СВЯТОГО ЮРИ

До Святоюрського собору від центру міста можна пройти па­рком Івана Франка, відомого у минулому як єзуїтський сад. Його було закладено у кінці XVI століття. Це - найстаріший парк України. На території парку збереглося кілька курганів бронзо­вої доби і залишки турецьких шанців від облоги Львова у 1672 році.

Перед входом до парку знаходиться будинок колишнього Га­лицького сейму, тепер головний корпус львівського університе­ту. Скульптурна група на фронтоні символізує Галичину та її головні ріки. Скульптури обабіч входу - науку і працю.

На фронтоні - напис латиною: "Державу прикрашає освіче­ність громадян".

Галицький сейм не раз був ареною гучних політичних скан­далів. Одного разу, аби завадити прийняттю невигідного для українців рішення, українські депутати кілька днів грали у залі засідань на різних музичних інструментах.

Біля пам'ятника Івану Франку, встановленому перед голо­вним корпусом університету, в 1986-88 роках збиралися перші львівські мітинги.

 

ЛИЧАКІВСЬКИЙ ЦВИНТАР

З центу міста до Личаківського цвинтаря найзручніше дістатися вулицею Пекарською. Праворуч бачимо корпуси Львівської академії ветеринарної медицини. В ній знаходиться унікальний музей підков, який можна оглянути за попередньою домовленістю. Далі розміщені навчальні корпуси Львівського медичного університету. У фізіологічному корпусі встановлено оригінальний пам'ятник жабі - традиційному об'єктові фізіологічних експериментів.

Личаківський цвинтар відомий з 1785 року і це - один з най­давніших некрополів Європи. Він старший від паризького Пер-Лашез та лондонського Хайгейту. Надгробки та усипальниці цвинтаря відображають мистецькі стилі, які панували у Львові з кінця XVIII століття - від класицизму до конструктивізму. Су­часного вигляду він набув після того, як у 1835 році відомий са­дівник К.Бауер провів реконструкцію: проклав доріжки і алеї, збудував цвинтарні брами.

При вході впадає в око розкішний родинний мавзолей родини Бачевських. Юзеф-Адам Бачевськйй був власником фабрики лікерів і горілок, яких налічувалося понад 300 сортів. Висока якість продукції та вміла реклама вивела продукцію Бачевського на світовий ринок і призвели до того, що у довоєнному Львові „бачевським" називали будь-яке спиртне. Син Юзефа-Адама, Леопольд, який теж похований тут, продовжив справу батька. Концерн Бачевських загинув під час II Світової війни, але нащадки роду відновили фірму в Австрії.

Прямо перед входом  на цвинтар  знаходяться  каплиці родини Кшегуновичів - землевласників і політиків. Поруч - каплиця родини Адамських. Тут похований Франтішек Адамський, який воював на боці Наполеона, а згодом став львівським купцем і міським радником. Між цими двома великими каплицями розташовані дві менші. Одна з них належить родині власника львівської пивоварні Кароля Кісельки, який починав свою кар'єру простим робітником - мийником пивних бочок, а закінчив президентом Львівської торгово-промислової палати. Крім цього Кіселька заснував на Підзамчі водолікувальний за­клад, який відвідували навіть члени цісарської родини.

Не соромлячись, а навіть пишаючись своєю робітничою юні­стю, Кароль Кіселька був відомий своєю доброчинністю.

Поле, на якому збудовані усі ці усипальниці - найстаріше на цвинтарі. Тут можна бачити найдавніші його надгробки, у тому числі й скульпторів Шімзера і Вітвера у стилі класицизму.

На цій же дільниці поховані три президента Львова. Всі троє були ремісниками. Вацлав Домбровський за фахом лакувальник, Станіслав Цюхнінський - бляхар, а Юзеф Норман - друкар.

Непишний надгробок, але славне ім'я похованого тут Теодора Торосевича. У своїй аптеці "Цезар Титус'', яка працює й донині на початку вулиці Личаківської він дослідив властивості мінера­льних вод Трускавця, Любіня Великого і Немирова. Його праці започаткували ці знамениті курорти. Тарасович розробив також нові методи визначення міцності і якості пива. Слава львівського пива немало завдячує Торосевичу.

Зліва від входу привертає увагу пам'ятник Северину Гощинському. Северин Гощинський - учасник польського повстання 1830-31 років, відомий як засновник української течії в польсь­кій літературі - так званого козакофільства. На постаменті па­м'ятника викарбувані назви його творів та місця битв, у яких по­ет брав участь. На фронтальній грані напис "Северин Гощинсь­кий - польський поет і солдат''.

Недалеко звідси поховані й класик польської літератури Ма­рія Конопницька та літератор Габрієла Запольська, відома в Україні з трагікомедії "Моральність пані Дульської". Навпроти могили Марії Конопницької у родинному гробівці похований будівничий Львівської опери Зигмунд Горголевський.

Неподалік від цих могил знаходиться величавий надгробок Юліана-Костянтина Ордона. Активний учасник польських повс­тань, він під час оборони Варшави від російських військ підірвав разом з ворогами редут, який захищав. Сам Ордон чудом вцілів. Згодом брав участь в угорській революції, війні Сардинії проти Австрії, служив артилеристом у військах Гарібальді. Однак, за­гинув Ордон не у бою, а вчинивши самогубство. Згідно із запо­вітом, його прах було перевезено з Флоренції до Львова. Пам'ят­ник Орденові представлений пірамідою - символом вічності, яку увінчує орел. Біля підніжжя піраміди - поранений стрілою лев, який спирається на гармату.

Імпозантно виглядають розташовані неподалік пам'ятники президентам Львова Михайлові Михальському та Тадеушу Рутовському. Михайло Михальський, за фахом коваль, брав участь

у повстанні 1863 року. Погруддя на пам'ятнику зображає його у традиційному парадному одязі президентів Львова.

При Михальському в 1906 році у Львові були вперше введені правила дорожнього руху, а автомобілі отримали державні номери. Тоді ж з'явилися перші таксі.

Пам'ятник Тадеушу Рутовському, який між іншим, спричинився до створення у Львові галереї мистецтв й історичного музею, представляє пос­тамент з фігурою сплячого лева.

Ще один президент Львова -Годзімір Малаховський похований у родинному гробівці. За його правління у Львові з'явився електричний трамвай, оперний театр, багато нових пам'ятників і будинків. З'явився й сучасний водогін. При його прийманні один з членів комісії, попробувавши води, захоплено вигукнув „Цімес-пікес, Малаховський" Цей вираз ще й досі побутує серед льві­в'ян. Оригінальне і велично виглядає пам'ятник Станіславу Щепановському. Економіст за фахом, він багато зробив для розробки прикарпатських нафтових родовищ і створив перше у Галичині акціонерне  товариство  нафтових  промислів.  Монумент складений з необроблених брил, які символізують скелі Карпат. Його увінчує орел, а біля підніжжя знаходиться погруддя Щепановського. Значно скромнішими є надгробки українських літераторів

Петра Карманського, Василя Пачовсього, Миколи Голубця, Ан­дрія Волощака, Володимира Ґжицького, Степана Масляка. Останній уславився як автор найкращого перекладу на українсь­ку мову "Пригод бравого вояка Швейка".

З українських художників тут поховані Іван Труш, Осип Курилас, Віктор Савин. Флорентійську мозаїку на надгробку Вік­тора Савина виконав його син. Недалеко знаходиться й могила видатного львівського математика Стефана Банаха, який спочи­ває у родинному гробівці Рідлів.

Після "визволення" Львова Червоною армією у 1939 році но­ва влада влаштувала всім львівським професорам атестацію. З'явився на іспит і Банах. Йому вирішили задати особливо скла­дне питання: "А що таке бананові простори?" "Даруйте, але я і є Банах..." - відповів здивований автор цього поняття у математи­ці.

Пройшовши алеєю від воріт вправо повз каплицю Бачевських, бачимо високохудожній пам'ятник Маркіяну Шашкевичу. Він вперше у новітні часи почав писати і видавати літературу розмовною українською мовою. Укладав читанки для дітей і є автором самого слова "читанка". Помер молодим, але його спра­ви розбудили цілу лавину сучасної галицької літератури. Недар­ма Шашкевича називають Будитель. Поруч знаходиться пам'ят­ник Володимиру Барвінському - літераторові, політику, заснов­никові першої щоденної української газети "Діло". Ця газета проіснувала 60 років і була найавторитетнішою українською га­зетою Галичини.

Вище знаходиться надгробок Станіслава Людкевича - патріа­рха українських композиторів і улюбленця трьох поколінь льві­в'ян. Він є автором музики до таких популярних творів Івана Франка, як "Вічний революціонер", "Не пора". Людкевич відмо­вився складати присягу на вірність Польщі, через що позбувся державної посади. У радянський час його змушували хвалити з трибуни радянську владу. Однак, він примудрявся будувати свої виступи так, що вони нагадували антирадянські анекдоти. Ось лише одна цитата з Людкевича: "Ми жили при Австрії і чекали визволення. Потім ми жили при Польщі і чекали визволення. І ось нарешті прийшла наша радянська влада - і на то нема ради" (в галицькій говірці: на то нема ради - приблизно означає "цього вже не позбудешся", "тут нічого не вдієш").

Проте на честь сторіччя радянський уряд нагородив Станіслава Людкевича званням Героя Соціалістичної праці. Здається, ювілейне славослів'я вкоротило віку композитору, який помер невдовзі після нагородження.

Вище від могили Людкевича бачимо пам'ятник Івану Франку. Його скульптурна група ілюструє програмний вірш Івана Франка "Каменярі". Висока мистецька вартість пам'ятника зробила його одним з графічних символів Львова.

Недалеко звідси похована найвидатніша українська співачка Соломія Крушельницька. Критики писали про неї: „У перших десятиріччях XX ст. на оперних сценах світу працювали чотири особи чоловічої статі - Баттістіні, Карузо, Руффо, Шаляпін. І лише одна жінка спромоглася сягнути їх висот і зрівнятися з ни­ми. Це була Соломія Крушельницька. Однак, у порівнянні зі сво­їми уславленими колегами, вона виявлялася набагато вищою, як особистість." Пошаною оточена й могила трагічно загиблого композитора Володимира Івасюка - автора музики і текстів таких уславлених пісень як „Червона рута", „Водограй", „Я піду в далекі гори".

На пагорбі у центрі цвинтаря розташований меморіал учас­ників польського повстання 1830-31 років.

В південно-західній частині кладовища знаходиться помпез­ний меморіал в стилі конструктивізму. Тут поховані польські солдати, які загинули під час українсько-польської війни 1918 року, а також у боях з Червоною армією у 1920 році. У війні 1920 року брали участь і волонтери з інших країн. Окремо тут поховані французькі вояки, а також льотчики американської ескадрильї. Її командир майор Фаунт Лерой після війни працював у Голівуді і створив перший сценарій фільму про Кінг-Конга, а ескадрилья брала участь у зйомках. З львівського меморіалу до Варшави у 1925 році було урочисто перевезено прах невідомого солдата.

Поруч з меморіалом польським солдатам поховані воїни української армії, які загинули в українсько-польській війні та при обороні Львова від Червоної армії у 1920 році.

Обидва меморіали були зруйновані радянською владою і тепер відновлюються.

 

Вулиця Івана Франка

музеї Івана Франка і Михайла Грушевського

Стрийський парк

Екскурсію до музеїв Івана Франка та Михайла Грушевського краще розпочати від пам'ятника Івану Трушу. До нього з центру міста можна доїхати трамваєм № 4. Іван Труш - уславлений львівський художник, автор понад 6000 робіт. Відомо також біля 300 підробок його творів, що опосередковано свідчить про високу вартість полотен художника. Пам'ятник Івану Трушу створений скульптором Сергієм Олешком на основі великої кількості зображень митця, а також за спогадами його сина. Іван Труш зображений з етюдником та розкладним стільчиком- який нагадує у складеному вигляді парасольку. Елегантно одягнена, витончена постать майстра у якійсь мірі є й пам'ятником всім старим львівським інтелігентам.

Підіймаючись вгору вулицею Івана франка, минаємо польське консульство і ряд різностильових будинків: сецесійних, модерних та у стилі конструктивізму. Зліва бачимо школу для слабозрячих дітей. Вона заснована у 1851 році. Тут є все необхідне для навчання слабо зрячих за спеціальними методиками. Навколо школи штучно насипані пагорби, аби навчати дітей ходити не лише по рівній місцевості. Вище від школи - красивий буковий гайок. У XV столітті буковим лісом була вкрита вся навколишня місцевість, за що й називалась Свинория, бо свині годувалися тут буковими горішками. У XVI століття ця дільниця перейшла до львівської міщанки Софії Гапель і після цього почала називатися Софіївкою. Софія Ганель була фундатором костьолу Святої Софії, який зна­ходиться на пагорбі вище букового гайка. Тепер тут греко-католицька церква. Її хор приходять слухати і з інших районів Львова.

Поруч з будинком Івана Франка знаходиться будинок Ми­хайла Грушевського. На хвіртці та воротах збереглися моногра­ми останнього.

Михайло Грушевський та Іван Франко були не лише сусіда­ми, але й добрими приятелями. Нижче будинку Івана Франка ба­чимо будинок його сина Петра. Тепер у цих будинках відкрито меморіальні музеї Франка і Грушевського.

Після їх огляду зворотній шлях, особливо в літню пору, варто прокласти через Стрийський парк - один з найкрасивіших у Єв­ропі. Парк розплановано за зразком англійських парків так, щоб він нагадував ліс. Але дерева, кущі і квіти, серед яких немало й рідкісних, підібрано за строгим розрахунком і через це парк ви­глядає гарно у будь-яку пору року. Між верхньою і нижньою те­расами Стрийського парку бачимо оригінальне оформлене дже­рело, яке є заодно і пам'ятним знаком творцеві Стрийського та інших парків Львова Арнольду Рорінгу У середньовіччі це та інші джерела мабуть живили водою центр міста, про що свідчать нещодавно знайдені під час ремонту вулиці Івана Франка старо­винні дерев'яні труби.

На нижній терасі встановлено пам'ятник Кілінському - вар­шавському кравцю, який був полковником у повстанському вій­ську Костюшка. Тут також є оранжерея і штучне озерце з білими лебедями. З нижньої тераси вулицею Парковою знову потрапля­ємо до пам'ятника Трушу і таким чином замикаємо кільце свого маршруту.

 

Музеї Львова

Національний музей

Національний музей у Львові заснований у 1905 році митро­политом Андрієм Шептицьким. Не маючи спадкоємців, митро­полит Шептицький майже весь свій кілька мільйонний маєток витратив на закупівлю творів мистецтва для Національного му­зею. У день своїх іменин він подарував цей музей українцям Львова.

Національний музей має два відділи. Більш давній відділ зна­ходиться по вулиці Драгоманова у спеціально збудованому бу­динку. На подвір'ї можна бачити залишки поганського ідола, тут же встановлено пам'ятник знаменитому бджоляреві Петру Прокоповичу у формі винайденого ним рамкового вулика. В експо­зиції цього відділу, окрім інших зразків іконопису, знаходиться уславлений Богородчанський іконостас пензля Йова Конзелевича.

Вражаючою є збірка народного мистецтва: кераміки, різьби, вишивок, костюмів, прикрас, писанок.

Другий відділ відкрився у 1991 році на Проспекті Свободи 15. Сюди було перенесено ряд творів іконопису та світського малярства, які зберігалися у фондах музею і до того часу не екс­понувалися. У національному музеї зберігається найбільша у світі збірка українських ікон.

Вичерпно представлена творчість таких видатних майстрів як Іван Труш, Олекса Новаківський, Олена Кульчицька.

Багата колекція рукописних книг та стародруків, церковного шиття.

 

Львівська галерея мистецтв

Львівська галерея мистецтв - найбільша музейна установа України. Її площа разом з філіями становить 16 тисяч квадрат­них метрів, а кількість експонатів перевищує 40 тисяч. Предста­влені живопис і скульптура майже всіх європейських країн.

В галереї можна оглянути твори Рубенса, Тіціана, Гойї. Збір­ка творів польських художників, серед яких Ян Матейко, Яцек Мальчевський, Артур Гротгер є найбільшою серед збірок за ме­жами Польщі. Російські художники представлені Реріхом, Верещагіним, Кустодієвим, Коровіним, Шишкіним.

У Львові можна також ознайомитися з такими філіями гале­реї мистецтв: музей мистецтва давньоукраїнської книги (вулиця Тиха 12а), Музей львівської барокової скульптури XVIII ст. (ву­лиця Личаківська 2).

 

Аптека-музей „Під чорним орлом"

Аптека працює з 1735 року. Зберігся старовинний інтер'єр та розписи стін торгового залу. Тут можна побачити старовинні прилади для приготування та зберігання ліків: ступки, амфори. преси, штангласи, ваги, таблеточні машинки. Особливий інтерес викликають лабораторія алхіміка, підвал з бочками для зберіган­ня вина і подвір'я аптеки.

Демонструється також копія створеної у Львові першої у сві­ті гасової лампи. Тільки в аптеці-музеї можна придбати „Залізне вино" - препарат для лікування  виготовлений за ста­родавніми рецептами.

 

Літературно-меморіальний музей Івана Франка

та меморіальний музей Михайла Грушевського

Будинок та помешкання Івана Франка повністю збереглися такими ж, як і при житті Каменяра. Селянський син, Іван Франко любив поратися в саду і на городі - не задля урожаю, а для душі. Біля його будинку ще росте власноруч посаджена Франком гру­ша. Тут же ростуть деревця, посаджені під час львівського сам­міту президентами східноєвропейських країн.

У будинку звертають на себе увагу роботи Івана Труша, по­даровані ним Франкові, малюнки риб на стінах їдальні. Іван Франко ніколи не хвалився своїми неймовірними досягненнями у літературі. Зате пишався вмінням ловити форель голими рука­ми, збирати гриби. У кабінеті літератора можна бачити власно­руч сплетену ним рибальську сіть.

„В своїй убогій хаті він сидів за столом босий і плів рибаль­ські сіті, як бідний апостол. Плів сіті й писав поему „Мойсей". Не знаю, чи попалася риба у його сіті, але душу мою він полонив своєю поемою" - писав Михайло Коцюбинський.

Сусідній з будинком Івана Франка - будинок Михайла Гру­шевського. Його обстановка відтворена майже повністю. При­вабливо виглядає кімната в гуцульському стилі: піч оздоблена кахлями з гуцульськими розписами, на стіні - мисник роботи уславленого різьбяра Шкрібляка. Ліжко теж належить різцю цьо­го майстра.

Знахідки археологічних експедицій а також фотографія коро­ни Данила Галицького, які можна оглянути у помешканні, крас­номовно свідчать, що це житло історика. Тут Михайло Грушевський створив свої основні праці, головна з яких „Історія України-Руси". Стіни помешкання прикрашають портрети дружини та доньки Грушевського пензля Івана Труша.

З цього дому Михайло Грушевський пішов, аби розпочати своє нефортунне головування у Центральній Раді.

 

Львівський історичний музей

Львівський історичний музей розміщений у трьох різних бу­динках на площі Ринок. Експозиція починається з будинку № 24. Тут представлені експонати, які розповідають про історію Льво­ва і Галичини, починаючи від кам'яної доби. Особливий інтерес відвідувачів викликають повні рицарські обладунки, рицарська і козацька зброя. Про розвиток ремесел у середньовічному Львові розповідають атрибути ремісничих цехів та вироби львівських майстрів.

Як своєрідні символи широких самоврядних прав міста пред­ставлені церемоніальний меч війта та катівські мечі.

В будинку № 4, так званій Чорній кам'яниці, розгорнуто екс­позицію   національно-визвольних змагань українського народу, а також капіталістичного розвитку Львова. В експозиції зброя та однострої січових стрільців і вояків армії    УНР,    тачанка    часів громадянської війни в Україні, нагороди та інші реліквії того часу.

Наступний розділ експозиції - Королівські зали розгорнуто у будинку № 6, так званому будинку Корнякта. Свого часу він на­лежав найславнішому з польських королів Яну III Собєському. У 1908 році львівський магістрат придбав цей будинок і відкрив тут музей Яна III Собєського.

На першому поверсі у готичному залі, який зберігся від по­передніх будинків знаходиться антикварний магазин „Готичний зал".

В колишній винарні працює кав'ярня „У Корнякта". Меблі та інші предмети інтер'єру цієї кав'ярні належать до музейних фон­дів.

Унікальна трьохярусна аркада-лоджія в італійському стилі обрамляє подвір'я, яке через це називають італійським. Тут часто проводяться розмаїті мистецькі заходи. На італійському подвір'ї можна оглянути частково збережений оригінал і реконструкцію так званого „прангера" - подвійну скульптуру богині правосуддя Феміди з терезами і міського ката з мечем. У середньовіччі прангер знаходився перед ратушею і біля нього виконували вироки.

На другому поверсі розміщені королівські зали, у тому числі й тронний зал. Титанічну працю з відновлення їх інкрустованих підлог, декору стелі і стін провели спільно українські та польські реставратори. За дзеркалом у тронному залі замасковано потай ний хід на перший і третій поверхи будинку.

Найцікавішим розділом експозиції королівських залів є коле­кція орденів, серед котрих і такий рідкісний, як королівський орден Золотого Руна.

 

Музей „Арсенал"

Музей „Арсенал" є відділом Львівського історичного музею. Особливо він приваблює чоловіків. Недарма кажуть, що диявол придумав для мужчин порох, а для жінок дзеркало.

В експозиції представлені найдавніші зразки мечів, у тому числі й давньоруські. Серед них і такий рідкісний, як дворучний меч типу „фламбер". Велика кількість багато оздоблених та­бель, ятаганів, кинджалів, шпаг, у тому числі й з дамаської сталі. Є у музеї і така екзотична для нас зброя, як озброєння і обладунок японського самурая, малайський кріс з хвилястим обертовим клинком, при виготовленні якого застосовували метеоритне залі­зо, африканська зброя, індійські кинджали. Широко представле­на мисливська зброя, серед якої раритетний свинячий меч, арба­лети. Можна оглянути зразки вогнепальної зброї, починаючи від найдавнішої з ґнотовими замками, і закінчуючи першими зраз­ками револьверів Кольта і Лефоше. Є й дуельні набори з двох однакових пістолетів.

Більшість гармат в експозиції - вироби львівських людвісарів і відлиті тут-таки в арсеналі. Особливо цікавими експонатами є обладунки крилатих гусарів - геніальний винахід тогочасних (не виключено, львівських) зброярів.

Короткоклинкова зброя представлена стилетами, ножами, а також кинджалами народів Кавказу.

Гордістю львівських зброярів є експоновані у музеї гаківниці - нарізна зброя вже у XVII столітті.

Крім постійної експозиції в Арсеналі часто влаштовуються виставки на військову тематику.

 

Музей історії релігії

Музей розміщено у колишньому домініканському монастирі. Експозиція дає уявлення про релігійні вірування у найдавніші часи, в античності та про становлення християнства. Представ­лені також експонати, які характеризують основні нехристиянські релігії - юдаїзм, іслам, буддизм. Особливо багатою є колек­ція юдаїки.

В підземеллі домініканського костьолу розміщені найцінніші експонати - реліквій IX століття, колекція тор, нещодавно знайдений науковцями музею скарб золотих монет. Тут відтво­рено також кабінет середньовічного дворянина.

 

Музей етнографії та художнього промислу

Музей знайомить з працею, побутом і традиціями основних українських етнічних груп Галичини - лемків, бойків та гуцулів. В експозиції - знаряддя праці, мисливства та рибальства, колек­ція народних музичних інструментів, одягу. Тут знаходиться велика колекція писанок, показаний також сам процес виготовлення писанки. Широко представлені також вироби львівських ре­місників. особливо ковалів.

Експонатом ковальського мистецтва можна також вважати художні грати на дверях і вікнах музейного будинку, виготовле­ні й XIX ст. львівською майстернею Яна Гура.

 

Музей народної архітектури та побуту

Музей розміщено просто неба у Шевченківському гаю. Шев­ченківський гай - це лісопарк, який вкриває гряду, що тягнеться на південний схід від Високого замку. Свого часу тут побував цісар (кайзер) Франц Йосиф 1. Через це лісопарк ще й досі нази­вають ,,Кайзервальд".

Музей сформовано за етнографічним принципом. Він склада­ється з відділів: Бойківщина. Лемківщина, Гуцульщина, Поділля. Полісся. Його започаткував митрополит Андрей Шептицький. Він за власний кошт придбав цю місцину для монастиря студентів і переніс сюди дерев'яну церкву 1763 року з села Кривки на Львівщині. Вона й тепер є окрасою музею.

У музеї представлене житло, господарські та громадські приміщення українського села. Особливо цікавими є садиби-гражди та колиби чабанів з гірських районів. Привертають увагу також вітряк, водяний млин, кузня, лісопилка, шкільне примі­щення. В усіх будівлях з максимальною точністю відтворено ін­тер'єри.

В музеї можна оглянути також невеликий звіринець, колек­цію оригінальних вуликів та залишки човна-чайки.

На Великодні свята тут традиційно проводяться гаївки - свя­ткові ігри молоді. Особливо привабливим Шевченківський гай є влітку. Доїзди до музею з центру міста трамваями № 2.7.

Музей працює з 10 до 19ий. Вихідний день - понеділок. Вхідний квиток для дорослих 1 грн.. для дітей 50 коп. Тел. 71-23-60.

Відкриті фонди меблів та художньої порцеляни.

Музей є відділом львівського музею етнографії та художньо­го промислу. У вестибюлі працює елітна книгарня „Максима".

В експозиції представлені рідкісні і високохудожні зразки меблів, починаючи від ренесансних. Цікавими є замки скринь, здатні захопити, як пастка, руку злодія. Є тут і секретери з пота­ємними шухлядами, секрету відкривання яких не знають навіть працівники музею. Привертають увагу ампірний кабінет, годин­ники, а також коване зі сталі ліжко Катерини II.

Захоплення жінок викликають вироби з порцеляни, особливо посуд виробництва найуславленіших закордонних та українсь­ких мануфактур. Серед посуду і такий рідкісний, як тарілки ча­сів Великої французької революції.

Достатньо багатою є й колекція художнього шиття. Родзин­кою експозиції можна вважати роботи генія реклами початку XX століття Альфонса Мухи.

 

Музей Русалки Дністрової

Це унікальний в Україні музей однієї книги. У 1837 році Маркіян Шашкевич видав альманах "Русалка Дністрова". Цим аль­манахом він започаткував у новітні часи в Галичині українську літературу. Його перу належить також ряд поезій, дитячих чита­нок, книжок.

Приміщення для музею вибрано не випадково. Будучи учнем львівської духовної семінарії, будинок якої, тепер навчальний корпус львівського університету, знаходиться поруч, Маркіян Шашкевич молився у церкві Святого Духа. Сама церква була зруйнована бомбою під час II Світової війни. Збереглася лише дзвіниця, у якій розміщено експозицію. Годинник на дзвіниці походить зі Скиту Манявського, якому був подарований гетьма­ном Іваном Виговським у XVII столітті.

Тут можна ознайомитися з творами Шашкевича, у тому числі і альманахом "Русалка Дністрова", оглянути його портрет і пор­трети близьких йому людей. Представлене родове дерево Шашкевича і макет церкви Святого Духа. У збірці музею також рідкі­сні видання, у тому числі й перше видання "Енеїди"' Котляревсь­кого.

Нещодавно у приміщенні музею була облаштована капличка. По неділях тут відправляється служба Божа.